Плач Ярославни

Їх іменують депортованими. Ці різношерсті групи молодих жінок з’являються в Одеському порту майже щовівторка і щочетверга.

Дні, коли приходять із Туреччини пороми «Глорія» та «Каледонія». Вони стоять осторонь від діловитих, стурбованих «човників» — передових будівників турецького капіталізму. Потирають змучені обличчя — поспати на дешевих сидячих місцях так і не довелося, нервово палять. А пройшовши прикордонний і митний огляди, швидко розчиняються в натовпі, забираючи з собою весь страх і сором пережитого на чужині. І так щотижня. 70…100…150 жінок, із паспортами України, Молдови, Росії, Казахстану: цивілізована Туреччина видворяла їх зі своєї території за заняття проституцією. Такий собі «секонд-хенд». Ринок секс-послуг, як і будь-який інший, потребує постійного оновлення асортименту. Тим більше, що останні років десять із цим немає жодних проблем. Україна та її найближчі сусідки справно постачають на турецький ринок жінок, кількість яких щороку збільшується, а вік зменшується. Тільки за минулий рік через Одеський порт, за офіційними даними, пройшли понад двi тисячi депортованих громадян України та країн СНД.

Задля справедливості слід зауважити, що понад половину «жриць кохання» приїжджають до Туреччини, а так само до Німеччини, Словаччини, Угорщини, цілком добровільно, чудово знаючи, якою саме «роботою» вони займатимуться. Кількість обдурених або викрадених жертв торговців живим товаром дещо менша. Так стверджують фахівці.

У 2003 році управління СБУ в Одеській області отримало інформацію про перебування в Туреччині 23 жінок із різних країн СНД, яких работоргівці насильно утримували в своїх кублах розпусти. У результаті скрупульозної роботи виявили адреси, а також імена людей, причетних до незаконного переправляння жінок до Туреччини. Інформацію спрямували до Українського представництва Міжнародної організації з питань міграції (МОМ), а потім дипломатичними каналами довели до посольства України в Туреччині. Під час спільної операції Одеського управління служби безпеки України, турецьких правоохоронних органів і нашого посольства в Анкарі звільнили семеро молодих жінок з України і вони змогли повернутися на батьківщину. За матеріалами, отриманими в ході проведеної роботи, СБУ порушило кілька кримінальних справ за статтями КК, що передбачають відповідальність за торгівлю людьми.

Слідство встановило і подробиці перебування українок у турецькому рабстві. Розповідь однієї зі звільнених молодих жінок примусила здригнутися навіть бувалих співробітників спецслужб.

Аліна (ім’я вигадане. — Авт. ) приїхала ще з двома подругами до Туреччини до університету, за програмою обміну студентами. Повчилися вони не довго. Вирушивши одного вихідного дня прогулятися, дівчата зайшли до кафе випити кока-коли. Що було далі, розповідає сама Аліна:

— Три доби ми не знали, де знаходимося, що взагалі сталося. Ці три дні просто зникли з пам’яті. Потім дізналися, що нас продали за три тисячі доларів кожну. Дорого, тому що ми були невинними. Зґвалтували. Побили.

Дівчина говорить плутано, весь час гублячи нитку оповідання. Її нервова система «на межі». За 9 місяців перебування в турецькому рабстві Аліну перепродували 26 разів.

— Спочатку в Ізмір, — згадує вона, — потім у Мерсин. Там був жах. Дівчат дуже багато. Головне те, що всі молоденькі: до 20-ти років. Малоліток у Туреччині цінують, їх від поліції більше ховають. Деяким по 15—16 років. Господарі знущаються, ґвалтують, тримають у підвалах. Грошей, звичайно, не дають. Усе, що залишають клієнти, забирають, навіть подарунки. Якщо ти не знаєш турецької мови — втекти неможливо.

— Українок найбільше у великих містах, там, де багато туристів, — Анталії, Кушадасах. Відправляючи дівчаток до клієнта, їх попереджують: боронь Боже, тобі йому не так посміхнутися. Тоді тебе просто так поб’ють, що ти не зможеш встати. А не встанеш — ще додадуть. Якщо дівчинку якийсь клієнт покохав, захотів викупити, за неї запросять до 20—50 тисяч доларів. Особливо, якщо вона з України або Молдови, бо працелюбна і характер покірний. Росію не так цінують.

Слов’янським жінкам турки віддають перевагу не тільки в ліжку. Останні роки було багато випадків, коли сутенери, закохавшись в одну зі своїх «підопічних», офіційно одружувалися з нею і навіть створювали спільний бізнес. Тоді колишня рабиня сама починає брати участь у «підборі нових кадрів», їздить вербувати їх до себе на батьківщину, демонструючи на своєму прикладі перспективи роботи в Туреччині.

Дві години, проведені з «дівчинкою» в Туреччині, коштують від 30 до 50 доларів. Ніч — 100 доларів. При цьому в одного сутенера може бути до 50 дівчаток. Тому не дивно, що торгівля людьми залишається сьогодні найприбутковішим бізнесом після зброї та наркотиків. За даними Держдепартаменту США, щороку жертвами торгівлі людьми стають від 700 тис. до 4 млн. осіб. МОМ дає інформацію про 40 тисяч тільки жінок і дітей. За оцінками експертів, торгівля людьми приносить «купцям» щорічно від 3,5 млрд. до 12 млрд. доларів.

— У Туреччині білу жінку одразу вважають повією, — говорить Аліна. — А найбільша мафія — це поліція. Там «мюдюр», генерал турецькою, скаже: «Дівчинку хочу!» — «Без проблем!» Тому що «менти» «сутиків» знають. Коли дівчата на депортацію приходять без господаря, в них виникають великі проблеми — по три місяці чекають. А так поліцейські самі кажуть «сутику»: «Нам потрібно підвищити зарплату, дай кілька дівчат на депортацію». Він їм старих віддає.

Тісний зв’язок турецької поліції та работоргівців є сьогодні основною перешкодою в реалізації статті нового Кримінального кодексу про торгівлю людьми. З 2001 року тільки в Одеській області міліція порушила вісім кримінальних справ за фактами работоргівлі, але жодна з них не дійшла до суду. Це при тому, що, на загальну думку, в Україні сьогодні найбільш передове законодавство з даного питання. Зі слів співробітників правоохоронних органів, проблема полягає в тому, що безпосередньо продаж відбувається на території іншої держави — Туреччини. Щоб довести вину работоргівця, необхідна зацікавленість не тільки наших, а й турецьких правоохоронців. А ось її й не спостерігають. За не уточненими даними СБУ, протягом останніх трьох років у Туреччині порушили всього чотири кримінальні справи за фактом торгівлі людьми. Щоправда, не вся турецька поліція настільки безжалісно ставиться до наших дівчат. Досвід спільно проведеної з українськими спецслужбами операції — тому доказ.

— До депортації я сиділа в каракулах, — розповідає Аліна. — Це щось на зразок слідчого ізолятора або прийомника-розподільника для тих, хто чекає депортації. Я, коли туди потрапила, була вже на другому місяці вагітності. Висновок лікаря був, але туркам це байдуже.

В Ізмірі б’ють сильно. А в Стамбулі — шматок хліба та 100 грамів бринзи на весь день! Чаю немає, «питна» вода з туалету. Поводження — звіряче. Приходить якийсь капітан турецький: «Ну що? Гроші принесли?» — «Ні». І все. Він більше не з’явиться, поки не заплатиш. Одна дівчинка боялася сказати, що вагітна. На ліжку помирала від болю, коли в неї чомусь шлунок не працював. Ми підіймали її до вікна, яке виходить на вулицю, і тримали на руках, щоб вона дихала повітрям. Дівчата сплять на брудній підлозі. Ревматизм. Додому приїжджають зовсім старими, вже повністю сиві. Я була в таких місцях, де б’ють, ґвалтують, вбивають. Дівчатка падають мертві з балкона. Їх душать спочатку подушкою, а потім скидають. Багато просто зникають. На батьківщині до наших дівчат байдуже ставлення. До консульства звертаються: «Допоможіть! Будь ласка, відправте додому!» А їм: «Заплатіть за паспорт. Заплатіть за дорогу».

Сьогодні в Україні існує кілька громадських організацій, які надають підтримку жертвам работоргівлі, ведуть пошук зниклих за кордоном. Крім уже згадуваної Міжнародної організації з питань міграції (МОМ), звільненням та реабілітацією людей, які побували в рабстві, займається не менш відома організація «Ла Страда». В Одеській області за підтримки цих двох структур і громадської організації «Віра, надія, любов» було створено Центр допомоги потерпілим жінкам. Проект має назву «Стоп Трафік». Зі слів його координатора Ольги Костюк, до Центру звертається лише невеликий відсоток депортованих жінок. Тут вони отримують притулок, їжу, одяг, медичне обслуговування.

— Ви знаєте, скільки таких, як Аліна? — запитує Ольга Костюк. — У нас нещодавно були двоє дівчат, які поїхали відпочивати до Анталії. Там пішли на дискотеку, познайомилися з хлопцями, а ті їх продали за 500 доларів сутенеру. Одну з них потім ще разів 15 перепродували. Був випадок, коли мати продавала власну сімнадцятилітню доньку.

За часів Київської Русі татари також викрадали в полон молодих половчанок, русинок і продавали їх на невільничих ринках Константинополя, нинішнього Стамбула. Але в тих Ярославен залишалася хоч мала надія на дружину світлого князя Київського. А сьогодні?