Мирослав ПОПОВИЧ: «Книга «Україна Incognita» — захоплююче відкриття маловідомого»

— Я завжди читаю історичні статті в газеті «День», і для мене було дуже цікавим переживання, коли я побачив все разом у одній книзі. Це зовсім не те, що збірник, скажімо, якихось наукових праць.

І перше, що мене дуже приємно вразило, — це те, що в збірнику вибрані персоналії, які дійсно того варті, і про які (як про українську, так би мовити, еліту), часом ніколи й не писали. Особливо — (я назбирав навіть багато матеріалу) про князя Рєпніна-Волконського. І раптом (я статтю пропустив, не читав у газеті) дивлюсь — підібрано майже все те, що я знаю, і в деяких речах навіть трошки більше. Такі речі надзвичайно приємні. Це чисто газетний підхід, ставка на сенсацію, і дуже добра ставка на сенсацію; захоплююче відкриття маловідомого. Цей підхід має, з іншого боку, свої мінуси. Адже кожен автор, пишучи про свою персоналію, завжди знаходиться на її стороні; він повинен висвітлити її найкращим чином. Поки автор над нею працює, в той чи інший спосіб, він є її адептом і захисником. І тому в газеті всі ці персонажі, про якi писалося, виступають здебільшого як позитивні.

Взагалі в нашій пресі був такий період, коли, скажімо, позитивними були невинно убієнні, а тепер реабілітовані комуністи, вожді компартії України до 1937 року. І їх показували тільки з позитивного боку. Потім пішов період, коли вже розпочалися реабілітації колишніх опозиціонерів, хоча б Скрипника. І вже пішов «хороший Скрипник»; згодом — Хвильовий у такий самий спосіб. Потім був період, коли настала черга Винниченка, Грушевського, Петлюри й, нарешті, Бандери...

Я думаю, що книжка «Дня», це якраз не той приклад. Тут маємо чисто, я б сказав, законний емоційний підхід кожного автора до свого персонажа, а не еволюцію поглядів. Але є неодмінний при цьому мінус — відсутність загального бачення. Ну, що б я навів як приклад? Скажімо, надруковано дуже цікаву статтю про Троцького. І стаття несподівана в нашому культурно-політичному контексті; в ній з певною симпатією автор описує «червоного лева революції». Я б сказав, що такий погляд, як при описі кожної людини, цілком має місце. Я б навіть більше сказав: якщо ви виходите з якихось загальних поглядів, то до таких троцькістів, як Віталій Примаков, Юрій Коцюбинський і, нарешті, Христіан Раковський (якого, на жаль, немає ще у вашому переліку), можна поставитись із більшою симпатією, більшою підтримкою, ніж до канонічних ленінсько- сталінських комуністів. Оскільки вони були прихильниками світової революції, для них Україна повинна була стати такою самою ланкою світової революції, як, наприклад, Німеччина. Тобто вони з самого початку виступали за якусь автономізацію України. До речі, Раковський виступав проти утворення Союзу РСР і першим доводив ідею конфедерації. Він також троцькіст; і це було невипадково. А пізніше ці діячі вже, звичайно, виступали проти сталінського централізму з відкритим забралом. Всі вони були меншими, у тому числі і Троцький, колонізаторами України, ніж Сталін. Але цього в статті немає. Там є тільки життєвий нарис.

А от візьмемо інший погляд — на Центральну Раду (буквально вчора я тримав цю статтю в руках). Її назва уже містила в собі цілу мораль: «вони хиталися між соціалізмом і націоналізмом». Так от, я хотів би сказати, що це концептуально якраз хибна позиція, на мій погляд. Вона повністю запозичена із правої, навіть радикально правої критики з боку українських націоналістичних кіл на адресу Центральної Ради. Причому це все спирається на кілька цитат із Винниченка й інших діячів, про те, що «необхідно загальне озброєння народу, а не армія». Суть справи полягала зовсім не в тому, що діячі УР не хотіли будувати збройні сили — вони прагнули їх мати. Більшовики точнісінько так само говорили — потрібне загальне озброєння народу і т. д. Але більшовики зуміли при всьому цьому завдяки своєму маккіавелізму створити зовсім нові частини, очоливши їх старими «спецами» (офіцерами й генералами) під контролем своїх комісарів. Це те, чого не зуміла зробити Центральна Рада, і що зробив Скоропадський, і потім намагався зробити і Петлюра. В Петлюри дуже багато було офіцерів iз царського генерального штабу, але він не міг цей процес взяти під контроль. Біда Центральної Ради була якраз не в цьому, а в тому, що вона брала курс, я б сказав, на унтер-офіцерів. Це був той самий націоналізм, те саме націоналістичне народництво. Вони не хотіли мати справу з російськими генштабістами, тому що боялися за національну долю. І програли. Тому і під Крутами вийшли на бій iз більшовиками, маючи гімназістські й студентські групи, а ті жалюгідні офіцерські кадри сиділи в теплих вагонах і грали в карти, коли хлопці вмирали. Я взяв це тільки як приклад.

Чи може бути якийсь концептуальний задум у газети? Я думаю, що ні. Це було б понад її сили. І так, як воно зроблено в книзі «Україна Incognita», так воно й повинно бути. Що можна додати? Було б добре, якби на матеріалах цих публікацій газета ще й давала якісь дискусії і обговорення. Тоді б вони стали додатком до хорошої, так би мовити, інформаційно багатої сторінки. Не обов’язково подавати одну концепцію бачення історії України. Хтось би, скажімо, всупереч газеті, сказав: «Ні, це не було коливання між націоналізмом і соціалізмом, а насправді це був селянський націоналізм, народницький». Можна з цим не погоджуватись, але тоді б це викликало більший інтерес до преси.

Таке в мене загальне ставлення, але я в цілому вітаю і книжку, і ці публікації. Бажав би газеті, щоб вона їх продовжувала і зробила гострiшими і цікавiшими.