Iмператив — бути

Віддавна ми народ добрий, сердечний. З мрійливою ліричною вдачею. Чи не тому в нас, як у свій час зауважив Іван Багряний, навіть у національному гімні «воріженьки» мають згинути «як роса на сонці»? А «воріженьки» — не роса. На сонці гинуть не хочуть...» — правдиво констатує письменник.

Ми збайдужіли до святинь: висить меморіальна дошка — нехай, зняли її — здали на кольоровий брухт — ну й нехай. Нікого це не обходить. Мало того, непоодинокими є у нас і прояви найдикішого вандалізму, глуму над святая святих — могилами. І святкувати стало байдуже що — аби вихідний і було щось таке, щоб звеселило народ. Байдуже, якою мовою розмовляють, якою і що пишуть у книжках, газетах. Усю інформацію байдуже споживаємо, пережовуємо, немов жуйку для освіження подиху, і байдуже випльовуємо. Та ця інформаційна жуйка подих не освіжує. Навпаки, вона діє як невидимий вірус, оволодіваючи нашою свідомістю, паралізуючи волю, добрі устремління й прагнення. В результаті стаємо байдужими й покірними, перетворюємось на безликих плебеїв, які з собачою відданістю стануть на задні лапи перед кожним, хто зволить їм кинути копієчку. І байдуже, за яку послугу і чий хазяїн ту копієчку кине!

Державна незалежність на папері — то незалежність бутафорна і не означає нічого без незалежності в нашій свідомості, мізках і душах, без усвідомлення самодостатності, самовартісності, значимості самих себе як гідного, шанованого в світі народу. Мати це — означає мати все: розвинуту національну культуру, економіку, розквіт у всіх сферах суспільного життя. Не мати гідності, позиції в політичному житті, бути ніяким і безликим, байдужим до всього — означає втратити все, навіть задекларовану, записану на папері незалежність.

Сьогодні часто озираємося на сусідні народи, тих же, скажімо, поляків чи литовців, чи хоч би й росіян, і кажемо один одному: от, мовляв, дивись, як живуть! А чим ми гірші від них? Нітрохи не гірші! І народ у нас працьовитий, добрий... Диви, скільки наших у них працює!

Ось тим-то, виходить, ми й гірші, що вміємо добре гнути спину на чужого пана та не вміємо шанувати себе! Національна честь і гідність для тих же поляків понад усе. Цікаво, як би ті ж поляки зреагували на такого Бузину, який би посмів зганьбити їхнього Міцкевича? Чи допустиме щось подібне в Росії? Чи допустимо, щоб чужа мова в національній державі заполонювала інформаційний простір на 80 відсотків, а для своєї добре, якщо й двадцять залишиться?

Доля української мови й культури — це питання життя і смерті нашої держави. І стоїть сьогодні, як і в усі кризові часи, достатньо гостро. І найстрашніше те, що наш народ у депресії та кризі не бачить де, в якій сфері, з ким потрібно реально боротися, щоб ситуація змінилася. Де ті воріженьки?

Сьогодні ж, у вік найновіших інформаційних технологій, Інтернету не потрібно, щоб задля завоювання якогось народу кидалися бомби й вибухали снаряди. Настав вік інформаційних воєн. Чи можна назвати випадковим той значний потік коштів, який витрачають великі держави для завоювання інформаційного простору своїх сусідів? Задля реклами поп-зірок, на кіно-відеопродукцію, найдоступніше, розраховане на найширшого обивателя чтиво — бестселери, найпрестижніші журнали, газети. Усе це на найкращому папері, в кольорі, з розіграшами великих сум грошей і різних бажаних кожному речей з відео- чи побуттехніки.

Навіть те, що робилося буцімто не без справді патріотичних міркувань, задля прищеплення національної ідеї широким верствам, обернулося на користь тим же самим невидимим воріженькам. Підхід дуже простий: треба передати куті меду, щоб аж знудило. Скрізь на місце Леніна (саме на те місце!) поставити пам'ятник Шевченку, а скрізь замість так званих ленінських куточків поробити далеко не найкращого гатунку народознавчі світлиці з неодмінним атрибутом — бутлем оковитої на столі, приставити до справи непідготовлених педагогів, які не підуть далі того, щоб вчорашніх піонерів переодягнути в козацькі шаровари, накидати порожніх, без дії, гасел та й кинути все на поталу. До того ж на кожній сцені варто безперервно мусувати анекдотичний образ українства, а між тим непомітно й тихо у дитячих газетках, що спрямовані на шкільну молодь, давати невинні статті на кшталт як, скажімо, у рівненській «Бомбі» для школярів: «Франко писав більше й краще, чому ж пам'ятники ставляться Шевченкові?». Та ще й з прозорим натяком-ілюстрацією, де на шальках терезів зважується 100-гривневий Шевченко з 20- гривневим Франком. У книжечках для малечі — частіше подавати в яскравому жовто-блакитному одязі некультурних поросят. Для дорослого ж читача — статті де компрометується наша історія, а там вже народ готовий і до масового споживання фільмів, подібних до російського «Брата-2» чи інших, де «хохлів» показано як не дикими зарізяками, то дурними чи примітивними, вайлувато-неотесаними селюками, до невпізнання згіперболізованими «націоналістами» у по-радянськи викривленому розумінні цього слова. Після цього західні взірці, стереотипи поведінки «цивілізованого» світу, космополітичні ідеї лягають як бальзам на душу нашій молоді, й тоді нормальними можуть видатись їй судження окремих молодих філологів про необхідність відмовитися від української класики, бо вона сьогодні не модна, застаріла й незрозуміла «для новітніх нащадків Кобзаря». «Україно, Україно, оце твої діти!» — похитав би на це головою сам Тарас. А ми? Нам «всьо фіолєтово».

Інформаційна війна, однак, не в усіх державах має успіх. У тій же Литві чи Польщі супроти інформаційного вірусу прищеплено стійкий імунітет. Єдиним гарантом імунного захисту супроти всіх психологічних атак в інформаційному просторі є чітка, виважена, добре продумана й спланована національна політика держави, всіх її структур, робота громадських організацій, партійних структур. Якщо хтось економить кошти на культурі й освіті, назавтра матиме державу яничарів, а згодом годуватиме чужу державу. Це вже доводила історія десятки разів. От тільки ми цього ніяк не засвоїмо.

Є в нас належні громадські структури, які постійно займаються національно-патріотичним вихованням. Щоправда, найвпливовіша національно-патріотична організація «Просвіта» не змогла розгорнути свою діяльність у нових історичних умовах через старі вишиванково-шароварно-бутафорні методи роботи. У багатьох регіонах ця організація сьогодні розколота на дві, поборюючи одна одну, маємо і по дві ветеранські організації, а внаслідок — скомпрометована єдність національно-патріотичних сил — скомпроментована й сама ідея. До того ж, часто-густо методи роботи деяких «патріотів» вельми схожі на старі, революційно-комуністичні: прямолінійним наступом, брутальною силою там, де потрібна переконлива, розумна й планомірна виховна робота. У цій ситуації нас врятує тільки наша честь, наша людська й національна гідність. Ми до цього неодмінно прийдемо. Крізь муки й докори сумління, може навіть на краю прірви ми прийдемо до усвідомлення своєї ганьби. І очистимося. Збагнемо, що рідна мова, любов до землі, яка тебе виплекала, традиції твого народу, що пройшли достатнє випробування часом — це той стрижень, без якого ти — безликий конформіст, без якого нема бачення й проектування себе в оточенні дійсності та історії. Без якого стаєш пожиттєвим плебеєм. Бо в кого нема свого, той мусить служити чужому.

Воріженьки ж — не роса.

ЗАПИТАННЯ «Дня»

Якою мірою, на вашу думку, справдилися ті надії, що їх покладав народ України на позитивний результат референдуму 1991 року, і як це вплине зараз на відсоток підтримки аналогічно поставленого запитання?

Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, доктор мистецтвознавства, викладач Київського національного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого:

— З мого погляду, надії ті здійснилися лише частково. Як то завжди і буває в історії. Йдеться, власне, про те, що Україна за 11 років доволі переконливо і вповне вибудувала свої державні структури, що без них політична незалежність, зрозуміло, неможлива. Але, на превеликий жаль, ці структури в азарті свіжопридбаної незалежності «обслуговують» переважно самі себе, а не суспільство. Яке внаслідок цього поки що аж ніяк не можна назвати громадянським.

Взагалі нормальна національна структура — то нормальне співробітництво держави і суспільства. У нас ще немає ні тієї норми, ні навіть того співробітництва. Зрозуміло, що це обов'язково позначиться на будь-яких виборах. Тільки з поправкою на ту обставину, що на таких виборах їхню статистику частенько визначає не стільки сам виборець, скільки державні структури.

Наслідки того вповні можна собі уявити. Закликаємо державу до співробітництва з суспільством. Бо інакше суспільство спробує «приручити» ту державу силоміць. Що, як правило, закінчується велетенським історичним скандалом — і для держави, і для суспільства.