Правому флангу необхідний законодавчий стимул
Згідно з квітневим опитуванням Центру соціологічних і політичних досліджень і технологій «Соціополіс», серед українських політичних партій найбільше прихильників мають СДПУ(О), КПУ, «Батьківщина» і СПУ — всі вони потенційно спроможні подолати чотиривідсотковий виборчий бар’єр. Враховуючи, що респондентам було запропоновано визначитися зі своїми уподобаннями по відношенню саме до партій, але не блоків, результати виглядають досить цікаво. Особливо в контексті суперечок з приводу мажоритарного або пропорційного майбутнього виборчої системи України і позиціонування різних політичних сил у цьому відношенні.
Якщо виходити з наведеної інформації, «пропорціоналка» вигідна лише кільком вітчизняним політичним партіям (це, до речі, підтверджується і результатами інших соцопитувань). Тому не дивно, що саме вони особливо активно виступають за такий формат виборів. Однак тут слід пригадати, що найактивнішим «лобістом» пропорційної системи є Леонід Кучма, що і знайшло своє відображення в його пропозиціях щодо політичної реформи (мається на увазі методика формування нижньої палати парламенту). Аргументація глави держави цілком логічна — українське суспільство вже цілком дозріло до рівня політичної структуризації, яку в представницькому органі повною мірою можна втілити за допомогою спискового голосування.
Водночас навіть серед прихильників такого підходу до виборів каменем спотикання залишається принцип участі в них політичних сил — чи допускати до виборчого процесу політичні блоки, сформовані з політичної «дрібноти», або ж зобов’язати кожну партію виступати індивідуально. І якщо комуністи, соціалісти і «тимошенківці» не особливо на цьому моменті акцентують увагу, то об’єднані есдеки вже тривалий час відстоюють виключно партійний принцип формування єдиного загальнонаціонального виборчого списку. Це тим більше примітно, що, хоч за результатами деяких соцопитувань, СДПУ(О) здатна набрати більше 10% на наступних парламентських виборах, це все-таки не така значна перевага і, здавалося б, партії більш вигідно було б іти у складі сильного блоку.
Однак есдеки свідомо відмовляються від такої позиції, оскільки, на їхню думку, саме партійний принцип формування загальнонаціонального виборчого списку дозволить ліквідувати розпорошеність політичного спектру, який внаслідок подібного «природного відбору» набуде великої монолітності шляхом виділення кількох могутніх партій, що чітко будуть репрезентувати традиційну політичну вісь — ліві — центр — праві.
Таким чином, буде створено реальну передумову до давно назрілого переходу від періоду внутрішньополітичного «розброду і хитання» — до стабілізації і побудови схеми політичної відповідальності партій, що завоювали владу на виборах, перед суспільством. При «блоковій системі» це неможливо в принципі, оскільки партії та інші політичні організації — члени передвиборних об’єднань, — формально знаходячись у зв’язці, фактично володіють самостійністю дій. І якщо припустити, що який-небудь блок в умовах парламентсько- президен тської республіки переміг на виборах і почав формувати уряд, то при такому варіанті країна з самого початку повинна готуватися до урядової (та й парламентської також) кризи. Важко чекати стабільності від ситуативно створеної різношерстої команди, всередині якої цілком можливі принципові притиріччя. І якщо навіть суто візуально такий уряд буде виглядати цілісно, то лихоманка внаслідок зіткнення думок всередині його аж ніяк не буде сприяти конструктивній роботі.
Звичайно, подібна ситуація можлива і в коаліційному уряді, до складу якого увійдуть представники кількох партій- переможниць. Але в даному випадку не буде необхідності витримувати гарну міну при поганій грі, щоб публічно демонструвати внутрішньоблокове єднання. Більше того, коаліційний партійний уряд створює можливості для взаємного контролю, а значить — більшої інформованості громадськості, що важко передбачити при «блоковому» варіанті.
Варто звернути увагу ще на один надто цікавий момент — втілення в життя ідеї партійних списків стало б могутнім стимулом, який об’єднує, для українських правих, які вже не один раз опинялись у політичному програші через свою роз’єднаність. Так само, втім, як і ті громадяни країни, які співчувають націонал-демократичній ідеології, але вимушені поділяти свої уподобання серед безлічі її політичних носіїв.
Підтвердження цьому — результати все того ж опитування, проведеного центром «Соціополіс», в яких зафіксовано, що серед партій, які увійшли до блоку «Наша Україна», найбільше прихильників має Народний Рух України — 1,7%. Цифра настільки маленька, що говорити про серйозні претензії на самостійний похід до влади у націонал-демократів немає підстав. Їм залишається лише два варіанти — або сподіватися на блок, який тримається тільки на рейтингу однієї людини, або об’єднуватися. Тим більше, що, за великим рахунком, особливих розбіжностей в ідеологічних і програмних настановах «нашоукраїнців» не спостерігається.
Іронія ситуації полягає в тому, що своїми ініціативами об’єктивно працюють на формування суцільного правого крила української політики, без якого неможлива якісна побудова громадянського суспільства. Та якщо лівий фланг і центр уже мають досить чіткі контури, то в правому напрямі, як уже зазначалося, відчуваються істотні проблеми, які, схоже, можна вирішити тільки законодавчим стимулюванням. Оскільки в середовищі самих націонал-демократів інтеграційні спроби ще дуже далекі від свого практичного втілення, в той час як суспільна потреба в цьому вже давно назріла.
І позитив полягає якраз у тому, що є політична сила, яка усвідомлює це і працює з прицілом не на одномоментну вузькокорпоративну вигоду, а орієнтуючись на загальнодержавну перспективу. Однак вона не знаходить свого відгуку в інших політичних силах. І не тому, що пропозиції есдеків чимось когось не влаштовують, а тому, що вони надто логічні, щоб бути аргументовано розкритикованими. Це багатьох роздратовує — немає приводу для «торгу», на чому нерідко базується методика політичної роботи багатьох партій і особливо блоків.
