Позаштатна політика як засіб від «парламентської нудьги»
ОФIЦIЙНА ВЕРСIЯ
Уявляється малоймовірним, щоб опозиціонери побоювалися висунення на третій строк Л. Кучми. Найiмовiрнiше, йдеться про офіційний привід до масових виступів. Як мінімум, «страшилка» виходить якоюсь не страшною.
По-перше, це малоймовірно з погляду реальної політики нинішнього Президента. Не схоже, щоб Президент усерйоз готувався до третього строку.
По-друге, організація масових виступів нелогічна з погляду бажання не допустити такого висунення. Крім того, цілком незрозуміло, як вирішать «проблему-2004», і у результаті протягування дострокових виборів Л. Кучма може все-таки реально виявитися єдиним реальним опонентом опозиції.
По-третє, саме ситуація третього строку загрожує великими проблемами передусім для опозиції. В. Ющенко, найiмовiрнiше, злякається перспективи ведення реальної передвиборної боротьби з дiючим главою держави. У такому випадку Президент справді може перемогти.
По-четверте, міжнародна думка (у тому числі — російська), безумовно, негативно відреагує на відвертий «провал» виборів, але, водночас, у разі розвалу опозиції перед особою Л. Кучми, вважатиме за краще мати справу саме з ним, а не з опозицією. Досить нагадати, що саме такою була позиція і Заходу, і Росії під час протистояння опозиції і влади у ході «касетного скандалу».
ЗОВНIШНI ПРИЧИНИ
Безпосередніми причинами таких заяв, які виходять ззовні опозиційного руху, стали, звісно, дії влади.
Першим, що викликало стурбованість опозиції, стала жорстка, але, проте, досить ефективна виборча кампанія партій влади. Блок «За єдину Україну!» отримав несподівано хороший результат. Однак його результати, хоч і провальні з погляду майбутньої президентської кампанії, все ж не можуть не викликати тривогу.
З другого боку, легко зауважити, що саме факт тиску на виборців з боку влади викликав обурення у відповідь і забезпечив проходження до парламенту блокам Тимошенко і Мороза, які в умовах більш спокійного перебігу кампанії не могли навiть розраховувати на подібні результати. Досить забезпечити (зрозуміло — від імені майбутнього наступника) відсутність адміністративного тиску й інформаційної блокади, і ці два політики отримають на президентських виборах значно гірший результат. Зрозуміло, що така перспектива лякає опозиціонерів.
Друга причина полягає в успіху поствиборних маневрів влади, яка змогла відчутно зміцнити своє становище. Створення парламентського керівництва, яке цілком складається з представників влади, і оновлення Адміністрації Президента, в ході якого ефективність цієї структури явно підвищилася, примушує вважати, що на даному етапі влада сильніша за опозицію.
Третя причина — явна відсутність інтересу до діяльності опозиції з боку народу. Відшуміли бої часів «касетного скандалу» і передвиборної кампанії, і виборці стали поступово забувати своїх героїв, більше орієнтуючись на представників реальної влади, які не тільки обіцяють, але й дають. На фоні наявних позитивних тенденцій в економіці і деякого покращення матеріального становища людей, така тенденція може дати представнику влади чималий електоральний ресурс.
Окремим елементом тут є поступова втрата позицій В. Ющенком — «відкрито-тіньовим» лідером будь-якої опозиції. Будь-який, навіть надпопулярний політик, не знаходячись перед публікою, досить швидко втрачає популярність. У випадку, якби опозиція прийшла до влади в парламенті, ймовірно їй вдалося б звалити уряд А. Кінаха і нав’язати Президенту В. Ющенка як нового прем’єра (і таким чином, конституційного наступника). При цьому незалежно від того, були б вибори «строковими» чи достроковими, у Ющенка були б переважні позиції.
Загалом, об’єктивна ситуація така, що на виборах 2004 року опозиція знову не зможе представити якогось хоч трохи переконливого й успішного кандидата. Для деяких політиків і партій ці вибори цілком можуть виявитися останніми, причому не через протидію влади, а через остаточну втрату інтересу до них з боку виборців.
ВНУТРIШНI ПРИЧИНИ
Крім чинників зовнішніх, стосовно опозиційного середовища, існують і чинники внутрішні, характерні для самих опозиційних рухів і їхніх лідерів.
Перша причина, яка провокує лідерів опозиції на агресивні заяви, — їхня власна недисциплінованість і нездатність до парламентської роботи. Маючи більшість у парламенті та всі процедурні можливості для формування свого керівництва, опозиція примудрилася віддати владу тандему «За єдину Україну!» і СДПУ(О). Зрозуміло, що після цього важко розраховувати на єдиний фронт опозиційних сил під час президентських виборів. Крім того, викликає сумніви здатність лідерів опозиції адекватно провести виборчу кампанію. Їм явно не вистачає ні технологічної, ні стратегічної, ні ідеологічної грамотності. Ідея, що опозиція бореться не за владу, а за демократію, вже давно втратила свою новизну і прощається тільки ідеалісту- неполітику В. Ющенку.
У цій ситуації цілком імовірна синхронна поява в головах лідерів опозиції ідеї про те, що непогано було б взагалі скасувати вибори з участю представника від влади. Розрахунок може робитися на те, що внаслідок народних виступів Л. Кучма повинен буде достроково відмовитися від свого поста в умовах відсутності розумного наступника. При цьому цілком імовірно, що вибори пройдуть на безальтернативній основі — у вигляді боротьби абсолютно прохідного В. Ющенка з абсолютно непрохідним П. Симоненком за участю групи статистів.
Така стратегія може здатися розумною, але для її реалізації не виконали необхідних умов. Першою з цих умов, як уже зазначалося, повинно було б бути блокування законодавчої діяльності влади. Проте керівництво парламенту абсолютно бездарно програло. Другою умовою повинні були б бути гарантії сьогоднішнім представникам влади і кредитного бізнесу стосовно їхньої безпеки і хоч би відносного добробуту. Однак малоймовірно, щоб, наприклад, О. Мороз чи Ю. Тимошенко могли б узагалі вести переговори на ці теми. І вже тим більше неймовірно, щоб їм хтось повірив. А без цього просто несерйозно розраховувати, що влада піде під тиском акцій протесту. Як показує досвід, вона, швидше прийме виклик, ніж відмовиться від боротьби. Третьою умовою є відносна одностайність у таборі опозиції. Якщо можна усунути від участі у виборах кандидата від влади, чому б не проробити таку операцію й з іншими політиками, як, наприклад, iз тим самим П. Симоненком?
Другою причиною, що провокує опозицію на різкі заяви, є загальна влада активістів відповідних партій після відносно успішних виборів. Армія повинна воювати, і лідери партій дають завдання на новий «військовий сезон».
Крім двох цих «глобальних» причин, діяла ще група особистих і психологічних причин, характерних для кожного опозиційного політика зокрема.
Ю. Тимошенко не може обійтися без боротьби з «антинародним режимом» як через особливості характеру, так і внаслідок її місця в політичному житті України. Врешті-решт, якщо у прокуратури справді було бажання притягнути до відповідальності народного депутата, то вона завжди отримувала дозвіл вищого законодавчого органу…
О. Мороз уже побував (і навіть неодноразово) у становищі всіма забутого політика. Щоразу його рятували різні обставини, але він уже зрозумів, як це погано — не мати причин виступити по телебаченню.
У П. Симоненка свої резони. По-перше, зобов’язаний заявляти про свою рішучість звалити режим (інакше його просто не зрозуміють прихильники). По-друге, він повинен знаходитися на півкорпуса попереду своїх можливих суперників на посту лідера партії. Взагалі, вже давно слід би чекати радикалізації дій лідера комуністів, бо негоже, якби з найбільш цікавими ідеями виступали не Симоненко з Крючковим, а, наприклад, Грач або Мартинюк. По-третє, останні парламентські вибори показали поступове звуження електоральної, та й фінансової бази партії. Скорочення фракції КПУ робить партію менш вигідним «капіталовкладенням» для лобістів, причому існує тенденція до погіршення ситуації.
У складній ситуації виявився Р. Безсмертний. Він вважається досить поміркованим опозиціонером, до того ж близьким до лідера «Нашої України», який вважає за краще не робити не тільки різких, але й конкретних рухів. Але сьогодні, коли Р. Безсмертний міцно пов’язав свою долю з В. Ющенком, йому доводиться займати жорстку позицію в надії спрямувати на шлях істини не тільки свого шефа, але й увесь блок.
Проблема, схоже, полягає в тому, що він бачить реальну втрату бонусу «месією», що ще неочевидна для інших. Судячи з усього, серед членiв «НУ» все ж таки дуже поширеною є ідея, що Ющенко приречений на пост Президента, а отже, особливо напружуватися не треба. Насправді ж Ющенко цілком може і не стати Президентом, у результаті, наприклад, його зняття з передвиборної реєстрації. Водночас сам блок може на складне становище лідера і не відреагувати, припинивши своє існування внаслідок вже виокреслених відцентрових тенденцій. Ну, а крім суто об’єктивних чинників варто пригадати, що в середовищі прихильників блоку сам Безсмертний не користується особливою повагою через своє минуле, а тому він повинен особливо активно боротися за власне виживання.
МIСIЯ НЕЗДIЙСНЕННА
Відверто кажучи, перелік реальних можливостей для здійснення запланованого перевороту більш схожий на перелік реальних неможливостей. Досить нагадати, що коли у опозиції були набагато вагоміші причини скинути «антинародний режим» (під час виборів 1999 і 2002 років та «касетного скандалу»), вона не змогла скористатися наданими можливостями. Чому, власне, ми повинні думати, що це вдасться нині?
Головною проблемою опозиції є невміння домовитися і нездатність організуватися. Хоч сьогодні, наскільки можна судити, противники Л. Кучми стоять найближче до створення єдиного фронту, не варто забувати, що у членів цього фронту різні причини походу на владу, й узгодити ці причини досить важко.
Ю. Тимошенко не стільки виступає проти режиму, скільки за те, щоб його очолити. Принаймні, вона — породження цього режиму.
Це, до речі, одна з причин незацікавленості у кінцевій перемозі П. Симоненка. Неодноразово відзначався високий ступінь «вписаності» комуністів у згаданий «антинародний режим». Для лідерів КПУ більш важливим є збереження і зміцнення своїх позицій. Проте можливі спроби використати «живу силу» партії окремо від її керівництва. Досі це не вдавалося, але все колись відбувається вперше.
Ну, а В. Ющенку просто не вигідний прихід до влади на хвилі конфронтації. Він не може розраховувати після цього на прихильність не тільки Заходу, але й частини своїх прихильників, яким надто неприємна перспектива спільних дій із лівими та Тимошенко. Тому можна бути впевненим, що дії блоку «Наша Україна» в складі об’єднаної опозиції завжди будуть невпевненими, навіть якщо така участь відбудеться.
Загалом, протиріч між учасниками опозиції настільки багато, що вони навряд чи зможуть досить довго зберігати єдність. А якщо так, то акції протесту виявляться недостатньо масовими і порівняно несильно вплинуть на владу.
А суто організаційні аспекти обговорювати просто недоречно. По-перше, судячи з усього, самі опозиціонери не дуже уявляють, як вони все це організовуватимуть і контролюватимуть. Досвід діяльності УБК наводить на скептичнi думки. По-друге, представлені близькими до опозиції експертами (наприклад — у «Дзеркалі тижня») сценарії, викликають здивування. Дивно уявляти собі багатотисячні колони, вишикувані тими ж людьми, які виявилися не в змозі вишикувати дві сотні парламентаріїв.
