Німецький та український характери в дії

ХРАМ УСЕРЕДИНІ МУЗЕЮ

Тут і там на прямокутних будівлях — графіті. Зазвичай вони у великих кількостях дратують, але з урахуванням німецької одноманітності своєю мультиплікаційною грайливістю додають яскравості ландшафту.

Прибуваємо до гігантського музею — Пергамону. Щось імперське, велетенських масштабів, з колонами, що сягають небес. Взагалі, та ж казарма, роздута до розмірів Палацу спорту.

На чатах з одного боку єгипетський фараон.

Скорботні сиві служителі виглядають набагато менш живими, ніж грецькі скульптури, які вони охороняють.

Німецька акуратність у поєднанні з військовими здібностями породили здатність германців (що наочно демонструє музей) вивозити з окупованих територій цілі архітектурні ансамблі.

Наші теж, звичайно ж, тягли, але якось по-простому, безхитрісно: напхають валізи золотом з картинами — й додому.

А тут, наприклад, у величезному, мов ангар, приміщенні спокійнісінько стояв грецький храм. Зі сходами й портиками. Це ж треба було обережно, камінчик за камінчиком, розібрати його, перевезти, а потім заново скласти, як дитячий конструктор. Можуть!

Гітлер, пам’ятається, віддав розпорядження будувати залізницю на території СРСР удвічі ширшу. На таких поїздах, певно, збирався вивезти весь Сибір, разом із Кремлем і Софійським собором. Дивлячись на експонати Пергамона, в це цілком можна повірити.

Вражає й прискіпливість архітекторів. З вуха коня й грудей вершника створюється певна подоба барельєфа під умовною назвою «Вершник, що тримає коня за уздечку». Інше треба домальовувати уявою.

Дві повні пані в окулярах чудово контрастували зі стрункими фігурами грецьких героїв. Продовольче питання вирішили! Але ж як негативно це позначилося на комплекції!

Вавилоняни, судячи з експозиції, в основному спеціалізувалися на зображенні великої рогатої худоби. Хоча траплялися й невідомі науці тварини, на кшталт гібрида бегемота з левом. Тут є на що подивитися генетикам.

ЗА ПЕРЕМОГУ!

Ми вирішили згадати про День Перемоги й з почуття національної гордості вирушили до Рейхстагу.

Виникло декілька варіантів відзначити урочисту дату. Особисто я хотів випити на сходах історичного закладу, виголосивши легендарну фразу Леоніда Бикова з фільму «В бій йдуть лише старики»: «Руїнами Рейхстагу задоволений!» Але наша туристична група, щоб не порушувати парламентського життя Німеччини (в Рейхстагу засідає парламент), відмовила мене. До того ж руїн там не залишилося. Хоча будівельні риштування подекуди є.

Вирішили для розпивання святкової горілки піти в сусідній парк.

Ушанувавши загиблих предків, вирушили до Бранденбурзьких воріт. Але роздивитися їх було неможливо через тотальний ремонт. Для шастання туристів було залишено напіввогкий крізний прохід. Організовано йдемо тунелем. Повз нас промайнула пара. Позаду лунає голос із сильним прибалтійським акцентом: «Від них тхне горілкою, напевно, це росіяни». Ми подивилися на них презирливими українськими поглядами, але в дискусію вступати не стали.

ДО БОЛЮ РІДНА АТМОСФЕРА

Повертаємося до екскурсійного маршруту. З нашими медично-дитячими квитками ми маємо право користуватися жовтими туристичними автобусами цілий день.

Прибуваємо до замка Шарлоттенбург. Фрідріх III Великий збудував його на честь своєї дружини Софії-Шарлотти.

У принципі, нічого особливого, але симпатично. Щось кучеряво-сентиментальне, без різких кутів. Схоже на Маріїнський палац, тільки на центральному куполі стоїть золота жіноча фігурка. Напевно, Шарлотти.

У парку Шарлоттенбурга стоїть пивниця. Обстановка дуже скидалася на атмосферу Гідропарку. Натовп людей з пивними кухлями, дітки сновигають. З’ясувалося, що частина столиків, де зібралася наша компанія, належить іншому закладу. А там не наливають. Після втомливих переговорів дозволили залишитися. Ми відчули себе зовсім як у рідних пенатах.

Єдине, офіціант явно не наш. Сивий, поважний дідуган, що нагадує професора консерваторії. Він хвилин десять записував замовлення й приносив з півгодини, не квапився.

Галасували діти, надривалося радіо. Після німецьких пісень несподівано заграв Кріс Рі, остаточно перетворивши обстановку на київську.

Сцена, що ілюструє німецьку вдачу (й українську, звичайно, теж) сталася вже надвечір, у фіналі нашого знайомства зі столицею Німеччини.

МАНЕКЕНИ ПО-НІМЕЦЬКИ

Як я вже казав, частину тротуарів у Берліні віддали під велосипедні доріжки. Особливо нетямущі на них регулярно можуть побачити зображення велосипеда. Наші дівчата належать саме до цієї категорії осіб. Більше того, незважаючи на малюнки велосипедів, їхнє значення для них залишилося загадкою. Й крокують дві наші дівчини виключно рожевою велоси педною доріжкою. На весь проспект лунає крик: «Алло- о-о!» Це горлає в чорній касці на навороченому велосипедному апараті берлінець. Він стрімко наближається. Всі обернулися, крім наших дівчат, кому, власне, й була адресована телефонна репліка. Сильно ризикуючи, велосипедист огинає їх буквально в двох сантиметрах. Дівчата відсахнулися вбік.

Суто німецька реакція! Велосипедист іншої національності, звичайно ж, звернув би на іншу частину тротуару, але не німець! Об’їхати він міг лише чітко в рамках велосипедної доріжки!

Наостанок мене здивували манекени. За склом стояли пластмасові діти, що мали одну вражаючу особливість — руки в них були по швах. Поруч з ними були еротичні дівчата по стойці смирно й кілька гумових мужичків у тій же солдатській позиції. Справжні німецькі манекени!