Талановита дитина без терору досягне успіхів

Молоді, але вже відомі музиканти, заслужені артисти України піаністка Анна Середенко і скрипаль Олесь Семчук запросили своїх старших друзів-однодумців, які тепер живуть за кордоном — скрипаля Павла Вернікова (Італія) і віолончеліста Бориса Бараза (Франція) — продемонструвати публіці красу звучання унікальних інструментів, на яких вони грають. Це скрипка роботи Гварнері під назвою «Барон Кноопф» і віолончель невідомого кремонського майстра XVIII ст.. Вишукану камерну програму із творів Вівальді, Баха, Рахманінова, Шостаковича у виконанні цих майстрів почули у Сургуті, Новому Уренгої та Надимі. Але Анна Середенко внаслідок хвороби не змогла прийняти участь у концертах. Замість неї поїхала піаністка Олена Розанова. Увага публіки, звичайно ж, була прикута до володаря унікального інструменту — скрипки Гварнері «Барон Кноопф» — Павла Вернікова, видатного виконавця і педагога. Закінчивши з відзнакою школу імені Столярського в Одесі, він поступив до Московської консерваторії (клас Д. Ойстраха і Д. Снітковського). Більше двадцяти років живе за кордоном. Викладає в Італії та Фінляндії, виступає разом із найвідомішими музикантами світу, він є членом журі багатьох міжнародних конкурсів, входить до складу «Тріо Європи». Сидіти на його репетиціях і уроках, слухати його коментарі — завжди делікатні і дотепні — суцільне задоволення. А його розповіді про себе і близьких людей — це просто захоплюючий роман.
— Я починав як соліст у Москві. Намагався брати участь у різних міжнародних конкурсах. Для цього мені навіть видавали скрипку Страдіварі із Держколекції. Але кожного разу чиновники запізнювалися оформити паспорт: то бланків не було, то паперу. Не хотіли мене чомусь випускати за кордон… Коли я зрозумів, що без перемоги у конкурсах я не зможу стати солістом, у мене почалася страшенна психологічна криза, і я довго не брав скрипку в руки. Тоді мій педагог Снітковський сказав: «Що ж, «спускайся в шахту» і займайся другорозрядною професією камерного музиканта». А я на той час думав, що у камерних ансамблях грають лише інваліди. Але став брати участь у виконанні квартетів Шумана, тріо Брамса і закохався у цю музику, відкрив красоти, яких досі я не знав.
— Як ви опинилися на Заході?
— Я не емігрував, я закохався у молоду гарну дівчину і переїхав до Югославії. Це було у 1978 році. П’ять років я жив у Белграді. Я перемагав на міжнародних конкурсах, бо з Югославії я міг їхати, куди хотів.
— У вас уже був югославський паспорт?
— Так. Це окрема історія. Міністр іноземних справ Лазар Моісов, македонець, був моїм великим шанувальником. (Я не часто зустрічав політиків, які б регулярно ходили на класичні концерти) І він допоміг мені одержати югославський паспорт, бо з радянським завжди на кордонах були проблеми. Коли розвалилася Югославія, я вже мав проблеми із югославським паспортом. Потім я розлучився із дружиною і переїхав до Парижа, де працював у консерваторії. Через вісім місяців я змушений був її залишити, бо концертні поїздки не давали можливість викладати. Далі я познайомився з молодою красивою італійкою, одружився і переїхав до Італії. У мене двоє дітей, яких я, так само як і дружину, бачу рідко. Живу в місті Модені. Неподалік від мене — один із численних будинків Лучано Паваротті. Модена, також, місто ексклюзивних автомобілів: Феррарі, Мадзератті.
— У вас яка машина?
— У мене навіть немає автомобільних прав, бо за все життя я не міг присвятити хоч би місяць тому, щоб навчитися водити машину. Коли я збирався одружитися, спитав у Стефанїї, чи має вона права. І після того, як дістав позитивну відповідь, зрозумів, що це жінка мого життя.
— Ви, мабуть, спитали її також, скільки днів на рік вона може прожити без свого чоловіка…
— Те, що ми будемо рідко бачитися, вона зрозуміла надто пізно. Стефанія піаністка, і до народження дітей ми разом концертували. І зараз ми граємо 5 — 6 концертів на рік, щоб вона підтримувала форму. Але основна її робота — менеджмент. Моєю кар’єрою вона не займається, щоб не змішувати роботу з особистим життям. Сферою її інтересів є те, що знаходиться на межі жанрів класичних і естрадних «кросовер». Стефанія готує проект з Лучіо Далла, автором відомої пісні «Карузо». Він буде співати класичний репертуар у своїй власній манері разом із оркестром «Віртуозі італьяні», де я є артистичним директором.
— Чому навчило вас життя на Заході?
— Коли я приїхав на Захід, я був типовим представником радянської школи. Справа в тому, що українська і російська виконавські школи дали світові 80 вiдсотків усіх геніальних музикантів сучасності. Але я почув музикантів, які грають інакше, ніж наші, і почав уважно слухати і закохався у трактування, що колись здавалися брутальними. Я змінив багато у своїй грі. Коли я приїхав до Італії і мені запропонували бути концертмейстером «Римських віртуозів», я був страшенно гордий своєю школою. У цьому оркестрі я побачив людей з величезними ортопедичними проблемами. І я хотів показати, що це таке наша школа: став грати твори Вівальді сміливо, гучно, сильно. Але мої колеги, яким сподобалася моя гра, сказали: «У Венеції, де Вівальді писав ці твори, туман. Там майже містична атмосфера. Неможливо адажіо Вівальді грати здоровим сильним звуком». Вони промили мені мiзки і навчили: «Щоб зрозуміти музику, треба мати загальну культуру і вміти розуміти інших».
— Чому ще ви навчилися від своїх колег?
— Ми усі виховані неправильно: тільки я і більш ніхто. Зірок на небі менше, ніж їх було у Радянському Союзі. А Абадо, Перельман і Циммерман — скромні люди. Вони сідають з колегами грати у секстеті, квінтеті і нікого ніхто не вчить. А колишні радянські музиканти, коли грають із західними, не переймають досвід щодо доброзичливості і бажання зрозуміти партнера. Я мав кілька уроків моральності, які навчили мене, як треба себе поводити. Краще не показувати, що ти зірка. Чим ти більший, тим меншим маєш бути.
— У чому рiзниця у вiдношеннi до навчання у нас і у них?
— Головна рiзниця в тому, що батьки на Заході спокійнішi. Таких мам, як у нас, що кидають роботу, купують дитині найдорожчу скрипку та присвячують цій дитині усе життя і лаються із-за неї з чоловіком, там немає. На Заході немає фанатизму. Зараз він є в Японії і Кореї. Там я з жахом пізнаю радянську систему навчання, яка призводить до того, що дитина вже ненавидить і маму, і тата, і скрипку. Я думаю, що талановита дитина без терору досягне успіхів. Талант має право на нормальне життя. Якщо ця дитина, в яку стільки вкладено, не доб’ється нічого в мистецтві — життя батьків втрачено марно. А зараз пробитися дуже важко. Кажуть, що зараз більше музикантів, аніж тих, хто хотів би їх слухати.
— Чого ви навчаєте студентів?
— Простоті. Хочу, щоб вони звикли вчитися і мислити самостійно, щоб висловлювали думку композитора, а не виявляли свiй внутрiшнiй свiт. Ми ж, виконавці, усі егоїсти. Хочемо бути кращими за інших, оригінальнішими і композитори-класики від того потерпають. Мертві ж не можуть захиститися від нашої агресії і самозакоханості!
— Улюбленець київської публіки, ваш учень Олесь Семчук їде разом з вами до Італії працювати асистентом у вашому класі. Чому ви запросили його, адже він ще молодий. Йому ще треба самому вчитися?
— Вчитися і мені треба, як і кожному музикантові. Олесю вже 26 років. На Заході в цьому віці вже дехто йде на пенсію. Він талановитий музикант, думаю, він допоможе мені у викладацькій роботі. У мене дуже великий клас. Лише в Італії я викладаю в двох академіях: в одній у мене 43 студенти, у тій, де буде працювати Олесь, у місті Фєзоле, неподалік від Флоренції — 18. Для Семчука це буде гарний шанс проявити себе. До того ж він зможе виступати з концертами.
— Хто вам подобається із видатних скрипалів?
— Якщо казати про скрипалів, я більше люблю слухати старих майстрів. Це Мільштейн, Азік Штерн, Хейфец. Менше хвилює молоде покоління, вони не торкаються струн душі, гоняться за грішми, утворюють із мистецтва бізнес. Концерт — це ж кожний раз як востаннє. Музика — це любов. Ви ж не можете закохуватися кожний вечір. Ви фізично втомлюєтеся і починаєте розраховувати: сьогодні у Лондоні будуть відомі критики, тому це важливо, а у Тернополі можна не викладатися на сто вiдсотків. Я відчуваю духовне збіднення нинішніх музикантів. Мистецтво певною мірою втратило чарівність.
— Про що ви мрієте?
— Я б хотів, щоб через якийсь час західні музиканти емігрували в Україну. Може, це ідіотська думка, але ж помріяти можна, щоб, скажімо, десь через 50 років була масова еміграція американських музикантів в Україну, бо можливості для навчання тут кращi, ніж в Америці. Буває прикро, коли ти робиш багато корисного для культур інших країн — Італії, Фінляндії, Франції, але не можеш зробити того ж для своєї. Для наших молодих студентів можна знайти стипендії, допомогти їм учитися за кордоном, дати можливiть побачити інший стиль життя. Я запросив на свій фестиваль в італійському місті Портогруаро багато молодих музикантів із Одеси. Їм там буде цікаво. Там у мене в гостях уже побувало чимало славнозвісних майстрів: Святослав Ріхтер, Юрій Башмет, Наталія Гутман. Я хочу щось зробити для України.