Загибель гіганта
Зорана Джинджича поховано на Алеї Гігантів белградського цвинтаря. Повідомляється про численні арешти в Сербії, про досягнення порозуміння з приводу того, хто замінить Джинджича на посаді прем’єра Сербії. Не покидає тільки відчуття, що шок, викликаний зухвало показовим розстрілом відомого в світі сербського політика, не був випадковим. Нічого не говориться про те, кому насправді перейшов дорогу Джинджич, один з лідерів Демократичної опозиції Сербії, один iз авторів компромісу, після якого Слободану Мілошевичу довелося нарешті поступитися посадою, і далеко не наївний політик і в своїх діях, і в своїх переконаннях. Все, що пов’язане з загибеллю Джинджича — покрите таємницею. Хто міг «замовити» його вбивство — адже навряд чи це були колишні лідери спецслужб Мілошевича, виданого за сприяння Джинджича до Гааги, бо явно не той ранг. Хто був зацікавлений у тому, щоб у Сербії так і не відбулися президентські вибори, в результаті чого в країні після драматичних виборів 2000 року так і не настало жодної стабільності. Нарешті, чому взагалі це все могло статися?
Розстріл Джинджича — одне з свідчень того, що операція по зміщенню Мілошевича виходила з хибних міркувань і сама по собі була результатом хибної політики. Коли, зокрема, Європа за десять років воєн так і не змогла нічого вдіяти на Балканах, виявивши повну безпорадність, і коли повітряна операція НАТО принесла за собою тільки необхідність фінансування відбудови країни, але аж ніяк не до розв’язання принципових проблем і протиріч у країні, яка пережила диктатуру та ізоляцію. Це — і попередження про те, що кавалерійськими атаками проблеми не вирішуються, і привід замислитися — коли навіть у європейській країні, в якій ще можна знайти залишки якихось традицій, так легко можна втратити все, що могло б бути. Сербія втратила Джинджича, який був символом перемін, світ взагалі втрачає відчуття стабільності, а пересічний громадянин — орієнтири. І можливо, віру.
Сербія останні кілька років була свідченням того, як не можна вирішувати міжнародні проблеми. Уроки з загибелі сербського прем’єра ще належить вивчити. Один з них — що в світі мусить бути якась відповідальність, що не може бути формули «ціль виправдовує засоби», не може бути «революційної доцільності». Загибель Джинджича — насправді, можливо, плата за те, чого не було вчасно зроблено. Тільки йому від цього вже не легше.
