Втративши мову — ми втратимо Батьківщину

У «Дні» №225 від 7.12. 2001 р. надруковано листа Галини Руденко «Роздуми над прочитаним».

Прочитав цього листа і прийшов до висновку, що це чистої води космополітизм — ідеологія, що проповідує зречення національних традицій, культури, мови, патріотизму, яка ототожнюється з інтернаціоналізмом, бо любов до свого народу, своєї мови радянськими ідеологами розцінювалась як буржуазна ідеологія — націоналізм.

«И если завтра мой язык исчезнет, то я готов сегодня умереть». Ці слова належать Расулу Гамзатову, дагестанському поету, який нічого спільного не мав з українським буржуазним націоналізмом і який у своїй творчості, як і Шевченко, послуговувався російською мовою.

Пані Руденко лукавить, коли пропонує організувати дискусію на тему «Російська мова й російська культура в житті і творчості Т.Г. Шевченка». Тарас Шевченко, як і інший український письменник — Микола Гоголь, були справжніми українськими патріотами. Щось не довелось читати ні у Шевченка, ні у Гоголя, щоб вони з такою любов’ю писали про російську природу, народ, традиції, з якою вони пишуть про українську природу, націю, мову (тут можна процитувати сотні прикладів).

«Мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб... І поки живе мова — житиме й народ. Не стане мови — не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом...» (митрополит Іларіон — Іван Огієнко).

Позбавляючи нас мови, нас намагалися позбавити Батьківщини, тому що інші народи, які живуть в Україні, мають другу Батьківщину. Вони можуть бути спокійними — їхня мова збережеться на етнічній Батьківщині. Ми, українці, іншої Батьківщини, крім України, не маємо. Тому, втративши мову, ми втратимо Батьківщину. Опоненти можуть заперечити мені, навівши десятки прикладів. Як класичний приклад, наводиться Австрія, де 98% населення — австрійці, а державна мова — німецька. Цьому феномену є пояснення, але це довга історія.

Нам нав’язують двомовність. Дві мови ведуть до повної і остаточної асиміляції, поглинанню більш сильною мовою. У даному випадку більш сильною, більш розвиненою мовою є російська.

Нація з двома мовами — нонсенс у сучасній геополітиці. Дві мови — це завжди територіальне відокремлення, часті політичні тертя.

Про яку рівність російської й української мови можна говорити? Про яку офіційність російської мови може йтися, коли і так очевидно, що російська мова в силу різних об’єктивних і суб’єктивних причин майже повністю витіснила українську з усіх сфер ужитку.

Сьогодні практично не існує військової, технічної, медичної, правової, музичної та інших термінологій. Відповідно, нема аналогічної літератури. Їх потрібно створювати на голому місці.

На це є об’єктивні причини, бо «мова завжди зупиняється у своєму розвитку, як тільки нація в цілому перестає жити діяльним внутрішнім життям, як маса, як нація» (В. фон Гумбольдт).

«Коли ми кинемо погляд на історію цієї країни, — писала на початку минулого століття німецький історик Тальві, — то не лишиться ніякого сумніву в тому, що це дух минулого промовляє цими сумними строфами. Колиска українця стояла в крові, під дзвін мечів будувалась держава (від себе додам — яка так і не була побудована). Протягом віків ця країна по обидва береги Дніпра... була ареною постійних війн і зіткнень, які зовсім не лишали їй часу для благословенного мирного розвитку».

Сьогодні, як і в старі часи (царські й радянські), відбувається витіснення української мови і тотальна русифікація.

Ось уже на всіх каналах українського радіо і телебачення переважає російська мова. Відомо: на радіо, на телебаченні, в урядових кабінетах, комерційних офісах, в редакціях газет (навіть україномовних) українська мова тільки «для службового вжитку». У позаслужбовий час всі користуються «общепринятым языком». Сьогоднішні поборники «двуязычия», як правило, володіють одним «общепонятным языком».

Не маю нічого проти російської мови та культури. Із задоволенням читаю російських класиків і сучасних літераторів, але мене лякає експансія російської культури, у багатьох випадках — «ерзацкультури».

Україна — унікальна держава. Сьогодні в Україні корінний етнос — українці — поставлений у таке становище, що йому доводиться відстоювати право в українській (!) державі розмовляти українською мовою.

У цивілізованому світі знання мов — ознака культури. Сьогоднішні інтелектуали вважають, що для того, щоб бути інтелектуалом, достатньо знати мову, якою «разговаривал Ленин».

І насамкінець: «Забудеш мову — забудеш батьків, а забудеш батьків — забудеш хто ти». Українці таких людей називають безбатченками.