Втеча від посередності
Це буде перше прочитання невідомої українському глядачеві драматургії класика польської культури ХХ сторіччя Станіслава Ігнаци Віткевича (псевдонім Віткаци). Довгі десятиріччя на його творчість було накладено «табу», але ж це був неабиякого обдарування чоловік із яскравою і трагічною долею. На його батьківщині ситуація змінилася в середині 50-х. Особливо популярними стали драматичні твори, в яких автор розкривав своє катастрофічне бачення майбутнього людства. У п’єсах Віткевич змішував різні епохи і стилі, руйнуючи традиції реалістичного театру і створюючи нову традицію — «театр ідей». Письменник обожнював «чисту форму» і фанатично вірив у «таємницю існування». Передрікав крах цивілізації, суспільний занепад, загибель релігій та мистецтва. Вважав, що старі ідеали буде замінено демократизацією та механізацією життя. Вони культивують суспільство не індивідуумів, а роботів. Але, на його погляд, тільки особистість, її незалежне існування, вміння мислити й переживати роблять життя не банальним.
У колишньому Радянському Союзі Віткевича вважали дисидентом, самогубцем, наркоманом, і його творчість булa за сімома печатями. Однак у Польщі він страшенно популярний: всі театри ставлять його п’єси, твори письменника часто перевидаються в країнах Європи. Ми ж виставою «Мама, або Несмачний витвір на дві дії з епілогом» відкриваємо для себе творчість драматурга.
— В середині 90-х я побував у м. Гожув-Вєлькопольськи, де познайомився з приватною колекцією польського авангарду Стеблева Камінського — технічного директора місцевого театру. Вперше побачив виткевицьку графіку і назвав би її істеричним експресіонізмом — малюнок крайньої загостреності, а внизу — смішний підпис: «Малював Віткаци, він був п’яний, багато пива й горілки випив», — згадує головний художник театру ім. І. Франка Андрій Александрович-Дочевський. — Виявляється Станіслав завжди робив на малюнках послання, тому вони мають цінність не лише як малярські твори, але й як текстові, будучи ілюстрацією досить бурхливого й непростого життя автора. Мене дуже зацікавила його особистість. Віткевич написав 20 драм, повісті «Прощання з осінню», «Ненаситність», «Єдиний вихід». Його критичні статті видано в збірнику «Нові форми в живописі та інші естетичні твори». Він був не лише митцем, драматургом, але й актором, режисером. Писав філософські трактати й виступав з ними на диспутах у Краківському університеті. За життя вчені називали його дилетантом. Але згодом виявилося, що Станіслав Віткевич зробив певний внесок у психоаналіз. Проводив на собі експерименти під спостереженням свого друга-лікаря, разом вони досліджували дію наркотиків. Віткевич, поки не зомлівав, розповідав про свої відчуття. Ці досліди потім увійшли до його книги «Нікотин, алкоголь, кокаїн...». Все життя Станіслав воював зі своїм батьком — професором малярства Академії мистецтв, представником реалізму, а сам він був авангардистом. Це був конфлікт світоглядів і творчих «я».
Наприклад, Віткевич називав себе екстремістом, але коли 1939 року фашисти захопили Польщу, то відчув крах усього, чому молився — мистецтва, філософії. Він вважав, що життя треба перетворити на мистецтво. Тільки так можна врятуватися від посередності, буденності і безглуздя буття. Тому він втік на Схід. Опинився в Рівному. Але письменника чекало ще одне розчарування: Західну Україну приєднали до СРСР і Польща, як держава, зникла з мапи Європи, її розділили між собою Сталін і Гітлер. 18 вересня, перебуваючи в стані афекту, в 53 роки, Станіслав Віткевич покінчив життя самогубством, порізавши вени.
Режисер Збігнєв Наймола вже звертався до творчості Станіслава Віткевича і ставив його п’єсу «Шевці». Та й у Старому театрі, в якому він працює, є досвід постановок польської класики, тому керівництво театру ім. І. Франка вважає, що саме співвітчизник Віткевича зможе передати самобутній стиль письменника. Оригінальний переклад п’єси «Мама...» зроблено Роксаною Харчук, сценографія Андрія Александровича-Дочевського, в головних ролях: Наталя Лотоцька (мама, Яніна Венгожевська), Остап Ступка (Леон), Поліна Лазова (Люцина Бір), Лариса Кадирова (Юзефа Оброк), Тетяна Шляхова (Зоф’я Плейтус) та інші.
«Мама...» — автобіографічна п’єса. У ролі Леона Станіслав зображає себе, але в іронічній, гротесковій формі. З цієї п’єси видно, що Віткевич був весь час у незгоді не лише з самим собою, але й зі світом. З одного боку, інтелектуал, а з іншого — смішна й суперечлива у вчинках людина, що викликає часом огиду. Лише детально розібравши всі образи п’єси «Мама...» актори розпочали репетиції. Першу частину вирішено в площині психологічного театру: стріндбергівському, ібсенівському дусі (будинок з привидами), старі меблі, припорошені пилом. У другому акті виникають асоціації з драматургією Жана Жане, а далі — інсталяційний театр: на сцені з великої машини падатимуть люди. А в фіналі самотня людина на порожній сцені — те, до чого прийшов театр ХХ сторіччя, переживши всі «ізми» і зрозумівши, що найціннішим залишається актор серед простору. Стіл, немов стріла, спрямований у глибину сцени, символізує нескінченність — цей образ взято із картин Віткевича.
Всі, зайняті в постановці, розповідають, що їм страшенно цікаво працювати з Наймолою, незважаючи на наполеонівські замашки режисера. Збігнєв — ерудована людина. Він закінчив філософський факультет Краківського університету, а за другою освітою є режисером. Дуже начитаний, чудово розбирається на музиці, літературі, психології, але при цьому не хизується своїми енциклопедичними знаннями.
Наймола ставить поліфонічний спектакль. Кожен глядач знайде в ньому щось своє. Одні, не заглиблюючись у філософський підтекст п’єси, сприймуть постановку як історію непростих родинних стосунків героїв. Інші побачать мікромодель суспільства, де від кожної людини залежить, яким буде наш світ і майбутнє.
