Олександр ВЛАСЕНКО: «Я приїжджаю в Україну загартовувати характер»

Чи можна бути громадянином однієї країни і одночасно відчувати генетичний зв’язок з іншим народом, від якого пішло твоє коріння і в чиїй історії, по суті, починається і історія твого власного життя? Для Олександра Власенка такий стан — реальність. Він українець, що народився в Канаді. Йому 31 рік, і він незвичайно цікавий художник. Виставки його робіт влаштовувалися в Канаді, Сполучених Штатах і в Італії. В Україні ж ми познайомилися з його роботами вперше. «Класичному» малюванню він вчився в Італії і в Канаді, але вважав за краще створювати картини у власній техніці, яку назвав — «пігмент на папері».

Така техніка дозволяє художнику безпосередньо передавати картинам тепло своїх рук, дозволяє глядачу побувати в чорно-білому сні майстра, що розказує про минуле його історичної батьківщини. Суть авторської техніки полягає в тому, що малюнок створюється вказівним пальцем за допомогою спеціального порошку, що нагадує розтертий графіт. Самі ж картини схожі зі старими фото — на них видно тріщинки, темні цяточки, трохи розмиті контури предметів. Крізь завісу часу ми разом iз художником немов доторкаємося до свого минулого і намагаємося переосмислити його. Вдивляючись в обличчя селян, що зібралися на відкриття пам’ятника своєму видатному земляку Миколі Лисенку («Село Гриньки, Полтавщина, 1957 рік»), дивуєшся, чому всі так пригнічені і схоже зовсім не радіють святу. В основі цього велетенського полотна, яке відобразило 263 особи, — кадри з документального фільму. Рух камери оператора майстерно спресовано художником в одну єдину мить, неповторну і одночасно нескінченно повторювану при кожній черговій спробі охопити єдиним поглядом весь простір картини. Це остання робота Олександра. Він не демонстрував її на батьківщині, оскільки дуже хотів, щоб уперше її побачили саме в Україні.

Олександр Власенко відвідував свою історичну батьківщину тричі. Символічним виявилося його перше відвідування 1991 року. Він прилетів ще до радянської України, а виїхав вже з країни, що робить перші незалежні кроки. Нинішня Україна дуже приваблива для художника. Він був на екскурсіях у різних її куточках і зазначає, що не тільки на периферії, але і в столиці молодь вільно спілкується українською мовою, що люди відчули себе розкутими, що вони надзвичайно гостинні і привітні, що якість життя в Україні помітно зросла. У минулий приїзд на вулицях міста він не бачив людей з мобільними телефонами, а тепер це стало звичною деталлю українського життя. Проте поряд із залученням до досягнень цивілізації, за спостереженнями Олександра, у своєму повсякденному житті українці досить традиційні і більш забобонно-полохливі, ніж канадці. У той же час, сильна вдача — національна особливість українців. Поспілкувавшись з молоддю в нашій країні, Олександр зазначив, що ці люди точно знають, чого вони хочуть і мають незвичайну силу волі для виконання своїх задумів. «Я кожний раз приїжджаю до України, щоб загартовувати свою вдачу, — каже художник. — А коли я потім повертаюся до Канади, то відчуваю, як у мене прибувають сили і будь-які проблеми вирішую набагато легше».

Олександр не втрачає зв’язок з Україною, навіть перебуваючи далеко за її межами. Він — постійний читач нашої газети, з якою ознайомлюється по Інтернету і звідки черпає новини про нашу країну. Йому дуже подобається творчість Ліни Костенко, і він навіть склав за її творами словник не зовсім зрозумілих йому слів, щоб, перебуваючи в Україні, уточнити всі тонкощі їх лексичного значення. Власенко відвідав багато країн світу, але говорить, що про Україну там ще знають дуже мало, хіба що згадують шаровари, борщ і вареники. Для Олександра ж Україна втілена у високих витворах мистецтва як минулого, так і сучасних. Він вважає, що ми більше маємо заявляти про себе у світі, і не стільки в політичному плані, скільки видатними людьми, досягненнями в науці і мистецтві, які, на переконання художника, обов’язково уславлять Україну.