Відомий диригент iз «маловідомої» країни

— Романе Ісаковичу, щойно у вас закінчилася репетиція. Над чим ви працювали?

— Це була підготовка до чергового концерту української музики. У його програмі буде представлено присвячений мені твір Валентина Бібіка «Музика літа» і новий твір Олександра Костіна — Концерт для баяну і струнних. А також Сорокова симфонія Моцарта.

— Яким буде режим вашої роботи в Боннській опері?

— У цьому театрі ставиться по шість прем’єр на рік. На долю головного диригента за контрактом доводиться дві прем’єри на рік. Взагалі ж протягом року там ставлять чотири великi опери, одну оперу в стилі бароко і класичну оперету. Що ж до моїх особистих планів, я буду ставити оперу «Лулу» Альбана Берга і «Макбет» Верді, а в наступному сезоні — «Життя Ореста» Кршенека і «Євгеній Онєгін», далі — або опера німецького композитора минулого століття Циммермана «Солдати», або опера Яначека «З мертвого дому». І друга опера — «Трістан та Ізольда» Вагнера. Далі, в ювілейному сезоні Шостаковича — його опера «Ніс». І ще здійсниться моя мрія: дві опери з однаковим сюжетом, які будуть іти в один вечір — «Алеко» Рахманінова і «Паяци» Леонкавалло. Потім, у шумановський рік, піде «Геновева» Шумана. До речі, в Бонні є будинок, де любив зупинятися композитор. Там на першому поверсі ще відтоді знаходиться аптека.

— В Бонні ви будете диригувати тільки власними постановками?

— Це залежить від мене. За своїм бажанням я можу диригувати і виставами, які поставлені іншими диригентами. Більш того, свої вистави я можу передавати іншим. Я обмежений тільки тим, що за контрактом зобов’язаний продиригувати двадцять вечорів у сезоні.

— А чи готуєте ви нові постановки у Києві, в Оперній студії Національної музичної академії?

— У Києві — навряд чи. В студії я сам ставив вистави і як режисер, а це вимагає часу. А з Київським оперним театром у мене немає ніяких контактів. Таким чином, роботою в опері я займаюся тільки в Бонні.

— Які ваші записи видані останнім часом?

— Вийшов диск арій та оркестрових фрагментів із опер Чайковського, записаний з Джулією Вараді та оркестром Мюнхенського радіо. Потім я записав у Брюсселі з Національним симфонічним оркестром Бельгії компакт-диск із творами невідомого у нас бельгійського композитора Йонгена. Там представлено дві симфонічні поеми та Концерт для віолончелі. Крім того, я записав з оркестром МДР (Середньонімецького радіо) твори сучасних німецьких композиторів. У березні починаю писати всі п’ятнадцять симфоній Шостаковича. Починаю я з Десятої, в червні пишу Дев’яту, в листопаді — П’яту і т.д. Тактика полягає в тому, що фірма не буде чекати циклу повністю, а буде випускати на ринок по одній симфонії залежно вiд запису. Сюрпризом і честю для мене стала пропозиція Боннського оркестру записати з ними всі симфонії Бетховена.

— Коли і з чого почнеться ваша робота в Боннській опері?

— У вересні цього року там випускають — «Макбет» і «Лулу». 3 вересня оркестр вийде із відпустки, і відбудеться перша репетиція. А 21 вересня — вже прем’єра «Макбета», і 1 жовтня — прем’єра «Лулу». Так працює театр. Зараз вiдлiтаю до Бонна, там буде конкурс на місце другого диригента. Починаю репетирувати програму до концерту. Там пройдуть дві монтувальні репетиції і по «Лулу», і по «Макбету».

— Чи означає, що у зв’язку з роботою в Бонні ви відмовитеся від виступів з іншими зарубіжними оркестрами?

— Звичайно, ні. У мене є концертний агент, який продовжує зі мною працювати. Цього літа у мене концерти і записи в Кельні — з оркестром Західнонімецького радіо. Будуть концерти з Національним симфонічним оркестром Бельгії, з яким я працюю на постійній основі. Зараз, враховуючи мій новий статус, мій концертний агент та керівництво Боннського оркестру не дозволяють мені погоджуватися на другорядні пропозиції.

— На скрипці перестали грати?

— Скрипку я залишив досить давно, понад двадцять років тому. Якщо грати, то треба грати добре і багато займатися. У мене немає такої можливості. І в новорічній програмі у Києві виконувалася «Незакінчена симфонія» Гайдна. У кінці всі музиканти розходяться, і залишається тільки два скрипалі, які дограють останній епізод. І одним із цих скрипалів був я. Між іншим, знаменитий Натан Рахлін також так закінчував цю симфонію.

— Ви самі давно викладаєте. А чи часто вам доводиться згадувати своїх педагогів?

— Педагогів у мене було дуже багато. Якщо говорити про диригування, то формально з цієї спеціальності у мене був один професор — Михайло Маркович Канерштейн, у якого я почав займатися і у нього ж закінчив консерваторію. Це видатний педагог. Він виховав дуже багато народних, заслужених артистів, головних диригентів і професорів. Навчити людину диригуванню складно. У рік на відділення оперно- симфонічного диригування вступає дві-три людини і, як правило, вже з вищою музичною освітою. Я кожному своєму «новобранцю» кажу: «Вітаю, ви вступили до консерваторії. Але майте на увазі, що я не знаю, як треба диригувати, зате дуже добре знаю, як не треба диригувати. І я вам обіцяю сумлінно оберігати вас від цього». А з моєї першої спеціальності — скрипки — у мене було дуже багато викладачiв викладачів. Двоє з них були чудовими. До Йосипа Гутмана, який пройшов школу Карла Флеша, я прийшов пізно, чотирнадцятирічним. Потім, у консерваторії, я потрапив у клас до Вітольда Португалова — учня засновника російської скрипкової школи Леопольда Ауера. Я не мріяв стати диригентом, як багато інших. Диригуванням я почав займатися випадково, у 29 років.

— Для зарубіжного слухача ви — диригент із України. Яке там уявлення про нашу країну?

— Думаю, що ідентифікація України ще не відбулася. Країна починає заявляти про себе, і, на жаль, не завжди з приємного боку. Я випадково побачив свою картку гостя в готелі, де постійно зупиняюся. Там було написано: «Роман Кофман, Київ, Русланд». І це в Бонні, в місті, далеко не глухому, яке не так давно було столицею Німеччини, в готелі, розташованому на центральній площі цього міста…

Коли я отримав рецензії на концерти Київського філармонічного оркестру в Німеччині, один із заголовків виглядав так: «Блискучий виступ російського оркестру». На Заході одні на Україну дивляться з підозрою, інші — зі здивуванням. Треті говорять: «Ми знаємо боксерів братів Кличків, тепер ми знаємо ще одного українця — Кофмана». Деякі ще назвуть футболіста Андрія Шевченка (на жаль, нашого Кобзаря ніхто не знає). Наприклад, про моє призначення на посаду головного диригента Боннської опери багато писали в Німеччині. Це широко обговорювалося, на відміну від України, де про це мало хто знає. Центральні газети: Die Welt, Sueddeutche Zeitung, Frankfurter Allgemeine написали великі статті, в яких звучало запитання: «Як могло трапитися, що в Бонні — бетховенському місті, в серці Німеччини — серед багатьох диригентів було вибрано людину з такої маловідомої країни?» Моє призначення викликало запитання, не було негативного ставлення до мене особисто.

— Як часто ви плануєте бувати в Києві?

— Цього року мені запропонували очолити журі Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця. Буду намагатися виступати з концертами. Найближчі: 4 квітня і 1 червня. А 14 травня, між ними, у мене концерт зі студентським оркестром Національної музичної академії, який на прохання керівництва академії я не збираюсь залишати.