«Одиночна камера»

Вже не як жарт виглядає ідея започаткування «Червоної книги» для українських камерних ансамблів. Аби перерахувати колективи, що виконують камерну музику, тим паче українську, — вистачить пальців на руках. Звісно, майже усі найкращі колективи зосереджені у Києві, дехто працює мало не на громадських засадах. У провінції камікадзе ще менше (хоча, знову ж таки, свій камерний ансамбль має мало не кожна обласна філармонія. Саме там, за нечисленними винятками, він зазвичай і виступає). Але існування й тих «рідкісних музичних видів», що існують у несприятливих умовах, час від часу опиняється під загрозою, коли один iз учасників колективу їде працювати за кордон. Так, ледве не сталося й з одним iз найяскравіших та найпопулярніших українських ансамблів, дуетом Олесь Семчук (скрипка) — Анна Середенко (фортепіано). Ці двоє музикантiв напрочуд вдало та органічно доповнювали один одного: пориви темпераментного, емоційного та схильного до віртуозності Олеся направляла в потрібне емоційне русло, стримувала та врівноважувала вдумлива, зріла Анна. Власне, на ній трималися не тільки музичні, але й організаційні питання: маючи більш значний життєвий досвід та цілеспрямований характер, вона опікувалася подальшим розвитком дуету. Наприкінці травня ансамбль мав відзначати п’ятирічний ювілей. Враховуючи попередні викладки, п’ять років постійного успішного концертування не тільки в Україні, а й за кордоном, п’ять дисків та десятки концертів — неабиякі досягнення. Але травень минув, а час, рiвно як і афіша Національної філармонії, цю подію проігнорували... Власне, цей ювілей, якого не відбулося, і послугував відправною точкою для написання цього матеріалу.

Талановитий скрипаль Олесь Семчук поїхав працювати до Італії, як кажуть «с заверениями в глубочайшем почтении». Звісно, обіцяв приїздити, грати, сумувати, не забувати. Але... Тут жити важко, а в Італії Олесь має цікаву роботу, отримує за неї пристойні гроші та може спокійно віддатися творчості. Чого ще треба музикантові? Минуло понад рік. Протягом цього терміну концертний графік дуету Семчук — Середенко став, м’яко кажучи, більш прозорим: було зіграно лише три програми...

Анна СЕРЕДЕНКО:

— Олесь зараз працює в Італії, але фактично у наших музичних стосунках нічого не змінилося, хоча дует Семчук — Середенко зазнав певних змін. Можливо, на якийсь час ми розійшлися концептуально. Можливо, відбулися певні зміни всередині кожного з нас. Олесь, наприклад, якось дуже швидко набув західного лоску, всотав західний менталітет. Звичайно, я не можу за це йому дорікати, він нормальна молода людина.

Зараз в Україні стало ще важче працювати, хоча тим, хто займається камерним музикуванням, легко не було ніколи. Не секрет, що сьогодні ця сфера діяльності не є прибутковою, тож для організації концерту потрібна спонсорська допомога, а знаходити гроші щоразу стає все важче. Звичайно, у цій ситуації опинився не лише наш дует — вона торкнулася всіх музикантів. Як правило, ми з Олесем iз гонорарів за попередній виступ влаштовували наступний.

Але концертний сезон, що минув, був дуже складний. Утім, попри все, навесні ми планували відмітити п’ятиріччя дуету концертом у Національній філармонії. 6 травня ми мали виконати потрійний концерт Л. Бетховена з Національним симфонічним оркестром під керівництвом Сіренка. Для цього було запрошено відомого російського віолончеліста Олександра Князєва. Але оркестр поїхав на гастролі, а Князєв відмовився грати з будь-яким іншим колективом. Філармонія доклала величезних зусиль і домовилась зі всесвітньо відомим Олександром Рудіним, проте він відмовився від нашої пропозиції. Але цю ідею ми не поховали остаточно, сподіваємося, що програму все ж зіграємо. Наприкінці травня нас запросили до Львова на фестиваль «Віртуози Львова». До останнього дня ми готувалися, але в день виїзду організатори заговорили про проблеми з фінансуванням... І ми нікуди не поїхали. Чесно кажучи, це надломило. Тому навіть символічно, що протягом цього року нами було зіграно три програми трагічної емоційної забарвленості.

Можливо, настав час кожному з нас іти свої шляхом. У чомусь навіть це цікавіше: я отримала право на самостійність, можливість розширення кола партнерів, опанування більш різноманітного музичного матеріалу. Буду готувати нову програму. Щоправда, знайти справжнього партнера для ансамблю дуже важко: це має бути мистецький однодумець, який живиться тими ж музично-естетичними ідеями... Але опускати руки я не збираюся: у мене є учні, які живляться моєю енергією (Анна — доцент кафедри камерного ансамблю Національній музичній академії ім. Чайковського. — Авт. ), є «Українські акварелі», «авторські права» на які передала мені мій педагог, ідеолог цього проекту, Ірина Боровик; вони можуть стати безмежним полем для діяльності.

Ситуація з дуетом Семчук — Середенко для сучасної камерної музики в Україні — показова. Звичайно, від тенденції виїзду талановитих музикантів за кордон нікуди не подінешся. Але саме цей «витік талантів» примушує тих виконавців, які прагнуть творити саме на Батьківщині, шукати та виховувати достойних партнерів.