Дмитро ДІБРОВ: «Не треба боятися покарання, якщо ти живеш на повну силу»
Дібров, мабуть, — один із найяскравіших та найсуперечливіших персонажів пострадянського ТБ. Тільки він міг із такою щирою та непідробленою цікавістю проживати зі своїми героями величезне життя за час ефіру «Антропології» на НТВ. Тільки він міг раптом заплакати у програмі у Сорокіної, коли вирішувалася доля каналу часів Євгена Кисельова...
Коли одного разу ведучий «Срібної кулі» Віталій Якович Вульф на моє запитання про Діброва потис плечами: «Дуже провінційний», я навіть образилася. Пригадала розмову пізніше, коли Дмитро раптом заспівав не своїм голосом «Ром і пепсі-кола», нещадно експлуатуючи на бек-вокалі улюбленого друга Чижа.
Сьогодні він — продюсер нічного мовлення на ГРТ. Мовлення, яке вражає кількістю новомодних ефірних та дизайнерських викрутасів, буржуазним шиком і… відсутністю теплого, щемлячого дібровського погляду. В одну ріку не увійдеш двічі.
Ми познайомилися на одному з телевізійних фестивалів у Ялті. У мене «закомизився» диктофон, Дмитро був добродушним, балакучим і трохи напідпитку. Дівчата зліталися на його білий одяг, як мухи на мед, і активно фотографувалися з кумиром. Інтерв’ю довелося відкласти на завтра.
А назавтра він з’явився у спекотний полудень у бейсболці, темних брюках та теплій куртці, чорний, як ніч, гарчав на всіх дівчат-журналісток, які підбігали з мікрофонами, та повів мене кудись у бік моря. Я мовчки йшла поряд. Становище врятував «дивний дідусь», — із тих, які обов’язково познайомляться з вами у чужому місті. Дідусь, мирно дрібочучи поруч, урочисто вручив Дмитру книжку «про корисні властивості меду», яку він писав довгими зимовими вечорами. Дібров тупо втупився на «чудодійну книжечку». І тут мене охопили нестримні веселощі: тепла куртка, необгрунтована істерика телезірки, дідусь у солом’яному капелюсі — ну як не захихотіти від сюрреалізму того, що відбувається? Несподівано наш герой розслабився і почав хихотіти услід за мною.
Через три хвилини ми тихо-мирно їли свої салати, запиваючи їх пивом та розмовляючи про усяку всячину. Ще не забувся біль того, що сталося на НТВ. Дібров ніяк не міг заспокоїтися: то згадував, «який був професійний колектив та чудові умови», то давав невтішні характеристики Парфенову, розповідав про непростий характер Гусака (Гусинського).
«УСЕ ЇХНЄ ЖИТТЯ — ЦЕ СЛУЖІННЯ НЕІСНУЮЧОМУ»
— Звичайно, те, що було на колишньому НТВ, уже не повториться ні в моїй професійній біографії, ні в біографії моїх колег. Такий успіх, така ситуація буває раз у житті. Можна було реально і швидко втілювати будь-який цікавий проект, будь-яку життєздатну ідею. І я ображаюся на Парфенова не тому, що він залишився, а тому що він тим самим зрадив молодих хлопців-колег, які на нас розраховували і нам повірили. І ми знаємо, за яку суму він це зробив.
— Так і продовжуєте жити з образою?
— Та ні, це не образа у банальному значенні слова. У мене зараз інші проекти, інші турботи, інші думки. Просто заговорили — і заболіло, як шрам на погоду.
— А не ображає інше: ваше професійне життя складається таким чином, що ви вигадуєте новий проект, а потім плодами успіху користуються інші? Як було, наприклад, із «Времечком».
— (Жваво) А ти пам’ятаєш, що це я вигадав з Льовою? (Мається на увазі Лев Новоженов. — Авт. ). Молодець! Ми перші зуміли показати і довести, що цікавіше для глядача — не паркет, не Кремль, а життя його сусіда або сусідки, товаришів по службі. Тому що це і є територія справжніх людських цінностей. І правда, і брехня на цій території особливо прозорі.
— Дмитре, доля сьогоднішніх сорокарічних чимось схожа. Це покоління зазнало повною мірою того, що називається «кардинальною зміною життєвих цінностей». Тому, напевно, не залежно від сьогоднішньої життєвої успішності, у міркуваннях багатьох так багато гіркоти і, як не дивно, інфантильності, наївності. Неначе всі разом повернулися з неоголошеної війни. Все це є й у вас…
— Я би не сказав, що так можна сказати про всіх. Ми вже говорили, що у світі завжди існує певна пропорційність — 20 на 80. Розумних і дурних, талановитих і бездарних, сильних і слабких. Я відношу себе до 20%. Ось ці 20 дійсно повернулися з війни. Спитаєш, з якої? На світі завжди йде одна і та ж війна, яку я називаю «війною з клімаксом», із милими людьми, які сидять в уряді, банках та установах. Усі вони одним миром мировані — наділені світоглядом, який сковує людську волю до творення. Вони ненавидять тих, хто не хоче жити, як вони. Усе їхнє життя — це служіння неіснуючому шкільному вчителю, віртуальному завучу, в пошуках хорошої оцінки. І так до сивого волосся. Їхній фетиш — правила хорошого тону.
ЗІ СПОСТЕРЕЖЕНЬ АВТОРА
Образ суворого та нелюбимого вчителя — одна з постійних тем Діброва. Прагнення бути завжди хорошим він вважає смертним гріхом і як альтернативну поведінку наводить героїв улюбленого з дитинства фільму «Генерали піщаних кар’єрів».
— Чи не дуже романтичний для сорокарічної людини образ бунтівника?
— У будь-кого, хто дивився мої скромні передачі, є відповідь на це запитання. І потім, 40 років — це не аргумент. Я не бачу між собою 17 літнім і собою сьогоднішнім великої різниці.
— Невже між благополучним московським світським левом та 15-літнім хлопчиком із Ростова — жодної різниці?
— Та Бога ради! Просто тоді я пив портвейн за 62 копійки, а сьогодні — коньяк за дещо іншою ціною. Ти права, що у ті часи ми ненавиділи совок. Але його ж ненавиділи всі, включаючи його творців. Але й сьогодні не краще. Сьогодні підлітки, як і ми колись, так само гостро і болюче відчувають різницю між істотою й існуванням. Що може бути жахливішим для нормальної людини? Щоправда, не кожному це дано… Але тим, кому дано, система ніколи не пробачить автономності, «окремості» й прикручує так, що мало не буде. Я вже надивився таких історій.
«ПІСЛЯ 25 РОКІВ НЕ ТРЕБА ПИТАТИ ПОРАД У ВЕЛИКИХ...»
— Колись ви здивували мене заявою, що не читаєте книг, бо людина не зобов’язана читати після 25 років.
— Я й зараз так вважаю. Із 16 до 25 треба прочитати приблизно таку ж кількість книжок, яку в цьому віці ми не пропускаємо кількість спідниць.
— Хм... Дмитре, порівняння не витримує жодної критики: або спідниць була якась незчисленна кількість, або книжок замало...
— (Регоче) Давай вважати, що спідниць. А якщо серйозно, то після 25 років не треба питати порад у великих. Треба самостійно шукати відповіді і визначитися із маршрутами, якими ти рухаєшся у житті. Досвід — це дуже особиста історія.
— А «життєвий досвід» — реальна річ, якщо враховувати, що протягом життя ми продовжуємо здійснювати одні й ті ж помилки?
— У принципі, ти права. Але мені здається, це не трагічно. Не треба боятися покарання, якщо ти живеш на повну силу. Бійся тільки одного в житті — нудьги! Це найжахливіше: нудьга і пустота! Тут у кожного свій рецепт: у кого Чарлі Чаплін, у кого — «Бітлз».
— У вас, звичайно, музика...
— Так! І ще Інтернет. І те, й інше дарує нескінченний світ, де ти можеш вештатися, забувши про втому, гіркоту, поразки і комплекси. Музика та Інтернет — це те, що нас об’єднує.
«МОЇ ШЛЮБИ ТА РОМАНИ — ДУЖЕ ЧЕСНІ ІСТОРІЇ»
— Дмитре, ви людина, яка навіть трохи демонстративно, і з екрану, і у газетних інтерв’ю декларує стосунки без насильства, кохання без страху. А чи можливе одне без іншого?
— А ви коли любите, вам страшно?
— Іноді.
— Правда? Це дивно. Тоді який сенс? Мені завжди здавалося, що любов — єдине почуття, що знищує страх перед майбутнім і біль через минуле.
ЗІ СПОСТЕРЕЖЕНЬ АВТОРА
Дмитро дійсно щиро і віддано любить жінок. Але у його міркуваннях про них, прагненні з’являтися публічно щоразу з новими дівчатами є щось демонстративне, немов є щось, що б він хотів приховати не тільки від інших, але й від себе. «Ніхто не може перешкодити людині зробити те, що вона хоче. У цьому пафос сексуальної революції» — говорить він занадто палко для істини, в яку вірить беззастережно. Він асоціює себе з Жюльєном Сорелем: перша його кохана стверджувала, що він надзвичайно схожий на цього молодого француза. І раптово обмовляється: «Я жахливо нудьгую не за жінками, а за Жінкою».
— У вас було декілька шлюбів та безліч романів. Вони закінчувалися того дня, коли ви починали відчувати цей дефіцит радості? Чи людина вашого типу в принципі не може бути довго з однією жінкою?
— (Ображено) Чому «не може»?! Може! Я ж не по два дні був з ними, а по декілька років. На мою думку, все це — дуже чесні історії. (Палко) Наташо, тут немає жодної трагедії, що люди розлучаються! Залишається чудова пам’ять. А потім усі ці чоловічі пригоди — більше казки. Найактивніший період щодо романів — від 20 до 30 років. Після 30 років любов до жінки — це подарунок долі. Але ніколи не думай «чим це закінчиться?» Бо як тільки виникають у тебе такі думки, вставай і йди: це початок кінця.
— У всьому інтерв’ю ви підкреслюєте, що любите розумних жінок, але публічно з’являєтеся з молодими дівчатами, які мало нагадують ваші вербальні ідеали.
— Ображаєте! Я справді ніколи нічого не мав з дурепами. У мене б, напевно, фізично нічого не вдалося. Одного тіла недостатньо. Мені здається, орієнтуватися на жінку, як на тіло, — це знищення людської природи. Серед людей є стільки і красивих, і розумних одночасно, що зовсім не обов’язково постійно вирішувати сумнівну дилему: красива чи розумна?
