Шостий експеримент людства

11 вересня — перша річниця терористичної атаки на США. Насамперед маємо вшанувати пам’ять тих, які загинули у літаках, хмарочосах торгового центру і офісах Пентагону. Але мусимо зробити бодай першу спробу не емоційного, а раціонального усвідомлення трагедії. Вочевидь, нині, як і рік тому, найбільш хвацькі політологи спекулюватимуть на тезі про конфлікт двох релігій (християнства і ісламу) і конфлікт двох цивілізацій (західної і східної), вже вкотре посилаючись на Кіплінга: «Схід — це Схід, а Захід — це Захід, і з місця вони не зійдуть». Але дитяче запитання про те, як Схід і Захід потрапили на це саме «місце», змушує аналізувати не статику, а динаміку їх відносин. А відтак — переходити від того, «що було» і «що є», до того «що буде». І Захід, і Схід із свого місця обов’язково зійдуть, а питання полягає у тому, коли і куди вони зроблять перші кроки.

ЩО БУЛО

«Я вважаю себе другом Сполучених Штатів Америки». Цими словами я розпочав книгу про Новий Світ, матеріали для якої збираю давно. Гостини за океаном і особисті враження спонукали взятися за перо, а події 11-го вересня минулого року визначили тональність того, що хочеться написати.

Нова ера розпочалася з християнства, і це був Перший Великий Експеримент сучасної цивілізації. Другим стало народження ісламу, підвалинами якого стали юдаїзм, християнство та фольклор аравійських бедуїнів. Наступних 1000 років після цього були тихими, хоча Захід трусила релігійна та світська інквізиція, а Схід — експансія мусульманських халіфів. Третій Експеримент визрівав у надрах просвітництва й вольтер’янства, й завершився Французькою революцією і оскаженілим якобінством. Наполеон цю революцію позірно закопав, а насправді поширив її здобутки на всю Європу. Але — не далі Росії та Сенатської площі у грудні 1825 р. Якобінство тліло і шкодило повітрю завдяки «Народній волі», проте водночас насичувалося політекономією Маркса і менеджерським генієм Леніна. Безневинний постріл з «Аврори» знаменував кінець повстання декабристів і початок нового російського, комуно-соціалістичного Четвертого Експерименту (замішаного на християнських мареннях про рівність і єзуїтських запереченнях рівноправності). П’ятий Великий Експеримент людства (формально розпочався з Колумба, а по суті — з Вашингтона. Можливо, він іще триває, можливо, —закінчився «завдяки» пілотам з «Аль-Каїди». Поживемо і (якщо доживемо) побачимо.

ЩО БУДЕ

Глобалізація, загалом, неминуча, але відкритим залишається запитання: яка саме глобалізація? Така, що спирається на права людини, демократію і громадянське суспільство, чи така, наріжним каменем якої — попри усю строкатість мусульманського світу — є нульова вартість кожного окремішнього життя? Йдеться не про зіткнення двох релігій і не про зіткнення двох цивілізацій, а про конфлікт між цивілізацією та дикістю. Тут, зрозуміло, опоненти нагадають мені про безцеремонність та подвійні етичні стандарти американської дипломатії, про корпоративний егоїзм американського капіталу і про скандальні банкрутства, які останнім часом струсонули підвалини великого бізнесу у США. Дякую, пам’ятаю. Але дозволю собі згадати, наприклад, про бузувірства хрестоносців, які зрештою стали однією з причин Реформації та християнської крові, що супроводжувала її. США нині переживають кризу суспільно- політичної ортодоксії західного типу. З одного боку, крах СРСР зробив Америку єдиною глобальною потугою і навіяв їй рожеві сни про можливість безперешкодної політичної та економічної експансії. З другого боку, атака ісламістів показала, що фінансова та економічна міць не гарантує безпеки громадянам світового лідера. Якщо вірити Гегелю, це протиріччя може завершитись переходом у нову якість, відтак є можливою нова реформація західного світу. Поки що США намагаються уникнути її, традиційно посилаючи своїх вояків туди, де їх не чекають, а Європа з острахом асистує заокеанському партнерові. Нова реформація і перехід до Шостого Великого Експерименту можуть тривати невизначено довго. Як на мене, їй може протистояти відродження американського ізоляціонізму — хоча транснаціональні корпорації зі свого боку, а бен Ладен — зі свого — активно цьому перешкоджатимуть.

ІДЕАЛІЗМ І ПРАГМАТИЗМ

Чи мусимо саме з-за океану чекати чогось нового у цивілізації, до якої належимо (хочемо належати)? Здається, що так. Якщо не США, то хто ще може реально претендувати на світове лідерство? Європа? Але вона нікуди не поспішає; упівголосу лаючи погані політичні манери американців, цупко тримається за їхню збройну парасольку і назагал влаштувалася дуже затишно. Китай? Динамічно розвивається, але має забагато ротів. Японія? Має замалу територію. Росія? Має все, і водночас не має нічого. Хай нас Бог боронить від світового лідерства Москви, від суміші пороху і ладану, аромат яких ось уже 500 років характеризує політичне «євразійство». Кожен російський правитель раніше чи пізніше починає почуватися бен Ладеном.

Вважаю себе другом США, але скажу відверто: йдеться насамперед не про емоції, а про цікавість до цієї держави прагматика і раціоналіста. Читав усе, що треба, про критику прагматизму і раціоналізму, але стою на своєму: світ урятує не «красота», а розум. Якщо його (світ) узагалі щось урятує.

З великим задоволенням цитую рядки, якими у «Философском энциклопедическом словаре» (М., 1983, стор. 522) викривається прагматизм:

«Функция мысли (...) в преодолении сомнения, являющегося помехой для действия, в выборе средств, необходимых для достижения цели или решения проблематической ситуации. Идеи, понятия и теории — лишь (...) планы действия. Их значение (...) целиком сводится к возможным практическим последствиям. Соответственно истина определяется как полезность или работоспособность идеи». Хай живе прагматизм! Якщо не йдеться про його монопольне право на філософське осмислення світу (а такого права не мас жодна доктрина), то саме прагматизму Америці і забракло у стосунках із рештою світу — його витіснили ідеалізм (щодо прав людини і демократії) і примітивна меркантильність (щодо власних дивідендів у «всесвітньому демократичному банку»). Відтак глобальна ідея у її сьогоднішньому американському варіанті виявилася недостатньо працездатною, а культовий для прагматиків принцип Пірса вимагає її негайної редакції. Особливо, якщо взяти до уваги, що прагматизм як філософська течія народився і зміцнів саме у США.

ПРИЙНЯТНЕ І НЕПРИЙНЯТНЕ

Про відносини між Європою і США йшлося вище. Певний час європейської схеми відносин із заокеанським другом-ворогом сяк-так триматимуться Японія, Росія, Китай та Індія. Південна Америка (приборкана безпосередньо чи опосередковано через світові фінансові організації) рухається у фарватері американської політики. Що, власне, й спричинилося до запаморочення голови в істеблішменту США і некритичного ставлення якщо не до мети, то до засобів глобалізації. Лишається мусульманський світ — велетенський і за територіями, і за людністю (частка якої у світовому балансі невпинно зростає), і за запасами нафти. Завершення П’ятого Експерименту і катастрофічний або творчий сценарій Шостого Експерименту залежить насамперед від діалогу США з послідовниками Магомета. Чи такий діалог можливий? Так, ніщо в ісламі його не заперечує. Салят (молитва), саум (піст), хаджж (паломництво) і закят (податок на користь бідних) — ось основоположні вимоги раннього магометанства, які не зазнали зміни у його пізніших течіях. Гяур (неправовірний) є істота, загалом, малошанована, але торгуватися з ним за той чи інший устрій на планеті мусульманин буде так само діловито, як торгується за верблюда. Проблема у тому, що жодна з існуючих нині мусульманських країн не є для всього Сходу таким авторитетом, яким для всього Заходу стала Америка. З ким домовлятися? Ні з усіма відразу, ні з усіма по черзі домовитися не пощастить, але це не свідчить про те, що перемовини неможливі. «Восток — дело тонкое», — казав червоноармієць Сухов. Основоположною в конфліктології є теза, що домовлятися треба насамперед про те, що є прийнятним для обох сторін. Чим ширшою буде «зона прийнятності», тим більшим буде перелік мусульманських лідерів, які погодяться сісти за круглий стіл. Для цього потрібні односторонні поступки Заходу. Свідчення — ситуація на Близькому Сході та стосунки між Ізраїлем та Палестиною. Репатріація усіх палестинців, якої вимагає Арафат, поставить під сумнів існування держави Ізраїль — відтак є неприйнятною. Одначе ліквідація ізраїльських поселень на палестинських територіях і визнання особливого статусу Єрусалиму (наприклад, під егідою і під гарантією ООН) уникнути не вдасться. Прийнятним для прагматика мусить стати все, чого не можна уникнути, — бо інакше араби віддадуть 100 своїх життів за життя кожного єврея і стануть переможцями.

ГЛОБАЛЬНИЙ КОНТРАКТ

Сьогоднішні здобутки глобалізації зумовлені тим, що вона ініціюється з одного центру і реалізується під його контролем. Але цими обставинами зумовлені і труднощі на шляху до загальнопланетарного упорядкування. Послідовний ланцюг а ’ b ’ с ’ d має свої переваги при вирішенні короткотривалих завдань. Але довготривала стратегія складної системи завжди — без винятків — грунтується на замкненому (закільцьованому) контурі, в якому всі складники взаємозалежні за принципом зворотних зв’язків. У такому контурі відсутній «лідер», але діють закони саморегуляції. Приклади — економічний та політичний крах «послідовної» держави, в якій «партия — наш рулевой», і квітування демократій, які спираються на «контурне» громадянське суспільство. Закільцьована саморегуляція визначає ситуацію у стабільному Європейському Союзі, натомість НАТО — якщо не формально, то фактично — тяжіє до моноцентризму, зумовленого військовою надпотугою США, неминучими є або реорганізація, або деградація цього об’єднання.

Якщо йдеться про систему, елементами якої є незалежні держави, то створення колективної саморегуляції можливе лише на основі взаємних домовленостей, консенсусу. Для цього є придатним термін «контракт», який позначає те саме, що й «договір», але — принаймні у нас — має комерційний відтінок. Бо насправді йдеться про гроші, про інвестиції США (та інших багатих країн), і про зростання цих інвестицій для кожної маргінальної країни пропорційно до розвитку в ній демократичних інституцій. Гроші за демократію, а не економічні санкції за її відсутність — стратегія глобального контракту. Цьому має передувати прийнятна для всіх учасників контракту економічна оцінка кожного з послідовних кроків на шляху до громадянського суспільства. Прогресивні соціальні технології мають продаватися так, як продаються будь-які інші технології.

«МАМА ІДІОТА ЗАВЖДИ ВАГІТНА»

Знайдуться економісти й політологи, яким ця пропозиція здаватиметься смішною. Але найкраще сміється той, кому не смішно: таке використання капіталу зрештою забезпечить «глобалізаторам» великі прибутки. Будуть країни, лідери яких ні за які гроші не «поступляться принципами», але це справа часу. І делікатності: кожна країна мусульманського світу (і «третьою світу» взагалі) має просуватися на шляху до прогресу з такою швидкістю, яку вважає для себе прийнятною. Глобалізація матиме своїх «яструбів», готових звести її лише до антитерористичних операцій. Захід (власне, США) можуть розпочати і навіть виграти війну з Саддамом Хусейном, проте тотальний конфлікт з арабським світом не має перспектив. У багатьох країнах, які увійдуть у «глобальний пул», частка інвестицій буде використана не за призначенням (або й просто розкрадена), але бізнес ніколи не буває без ризиків. Саме так, як до бізнесу з дуже тривалим чеканням прибутків, треба ставитися до глобалізації — шостого великого експерименту.

«Мама ідіота завжди вагітна», — кажуть італійці. Але це не значить, що треба взагалі відмовитись від народження дітей.