Тіло «у законі»

«Чи є в Україні проституція?» — «Ні...» — «А повії?» — «Так!» Популярний у радянські часи анекдот сьогодні може викликати сміх хіба що крізь сльози. Точних, вірогідних даних про кількість повій у нашій країні, звісно, немає. Однак, на думку соціологів, це не є перешкодою для докладного вивчення цієї теми. «Цього вимагають реалії», — сказала «Дню» О. Балакірєва. Щоб пересвідчитися у цьому, навіть не треба виходити на вулицю. Сторінки газет, телевізійні сюжети, зведення правоохоронних органів, прикордонних військ та МЗС повні невтішної інформації. Проституція в Україні набуває неабиякого розмаху, а з розвалом СРСР українські жінки «без віз», але «за викликом» широко «зарекомендували» себе на ринку сексуальних послуг у всіх точках земної кулі.

ЯК ПРОДАЮТЬ СЕБЕ «У НИХ»

На сьогодні діє ряд міжнародних угод, які задають тон законодавству секс-індустрії практично всіх країн. Головна з них — Конвенція ООН 1949 року «Про боротьбу з торгівлею людьми та експлуатацію проституції третіми особами». Згідно з документом, сутенерство та організація проституції вважаються протизаконними діями і тягнуть за собою кримiнальну відповідальність. Україна приєдналася до Конвенції 15 листопада 1954 року.

Тим часом «у законодавчих системах різних країн світу секс-індустрія трактується по-різному», — пишуть фахівці УІСД, підтверджуючи цей очевидний факт досить цікавими прикладами. Умовно їх можна розділити на три основні групи: країни, що проповідують легалізацію торгівлі тілом (декримінаційна модель), модель обмеженої легалізації та аболіціонізм проституції. Найбільш примітною є перша.

Голландія, Німеччина, Австралія, Греція, Швейцарія, Ізраїль, Туреччина, Перу, Еквадор та інші давно дотримуються курсу толерантного ставлення до проституції. «Запровадивши цю систему, держава намагається реєструвати секс-робітниць, зобов’язуючи їх постійно мати при собі відповідні медичні посвідчення», — говорять наші соціологи, підкреслюючи, що у цих країнах доходи від торгівлі тілом оподатковуються.

Наприклад, у Туреччині жінка, яка вийшла «на дорогу», позбавляється громадянського посвідчення, замість якого влада видає їй посвідчення повії та медичний сертифікат, до якого щотижня вносяться дані про стан її здоров’я («рожева картка»). У Греції незареєстровані повії вважаються нелегальними та у випадку затримання несуть кримiнальну відповідальність аж до позбавлення волі. У Німеччині доходи від торгівлі тілом оподатковуються під графою «інші». При цьому ставки «є набагато вищими, ніж звичайні», — говориться у дослідженні УІСД. До речі, прав на зниження важкого податкового тиску, пенсійне і соціальне забезпечення у старості німецькі жінки «легкої поведінки» не мають (згідно із цивільним кодексом Німеччини, секс-індустрія не належить до сфери бізнесу). У Франції держава оподатковує власників «будинків розпусти» та повій-одиночок, включаючи ці прибутки до бюджету держави...

Подібну законодавчу мозаїку можна складати досить довго. Важливе інше. Легалізація проституції у країнах декримінації не тільки дає можливість державі здійснювати медичний, фінансовий і правоохоронний контроль за ринком сексуальних послуг, але й автоматично переносить сексуальні стосунки «поза домом» у режим ділового саморегулювання. По-перше, нескладно передбачити, що «бажаючий» клієнт із більшим бажанням скористається послугами «рожевого будинку», а не безконтрольної «одиночки». А по-друге, логічна боротьба за ринок попиту в секс-індустрії автоматично упорядковує пропозицію. За даними експертів УІСД, 80% повій Голландії працюють у клубах, «освітлених вікнах» відомого кварталу «Червоних ліхтарів» чи агентствах «на замовлення». Подібна структуризація, зрозуміло, вигідна й державі. З одного боку, вона спрощує процедуру адміністрування податків, із другого — забезпечує елементарний порядок на вулицях. Закон Норвегії, як виявилося, забороняє «вуличну вульгарну поведінку», а у Німеччини поява «одиночки» у невстановленому місці у недозволений час може призвести до арешту та адміністративного стягнення. У Великій Британії (країна дотримується моделі обмеженої легалізації) «...закон шукає можливостей уникнути серйозних неприємностей для суспільства, коли повії знаходяться у громадських місцях, шляхом заборони їм приставати до клієнтів, здійснювати гулящі дії та знаходитися на узбіччях доріг».

У подібній, за українськими мірками, «вседозволеності» цивілізованих країн є низка досить небезпечних моментів. Проблема тут не тільки у моральному боці справи. І навіть не у громадянській неповноцінності жінок «за викликом». Торгівля тілом у будь-якому випадку і в будь-якій країні — предмет особистого вибору, а моральна відповідальність, думається, лежить так само і на клієнтові повії. Як відзначила О. Балакірєва, повністю регулювати сексуальну індустрію просто неможливо. Соціологи УІСД показують на прикладі статистики, що в Афінах, наприклад, у 1995 році було зареєстровано 400 повій, а близько 5000 — ні. У Німеччині «на обліку» стояло близько 50000 «жриць кохання», тоді як, за приблизними оцінками, у секс-індустрії країни було задіяно 150000 жінок. «Безліч повій-мігранток не можуть зареєструватися, оскільки не мають соціального статусу в тій чи іншій державі, — пишуть наші соціологи. — Як результат, переважна кількість жінок стикаються не тільки з покаранням із боку влади, а віддають себе у руки кримінальних ділків...» Подальші наслідки соціологи відобразили коректно — «важкі випробування з непередбачуваними наслідками». З яких держав мігрують у пошуках кращого життя жінки? Запитання, загалом-то, риторичне.

ЯК І ЧОМУ «У НАС»

Україна, згідно з радянськими традиціями, дотримується курсу на заборону і викорінювання торгівлі тілом. Усупереч, як зазначають соціологи, стрімкому падінню духовності суспільства, держава щосили продовжує боротися з усіма виявами аморальності своїх громадян. Це, безумовно, правильно. Адже якщо існує попит, то, як не крути, від пропозиції нікуди подітися. А моралізувати на тему легалізації проституції у цьому випадку, очевидно, нема сенсу. І жодні законодавчі й інші табу тут не допоможуть. Тим більше, що «відсутність» проституції в СРСР, як повідомив «Дню» член Запорізької колегії адвокатів Руслан Синельник, по суті, привело нормативно-правову базу контролю за секс-бізнесом в Україні у «протизаплідний» стан. Що тут дивного, якщо проституцію у нас заборонено, і про яку неповноцінність законодавства у такому випадку може йтися? Відповіді на ці запитання без надмірних зусиль можна знайти на тротуарах та узбіччях доріг усіх великих міст нашої країни.

Донедавна наших «жриць кохання» на вівтарі Феміди піддавали «екзекуції» виключно у формі адміністративних стягнень у рамках статті 181 розділу 14 Адміністративного кодексу України. Заняття проституцією (вступ у статеві стосунки за винагороду — гроші, цінні подарунки, спиртні напої і т. д.) тягнув за собою попередження чи стягнення штрафу від 5-ти до 10- ти неоподаткованих мінімальних доходів українських громадян (повторні «дії» протягом року — від 8- ми до 15-ти мінімумів). Зрозуміло, що подібними запобіжними заходами (релікти радянського часу) навернути жінок «за викликом» на шлях істинний так і не вдалося. Навпаки — ринок індустрії сексуальних послуг розвивався стрімкими темпами (чим не приклад механізмів державної дерегуляції підприємництва?) «Секс-бізнес в Україні на сьогодні є соціально-економічним явищем, оскільки його розквіт зумовлено нашими реаліями», — стверджують автори «Спроби соціального аналізу», вказуючи на об’єктивні причини розквіту найдавнішої професії у нашій країні (недостатній для елементарного забезпечення прожитковий мінімум, дефіцит робочих місць і т. д.) У цьому, безсумнівно, є левова частка правди.

Хоч, за даними опитування соціологів, усе не таке однозначне. 73% повій свій «професійний» вибір пояснюють «небажанням працювати за копійки в якій-небудь конторі», 49% вважають, що «секс- бізнес не гірший і не кращий за будь-яку іншу роботу», а двадцяти відсоткам навіть «подобається працювати у секс-бізнесі». Що це? Остаточне падіння моралі та прагнення до «швидкого заробітку»? Безвихідність? І те й інше? Більшість молодих, незаміжніх жінок «за викликом» сказали соціологам, що залишать сумнівне заняття, як тільки зустрінуть «справжнього чоловіка», на якого можна покластися у житті, або ж знайдуть «відповідну роботу» з прибутком не нижчим, ніж у секс-індустрії (у середньому — близько 800 грн. на місяць). Як би там не було, а наша держава явно не в змозі забезпечити своїм громадянам прожитковий мінімум у $100—150.

Однак це далеко не найголовніші труднощі, з якими зіткнулася наша влада, намагаючись викоренити проституцію на законодавчому рівні. Аж ніяк не святе, але дуже прибуткове місце — контроль за секс-бізнесом — після розпаду СРСР було порожнім недовго. Функції організації та забезпечення процесу купівлі-продажу жінок поза правовим полем узяли на себе набагато небезпечнішi, ніж самі повії, асоціальні елементи. Що, власне, і перенесло проблему торгівлі тілом до розряду загрожуючих та важковирішуваних.

Набув чинності новий Кримінальний кодекс (затверджений парламентом першого вересня минулого року), що передбачає кримiнальну відповідальність «господині» за торгівлю своїм тілом. Відповідні статті документа, як повідомив «День» Руслан Синельник, передбачають кримiнальне покарання повій тільки у випадку поширення «чуми ХХ століття» і «систематичного надання сексуальних послуг». «Очевидно, що довести перше, як і друге, на практиці досить складно. Ефективних заходів боротьби з проституцією на сьогоднішній день в Україні немає», — підкреслив юрист. Зате подібне «закручення гайок» нагнало на не зовсім свідомих у всіх аспектах правових відносин громадянок страху в спілкуванні зі «звідниками». Останні, погодимося з соціологами, отримали додаткові можливості шантажувати своїх підопічних.

СОЦІОЛОГІЯ ВІТЧИЗНЯНОГО АБОЛІЦІОНІЗМУ

«Дівчата працюють на сім’ю, дитину і на міліцію... У чесного міліціонера я ніколи не повірю», — скаржиться експертам УІСД на ще одну дивну, але досить просто з’ясовну проблему своєї «трудової» діяльності жінка секс-бізнесу з Харкова. За даними соцопитування, 45% респонденток найбільшим своїм «горем» визначили «всесилля правоохоронних органів» (для порівняння — тільки 18% назвали насильство). І проблема тут, до речі, не тільки у справедливому та добросовісному виконанні службового обов’язку. Соціологи підкреслюють, що «між ними (правоохоронцями та «жрицями кохання». — Авт. ), за результатами фокус- груп, у різних містах України складаються різні варіанти відносин», які, «можливо, залежать від особливостей криміногенної ситуації у кожному конкретному регіоні». «При аналізi інтерв’ю з різними представниками секс-бізнесу дуже часто зустрічається інформація, що правоохоронні органи застосовують до жінок примус і насильство, вимагають гроші, б’ють». А також, імовірно доповнюючи букву Кримінального кодексу власною ініціативою, застосовують таку форму «покарання», як «суботники» (безкоштовне надання сексуальних послуг).

Разом із тим, як повідомляють фахівці УІСД, «дуже часто правоохоронці використовують жінок як цінне джерело інформації про злочинний світ». І, як приклад, наводять відверту розмову донецької жінки «за викликом», мовляв, «міліція вимагає інформацію про сутенерів, клієнтів». О часи, о звичаї? Але навіть такі відверті бесіди проливають світло на проблему відносин повій та представників влади далеко не повністю. З компетентного джерела «Дню» стало відомо, що деякі співробітники правоохоронних органів, крім усього іншого, охоче виконують функцію податкового органу в сфері секс-індустрії «без крыши». І, як з’ясувалося, зовсім не по-божому: залежно від певних чинників «податкова ставка» коливається від 10 до 30%. До бюджету ці гроші, природно, не надходять. Що втратить держава, взявши проституцію під свій контроль офіційно? Дані соціологів залишають це запитання без відповіді.

«Насправді повії в Україні є практично незахищеною категорією населення», — підкреслила «Дню» О. Балакірєва. Соціологічне опитування показало, що близько 60% жінок «за викликом» стикалися з різними виявами фізичного насильства. При цьому має місце тенденція до збільшення фактів сексуального зґвалтування залежно від місця роботи жінок на ринку сексуальних послуг. Найбільш небезпечними для повій регіонами у зв’язку з цим соціологи визначили південь України (68% опитаних). Відносно спокійним — Київ (тільки (!) дві п’ятих опитаних «столичных бабочек» указали на сексуальне насильство над ними). 67% респонденток називають насильниками своїх клієнтів, 35% — незнайомців. «До міліції звертатися даремно. Вони кажуть: ви самі вибрали цей шлях. Ось самі і розбирайтеся», — так дає оцінку, зі слів соціологів УІСД, повія з Миколаєва своїй захищеності! Проте що тут казати, коли 27% опитаних назвали своїми насильниками представників правоохоронних органів.

Тим часом слід зазначити, що, знаходячись на соціальному узбіччі суспільства, «жриці кохання» здатні приносити неприємності, які не «покриє» навіть щасливе задоволення найсміливіших сексуальних фантазій. Згідно з даними соцдослідження, тільки близько половини жінок, залучених до сфери секс-бізнесу, регулярно користуються засобами контрацепції, понад 66% практикують відкритий секс, 37% опитаних призналися, що хворіли на венеричні захворювання (із них 9% підхопили заразу, «пропрацювавши» до шести місяців), кожна шоста жінка погоджується на відкритий контакт за додаткову плату, кожна четверта «жриця» вживає ін’єкційні наркотики. Подібні «радощі», які можна отримати від повії, крім насолоди, можна продовжувати до нескінченності. Важливе інше. Велика частина опитаних указала на труднощі в отриманні медичної допомоги. Часто їм відмовляють навіть в елементарному медогляді. «Тенденція до поширення СНІДу та венеричних захворювань», — назвала О. Балакірєва «Дню» дві основоположні мотивації до вивчення проблем секс-бізнесу в Україні. Важко передбачити, яким чином виходитиме із цієї ситуації наша влада. У будь-якому випадку кожному нормальному громадянину перед тим, як скористатися послугами «за викликом», було б не зайвим прикинути, чи варта справа заходу.