Яка школа краща?

Батьки, одержимі ідеєю посприяти своїй дитині у розвитку високих інтелектуальних можливостей, поспішають до шкіл спеціалізованих, із гуманітарним чи технічним ухилом. Іноді й до звичайних, але з великим переліком додаткових платних послуг, а ті, хто має відповідні матеріальні можливості, — до приватних. Критерієм якості школи для багатьох батьків сьогодні залишається сума знань і навичок з профільних предметів. Віце- президент Академії педагогічних наук України Олександра Савченко у розмові з кореспондентом «Дня» зауважила, що такий критерій оцінювання навчального закладу, а також і роботи вчителя, було сформовано особливостями системи освіти радянського часу, що аж ніяк не виключає й позитивних сторін радянської школи. «При вступі до інституту, — пояснює Олександра Яківна, — вигравали, та, мабуть, і сьогодні виграють ті, хто має більше знань у обраній сфері, та часто трієчникам вдається реалізувати себе в житті краще, ніж відмінникам, які навіть мають за спиною по дві вищі освіти. І річ тут зовсім не в тому, що сьогодні нашому господарству не потрібна грамотна молодь, а проблема більше полягає в невмінні самостійно будувати своє життя. Не таємниця, що на міжнародних олімпіадах завжди відзначався дуже високий рівень підготовки наших школярів, враховуючи їхні великі проблеми в практичному застосуванні ними цього інтелектуального багажу.

Сьогодні Академія педагогічних наук спільно з Міністерством освіти і науки займається розробкою змін змісту шкільної освіти. Сут ь цих змін полягає у створенні в школі такого середовища для дитини, де б вона могла розвиватися не тільки інтелектуально, але й розширювала свої комунікативні можливості, самостійно вчилася вирішувати свої життєві проблеми, вчені називають такі здібності людини життєвими компетенціями. Ось, наприклад, елементарне вміння — читання. Раніше вчителі оцінювали його переважно тільки за допомогою секундоміра, а нещасна дитина щосили намагалася встигнути вимовити задану кількість слів, щоб отримати хорошу оцінку. А тепер акцент переносять на якість і показником уміння добре читати стають не тільки техніка читання, але й зовсім інші характеристики. Мета уроків читання сьогодні — виховання вдумливого читача, який здатен вести внутрішній діалог з автором тексту й уміє визначатися зі ступенем довіри до написаного».

До речі, повертаючись до розпочатої розмови про довіру до якоїсь конкретної школи. Науковий співробітник інституту соціальної і політичної психології Любов Овдієнко пропонує батькам у вирішенні проблеми вибору школи для забезпечення дитині комфортного в ній перебування керуватися власними спостереженнями. Показником хорошого психологічного клімату в школі буде здатність дітей поводитися гідно в спілкуванні зі старшими та один iз одним навіть за відсутності поруч учителів, а ще одним дуже важливим показником є стиль спілкування з дітьми педагогів. Про якість знань, які дає конкретна школа, вважає Любов Никифорівна, можна непрямо судити і за результатами її участі у предметних олімпіадах та інших змагальних заходах.

Та далеко не всіх батьків найбільше хвилюють майбутні інтелектуальні досягнення їхніх дітей. Є й така категорія, для якої головне — зберегти здоров’я своєму сину чи дочці. Такі люди шукають школи, де їхні діти не будуть переобтяжені, де не працює система навчання учня до сьомого поту, де у школяра ще й залишаються сили радіти життю. «Ніхто не знає, — аргументують прихильники цього напрямку, — які саме знання знадобляться моїй дитині в майбутньому, а які залишаться зайвими, і захисний механізм людської психіки, це щонайкраще, викине їх із пам’яті». Проблема перевантаженості дитини обговорюється і фахівцями у сфері освіти, в науковому середовищі, почали навіть з’являтися такі терміни, як «надлишкове знання», «надлишковий інтелект».

А як же бути з обдарованими дітьми? Адже їхнє недозавантаження блокує подальший розвиток здібностей. Психолог Любов Овдієнко відзначає необхідність створення атмосфери здорової конкуренції в процесі навчання для актуалізації можливостей школярів, проте вважає цілковиту ізоляцію талановитих дітей і замикання їх у колі собі подібних небезпечним явищем. Любов Никифорівна звертає увагу на такі речі, як непередбачуваність віку, розкриття таланту і шляхи його розвитку. Історія знає також багато випадків, коли вундеркінди у дорослому житті ніяк особливо себе не виявляли, а викохані в дитинстві як екзотичні рослини в звичайному середовищі не приживалися і дуже часто закінчували життя трагічно. Вихід із такої ситуації психолог бачить у необхідності для таких дітей обов’язково вивчати основи всіх наук у повному обсязі, передбаченому для звичайних загальноосвітніх шкіл, а також посилених занять із предметів, у яких вони виявляють особливі здібності. Щодо влаштування дитини до елітарної школи як ізоляції її від негативних впливів вулиці Любов Никифорівна висловила досить несподівану точку зору. Люди, які не контактують із дітьми з проблемних сімей у шкільному віці, ставши дорослими, не мають навичок спілкування з такою категорією людей. В учнівському середовищі діти впливають одне на одного, адже навіть у двієчника можна чомусь хорошому навчитися, у школі діти вчаться взаємодіяти одне з одним і при цьому отримують безцінний життєвий досвід, а підвищуючи таким чином середній рівень інтелекту і вихованостi молодого покоління загалом, ми підвищуємо і якість того суспільства, в якому житимуть наші діти.

Тепер кілька слів про приватні школи. Їх дуже мало, вони становлять усього один відсоток від загальної кількості шкіл. Таких шкіл немає в селах, хоча сільські школи становлять 70% від загальної кількості. Приватні школи знаходяться в досить складних умовах для виживання. Доводиться платити за оренду приміщення, самостій но піклуватися про оплату за електроенергію й опалювання, а головне — конкурувати між собою і державними школами в залученні до своїх стін достатньої кількості учнів. Саме конкуренція і визначає головну особливість шкіл такого типу. А полягає вона ось у чому — в необхідності максимально враховувати запити батьків учнів, а так само і самих дітей. Будь-яке виховання певним чином несе в собі елементи насильства, адже виховуючи, ми прищеплюємо, тобто в тій або іншій формі нав’язуємо норми поведінки, прийняті в нашому суспiльствi. У приватних школах педагоги вимушені працювати з дітьми особливо делікатно, щоб не відлякувати дитину дуже високими вимогами. При цьому їм треба не забувати піклуватися і про високий рівень якості знань, щоб не втратити свою привабливість як навчального закладу в очах батьків. Поєднувати ці дві речі дуже складно, є велика спокуса в завищенні оцінок, оскільки часто батьки про якість роботи педагога судять за оцінками в щоденнику. Деяких батьків приватні школи приваблюють тим, що надають не тільки освітні послуги, але й забезпечують хороший догляд за дитиною протягом усього робочого дня. Як правило, ті, хто має можливість платити за перебування дитини в приватній школі, люди ділові і дуже зайняті, для них дуже істотним є рівень якості не тільки психологічного, але й побутового комфорту для їхніх дітей протягом усього того часу, поки вони зайняті на роботі.

Одна моя знайома взяла собі за мету знайти відповідну платну школу для маленького сина. Цю жінку не цікавили побутові зручності — підвезення на спеціальному автобусі до школи, дороге харчування, шикарні меблі, вона хотіла платити за хороші знання. Та в усіх школах, куди вона зверталася, насамперед як переваги називалися бутерброди з ікрою, наявність у школи власного транспорту, а також масу різноманітних додаткових занять. Зрозуміло, що не приватні школи за своєї ініціативи ввели таку моду, а вона з’явилася як відображення запитів нашого суспільства, відображення життєвих цінностей певної частини наших громадян. Вчителі, які працюють у приватних школах, кажуть про те, що там працювати набагато складніше, ніж у звичайній школі, багато хто не витримує і повертається знову до державних навчальних закладів. Ця складність пояснюється тим, що у приватній школі освітні послуги виступають як товар, який слід вигідно продати, там на повну силу набувають чинності закони ринку.

Певним чином закони ринку впливають і на державні школи. Нехай менше, але ці школи також втягнені у конкуренцію. По-перше, це пов’язано із зменшуваною кількістю дітей у школах через демографічну ситуації, що склалася на сьогоднi, а по-друге, з появою можливості у вчителів заробляти на наданні додаткових платних послуг, зокрема, це стосувалося іноземної мови. Державні школи конкурують між собою також і щодо залучення до них як найбільш здібних учнів, так і впливових і багатих батьків. З хорошими учнями менше турботи і вони підвищують престиж школи без додаткових зусиль з боку педагогічного колективу. А «вдалі» батьки поповнюють мізерний бюджет навчального закладу і всіляко сприяють його процвітанню. Останнім часом все більша кількість шкіл прагне стати спеціалізованими школами — ліцеями, гімназіями, кожна хоче стати особливою і неповторною, і більшість із них реалізовують це прагнення в наданні рис елітарності своєму закладу. На такому тлі заява одного з директорів київських шкіл — «Ми вчимо всіх, ми — школа для всіх» як про педагогічне кредо колективу для мене прозвучала дещо незвично. У цій школі розробляють свої методики з підтягування відстаючих дітей і шукають шляхи для індивідуального розвитку обдарованих. Там мінімум платних послуг — заняття танцями з оплатою в 15 грн. на місяць за дитину і досить скромні приміщення для занять.

Не можна не згадати ще про один тип шкіл — інтернати. Інтернати були дуже поширені за радянських часiв, як для дітей із особливими потребами, дітей-сиріт і дітей із малозабезпечених чи проблемних сімей, а також і для юних талантів. З приходом незалежності навчальні заклади такого типу почали гостро критикувати, ми, як завжди, кинулися з однiєї крайності до другої. Директори різних шкіл-інтернатів на основі довголітнього досвіду в закладах такого типу стверджують, що нема сенсу повністю відмовлятися від шкіл-інтернатів. Наприклад, сліпих дітей слід навчати за спеціальними методиками, вчити читати за допомогою пальців за спеціальними книгами, величезну увагу треба приділяти навчанню самообслуговування. Досягнути хороших результатів з адаптації в навколишньому середовищі такі діти можуть тільки за допомогою педагогів, спеціально навчених для роботи зі сліпими. А діти з проблемних сімей чи сироти далеко не завжди приживаються у прийомних сім’ях, їм краще знаходитись у інтернатi. Питання соціалізації дітей з інтернатів для сиріт заплановано у найближчому майбутньому вирішити таким чином — жити дітей залишити в інтернаті, а навчання у школі перенести з інтернату до звичайних сусідніх шкіл. Діти з особливими потребами за індивідуальними показниками тепер можуть відвідувати заняття у масових школах, а ось для юних талантів, які мешкають у глибинці, поки єдиним виходом залишається інтернат.

За радянських часів частина старшокласників отримувала середню освіту в професійно- технічних училищах (ПТУ) й одночасно опановувала там одну з робітничих професій. Істотні перетворення такого типу навчальних закладів, які останнім часом мало не канули в Лету, тільки починаються. Задумано перетворити їх на спеціалізовані ліцеї, починаючи вже з поточного навчального року.

Однією з новин у шкільній освіті стали й навчально-виховні комплекси при вищих навчальних закладах з орієнтиром на ранню спеціалізацію. Це дає можливість вищим навчальним закладам протягом кількох років виявляти «своїх» студентів, а школярам ще до вищого навчального закладу «приміряти» до себе ту чи іншу професію. Новинкою останнього часу стали також і дитячі садки, об’єднані в єдиний комплекс з початковою школою. Батьки добре відгукуються про такий тип навчального закладів, оскільки це пом’якшує перехід дитини на інший ритм життя.

Психологи стверджують, що неможливо визначити, який тип школи чи яка конкретно школа краща взагалі, що розглядати це питання треба суто індивідуально, виходячи з пріоритетів і можливостей конкретної сім’ї і конкретної дитини. А від себе хотілося б додати, що хороша та школа, яка розвиває потенційні можливості маленької людини, необхідні їй у всіх сферах людського життя з ранніх років і до старості. А от у якiй мiрi яка школа ці потенційні можливості закладає, оцінювати важко навіть досвiдченим фахівцям у сфері педагогіки. Люди, які вдало себе реалізовували, зазвичай у своїх успіхах бачать тільки власні заслуги і мало кому вдається помітити у цих досягненнях і результати спільної роботи своїх вчителів та батьків.