Ризький бальзам на українську душу
УЇК-ЕНД У РИЗI
Фестиваль «Юрмала», косметика «Дзінтарс» та Раймонд Паулс — саме ці асоціації у тій або іншій послідовності з’являються у кожного жителя колишнього Союзу при згадці про Латвію. Цей ряд доповнюють численні анекдоти про «гарячих» прибалтійських хлопців.
За часів існування СРСР Прибалтійські республіки були найбільш прозахідними. Нині, безумовно, країни Балтії є одними з найзагадковiших для нас через свою певну відокремленiсть. Вони спорудили візовий бар’єр між собою та колишніми братерськими республіками, у той час як при контакті із Західною Європою цю формальність опускають...
Перше враження, що складається у слов’янської людини після прибуття до Риги, дуже неоднозначне — виникає когнітивний дисонанс. З одного боку, Латвія за звичкою ще не сприймається як закордон, а з другого — тут вельми недвозначно натякають, що ти вже іноземець. Щоправда, володiючи російською, можна порозумiтись. Цією мовою нехай не завжди дадуть грамотну вiдповiдь, з урахуванням усіх відмінкових форм, родів та чисел, якими славиться «великий і могутній», проте можна не сумніватися, що зрозуміють. Однак спостереження (вони стали можливими завдяки компанiї Air Baltik, яка органiзувала знайомство українських журналiстiв з Ригою) показали — молодому поколінню латвійців набагато легше спілкуватися англійською, ніж російською. Мову Туманного Альбіону вони починають вивчати з першого класу школи, а російську — лише з п’ятого- шостого. Примітно, що мовна політика у Латвії є досить лояльною. Нещодавно парламент країни ухвалив закон про те, що навіть держслужбовці можуть не говорити латиською. Хоча це рішення i викликало чималий резонанс. Особливо активними були «праві», які стверджують, що тодi і без того дискримінована русифікацією національна мова зовсім загине. Втiм, передумов до того, що це може статися, поки не спостерігається.
Офіційна статистика говорить про те, що на території Латвії (а вся країна нараховує приблизно стільки ж жителів, скільки столиця України) проживає близько 32% росіян. Однак почути російську мову тут можна хіба що на ринку. «Латвійські» росіяни вважають за краще оволодіти державною мовою. Тоді, кажуть вони, можна уникнути локальних міжусобних конфліктів та прихованої дискримінації. Тих, хто не вважає за потрібне вчити латиську, практично ніколи не зустрінеш в одній компанії з корінним населенням. Латиші збираються здебільшого у маленьких затишних кафешках, а російськомовне населення — у помпезних нічних клубах.
Але все ж таки, незважаючи на приховану націоналістську політику, люди старші вважають, що досконале знання російської їм просто необхідне, тим більше, що, на їхню думку, російська естрада та телеканали набагато якісніші та цікавіші.
Україну латиші сприймають переважно як продовження Росії. Щоправда, дехто при слові «Україна» також здатен, у свою чергу, вибудувати асоціативний ряд — «касетний скандал», борщ, Кучма і... бідність. Вуличний музикант у Ризі, гру якого ми зупинилися послухати, побачивши людей, які уважно спостерігали за ним, не маючи наміру поповнити його «валютний фонд», припинив гру і звернувся до нас англійською — платіть, мовляв, і я буду грати. Довiдавшись, звідки ми, він лише усміхнувся і сказав: «Ви бідні, для вас я зіграю просто так». Розчаровано подивилися і жебраки на щедро видані їм 5 гривень: «Що це за гроші, якщо й поміняєш їх на лати — все одно нічого не купиш».
При порівнянні купівельної спроможності латишів та українців знову ж таки виникне маленька нестиковка. Ціни у Латвії дійсно європейські. Це стосується як продуктів харчування, так і транспорту, одягу та сфери послуг. Коефіцієнт, на який треба множити ціни в Україні, щоб отримати латвійські, дорівнює приблизно 2,5. Проїзд у тролейбусі, автобусі або трамваї, зовнішній вигляд яких зовсім не відрізняється від київських, коштує, в розрахунку на українську валюту, близько 2 грн., невелика пляшка пепсі-коли — близько 6 грн., а сигарети — у середньому 8 грн. Щоправда, зарплати тут набагато вищі за українські — 250—300 доларів. Однак це не позбавляє ризькі вулиці від великої кількості бомжів і жебраків. Їх у Ризі приблизно стільки ж, скільки й у Києві. Водночас тут більше іномарок на трасах. «Волги», «Жигулі» та «Запорожці» — практично раритет, але дешевий. Деякі машини можна купити навіть за 100— 150 доларів.
Самі латиші говорять, що живуть «зовсім недобре», і тому вважають за краще їздити на сезонні заробітки до Фінляндії або — на більш тривалий термін (2—3 роки) — до Німеччини. Щоб згодом відкрити вдома свій невеликий бізнес. Проте в Латвії також є можливість збагатитися. Наприклад, колишні колгоспи перетворилися тепер на приватні скотарські ферми, їхня продукція — м’ясні туші — має успіх у сусідніх країнах. Водночас «торгове» поле діяльності окупували переважно фінни. Мережа супермаркетів, які тут, як і годиться на Заході, витіснили маленькі крамнички, належить великим бізнесменам iз Фінляндії. А комерційні кіоски, досить популярні в Україні, у Латвії не прижилися. Не «прикрашає» ризькі вулиці й торгівля з підлоги. Для цього, як тут кажуть, існують спеціально обладнані місця — ринок та його околиці. Навіщо ж псувати зовнішній вигляд міста і лякати приїжджаючих сюди туристів антисанітарією та неакуратністю?
Якщо ж говорити про столицю та про європейські стандарти, характерні для обличчя країни, то тут їх дотримано повною мірою. Незрозуміло, втiм, що найбільше посприяло європейському вигляду Риги — чи то прозахідність латишів, чи то бажання стати членом Євросоюзу зі всіма випливаючими звідси наслідками, чи то раціональний розподіл коштів міського бюджету. Хоч як би там було, але Рига сьогодні цілком відповідає поняттю «місто для людей». Пандуси, за які у нас так активно б’ються інваліди та мами з колясками, тут є скрізь — як у центрі міста, так і на самісінькій його околиці. Телефонні будки стоять практично щокроку, причому всі апарати працюють та забезпечені телефонними довідниками, в яких можна знайти номери як городян, так і державних установ. Щоб знайти банкомат, не доведеться, як у Києві, їхати до елітного магазину або банку в центрі. Їх кількість — втім, як і туалетів та урн для сміття — цілком задовольняє попит. Немає тут і кулінарної експансії Америки. Безумовно, не без Макдональдсів, але в обідню перерву не доведеться довго шукати середньої дороговизни заклад з гарячою та здоровою їжею. Тут доволі багато наземних і підземних паркінгів. Зовні останні виглядають так само, як «окраса» київського майдану Незалежності — скляні куполи. І хоча кажуть, що культури водіння в Латвії як такої не існує, за практично повної відсутності тут постів ДАІ водії не порушують правил дорожнього руху, цілодобово їздять із увімкненими фарами і дають пішоходам дорогу.
Свята та дозвілля у Латвії досить- таки незвичайні для нас. Як жителі Відня, що сповідують культ вальсу і виконують улюблений танець скрізь, де звучить музика і є вільний простір, латиші не уявляють свого існування без опери. За традицією, завершення театрального сезону проходить у місті Цессик (година їзди від Риги), на відкритому майданчику. Біля замку, збудованого у XII столітті, встановлено сцену, під нею — дещо, що нагадує літній кінотеатр. Лавки, незважаючи на вартість квитка у 15 доларів, забиті повністю. Люди навіть сидять на траві на схилах (за 5 доларів). Усі п’ють пиво й Кока-колу, їдять попкорн і слухають арії. Цього року ізюминкою сезону стала опера Джузеппе Верді «Бал-маскарад», яку, вже також за традицією, приїхала послухати й президент Латвії Вайра Віке-Фрайберга. Причому глядачі абсолютно не «страждали» від її присутності — не було «рамок» і металодетекторів, сцену не оточував загін ОМОНу, а в антрактах не пропонувалося пересуватися суворо визначеною траєкторією.
Цього року закриття театрального сезону (хоча у Латвії лише один театр опери та балету, це вважається великою подією) збiглося з одним із найбільш шанованих латвійцями свят — Ліго. Ліго мало відрізняється від знайомого українцям свята Івана Купала. Міські жителі (70% населення) виїжджають за місто, стрибають через багаття, кидають на воду вінки з дубового листя, яке напередодні свята продається практично скрізь, і ними, як гірляндами на Новий рік, прикрашені вітрини магазинів. Цих днів у Латвії чекають особливо. По-перше, тому що супроводжуються вони трьома вихідними, по-друге, тому що магазини перед святом оголошують знижки, а по-третє, тому що це для латишів національне свято, передчуття якого нагадує наш передноворічний ажіотаж.
Патріотизм латишів, незважаючи на чимале бажання, звести нанівець все ж таки не вдалося. У Ризі на вулиці можна побачити людей у національних костюмах тільки тому, що вони від них у захваті. Можна почути хвалебні оди на адресу національної кухні тільки тому, що вона національна. Можна і просто відчути, як, незважаючи на свою малочисельність, латиші прагнуть усіма силами продемонструвати свою специфіку, бо вона їм справдi дуже симпатична.
