Між Європою та Азією
Передусім хотілося б нагадати, що першим євразійським економічним об’єднанням була РЕВ. Рада економічної взаємодопомоги цілком задовільно працювала весь післявоєнний час, але 1989 року раптом стала нікому не потрібною. Сталося це відразу після ряду демократичних революцій, тобто східноєвропейські країни, відмовившись від авторитарних урядів, вирішили негайно вийти з РЕВ. Причому, незважаючи на дуже вигідну спеціалізацію (соціалістичні країни Східної Європи продавали в СРСР ширвжиток, а замість нього отримували енергоресурси). Розпад РЕВ був неминучим, через те, що демократичні країни не можуть брати участь у закритому об’єднанні, де монополію на право прийняття ухвал мала лише одна наддержава — Радянський Союз, демографічний, економічний і військовий потенціал якого був набагато більшим, ніж відповідні показники всіх інших країн РЕВ разом узятих. Очевидно, за аналогічним принципом будується зараз ЄврАзЕС — у будь-яких об’єднаннях в рамках СНД можуть брати участь недемократичні країни, котрі згодні з домінуванням Росії — просто внаслідок її масштабу.
Сама ж Росія прагне до СОТ. Це означає, що незабаром нашим північним сусідам у будь-якому випадкові доведеться скасувати експортне мито на багато видів товарів, в тому числі і на нафту — як таке, що суперечить нормам СОТ. Президент Путін вже давно готує грунт для цього — в країні йде непопулярна житлово-комунальна реформа. При підвищенні цін на енергоресурси (тобто наближенні їх до світового рівня), Росія могла б скасувати експортне мито й одночасно збільшити тарифи за транзит енергоресурсів нафто- і газопроводами (які зараз набагато нижчі середньоєвропейських). Демпінгові ціни на енергоресурси всередині Росії — головна перешкода для конвертованості рубля. Лише піднявши ціни на енергоресурси, Росія зможе здійснити структурну перебудову своєї економіки, залучити інвестиції і піднести конкурентоспроможність своїх підприємств. Це вигідно й Україні, адже наші підприємства не завжди можуть конкурувати з російськими саме через низьку ціну на енергоресурси в Росії. При цьому наповнення бюджету РФ відбуватиметься не завдяки миту зовнішньої торгівлі (це є характерним для країн, що розвиваються), а завдяки збільшеним тарифам за користування нафто- і газопроводами, тобто із внутрішніх джерел.
Збільшення продажу нафти в Україні вигідне й нам, і російським корпораціям, а продаж надлишків дешевої російської нафти на Захід здатний викликати зниження світових цін на нафту. Україна і Росія, ОПЕК і скандинавські країни спеціалізуються на експорті енерго- і ресурсоємних товарів і зацікавлені в стабілізації цін на енергоресурси. Адже падіння ціни на нафту завжди викликали економічні і навіть політичні катаклізми в країнах-експортерах і навпаки.
1973—1985 рр. (дорога нафта) — зростання могутності РЕВ і ОПЕК, і одночасно різко ставала жорстокою конкуренція між світовими центрами капіталу. У країнах ОЕСР зростали безробіття і стагнація, Великобританія була змушена звертатися за допомогою до МВФ, через нестабільність долара адміністрація Картера випускала облігації, номіновані в німецьких марках, — зростання могутності РЕВ і ОПЕК, а Західна Європа вирішила створити свою валюту — екю.
1986—1998 рр. (дешева нафта) — розпад РЕВ, Варшавського договору, СРСР, СФРЮ, ЧССР, посилюються конфлікти між країнами ОПЕК: Ірак, Іран, Лівія і КНДР стають країнами-ізгоями. Нафта — основна стаття експорту багатьох мусульманських країн — і несприятлива кон’юнктура на світових ринках енергоносіїв сприяла небаченому сплескові ісламського фундаменталізму та міграції правовірних у процвітаючі країни Заходу. Дешева нафта знизила вартість транспортування товарів між континентами, дала можливість американським корпораціям використати дешеву робочу силу в країнах, що розвиваються (передусім у Східній та Південно-Східній Азії) для виробництва споживчих товарів і експорту їх до США. У собівартості товарів ширвжитку значну частку становлять сировина і робоча сила, тому в країнах, що розвиваються, низькі податки на робочу силу. Дешевий імпорт стимулював споживчий бум у США, який, своєю чергою, підстьобував біржове зростання. Цей час уже ввійшов до історії як пік глобалізації. У країнах ОЕСР — інтеграційний бум. Утворено НАФТА і ЄС, розширилося НАТО, активізувалися процеси злиття й поглинання траснаціональних корпорацій.
1999—2002 рр. — зі зростанням цін на нафту та енергоємні товари над країнами ОЕСР нависла тінь «старої економіки» — дорогі енергоресурси посилюють безробіття та інфляцію. На світовій політичній арені з’явився й швидко набирає потужність рух антиглобалістів. Між США і ЄС виникають торговельні конфлікти через банани, яловичину і навіть посилені екологічні вимоги до ключових характеристик авіалайнерів. Нарешті, «стальне рішення» Буша — це фактичне оголошення повномасштабної торговельної війни між Новим і Старим Світом.
Одночасно відбувається стійке зростання української економіки. І відразу ж змінюється ставлення ЄС до України — в останній доповіді Україна вже згадується в розділі «Майбутнє Європи», а не «Зовнішні зносини». Німеччина вже не заперечує асоціативного членства України в Євросоюзі.
Європа сьогодні — це єдиний і унікальний континент, на якому вже збулася давня мрія батьків-фундаторів Римського клубу — відбулася енергодемографічна стабілізація — кінець суспільства масового споживання. У процесі матеріального виробництва використовуються робоча сила та сировина (передусім енергетична), і тому індустріальний розвиток до останнього часу супроводився зростанням населення і використанням природних ресурсів.
Всі інші континенти далекі від точки стабілізації. У США демографічна стабілізація планується після 2010 р., Китаї — після 2030 р., у всьому світі — у другій половині сторіччя. Звичайно, причини енергодемографічної стабілізації в західній і східній частинах європейського континенту різні. У Західній Європі головною причиною зниження народжуваності став найвищий у світі рівень соціальної захищеності (рівень життя старим і хворим забезпечують не спадкоємці, а соціальні інститути). До того ж, після нафтової кризи 70-х років розвиваються переважно нематеріальні галузі.
Сьогодні інтенсивний розвиток економіки можуть забезпечити лише ТНК (вони контролюють понад 80% усіх нових технологій у світі). Це вже давно зрозуміли західноєвропейці — саме в ЄС частка транснаціонального капіталу в економіці максимальна. Завдяки ТНК і їх енерго- і працезберігаючим технологіям структурна перебудова економіки в Західній Європі відбувалася з набагато меншими соціальними затратами, ніж у нас.
У східноєвропейських країнах також сталася енергодемографічна стабілізація (але, на відміну від ЄС, відмирання «старих галузей» не супроводилося створенням робочих місць у нових, нематеріальних галузях через відсутність інвестицій). На жаль, спад у економіці та наступні проблеми в соціальній сфері призвели до того, що в Східній Європі (в тому числі і в Україні) разом зі зниже нням народжуваності відбувалося й збільшення смертності — особливо серед чоловіків середнього віку. Це означає, що ми вже не можемо, як і раніше, платити своїм здоров’ям за екстенсивне економічне зростання. Вже немає можливості, як у «застільні часи», платити за наше матеріальне благополуччя експортом корисних копалин. Україні нічого робити в ЄврАзЕс. Це об’єднання може приваблювати республіки Середньої Азії. У цих країнах ще не завершився демографічний перехід, у них свої, азіатські, погляди на демократію і є надлишок природних ресурсів.
Таким чином, за всіма параметрами Україна — європейська країна (демографічні дані чи енергоспоживання — це об’єктивні показники, що формуються десятиріччями і дуже слабко залежать від волі уряду).
Ми пройшли через Апокаліпсис 90-х років не для того, щоб знову повернутися в 1989 рік. Максимально реалізувати свій потенціал і забезпечити гідний рівень життя громадянам країна може лише інтегруючись до ЄС.
