Євроремонт, євродіжка... євродогма?

Одразу зауважу, що стосовно риторики «руху до Європи» вважаю себе свідомим дисидентом і все більше стаю ним, пропорційно нав’язуванню цього кліше українськiй громадськості. Рух «євроскептиків» в Україні (як антипод «єврофілам») слабкий, непослідовний і компроментований з наступних причин:

— нахилом до реакційного русофільства, себто баченням політичної асоціації (!) з Російською Федерацією;

— меншовартісним підгрунтям євроскепсису, мовляв «куди нам», «ми не такі» і так далі;

— наслідуванням українськими правими поглядів правих у країнах Вишеградської зони, підміною ліберального державницького націоналізму — ірраціональною єврофілією. Себто єдиним середовищем для розвитку і розповсюдження євроскепсису як альтернативи єврофільству залишається реакційне ліве, як-то кажуть, «неструйове».

Вважаю, що напрями моїх досліджень та зміст моєї здобутої передусім у тих же Європах і Америках освіти надають мені певне право об’єктивно дивитися на необхідність української асоціації/інтеграції з ЄС, так і на перспективи. А також вивчати можливі (так, так — вони існують!) альтернативи.

Вихідними позиціями мого особистого, ліберально- державницького євроскепсису слугують наступні:

— розширення ЄС бодай на одну країну вимагає глибокої інституціональної реформи всередині ЄС. До свого сьогоднішнього дизайну спільнота рухалася півстоліття. Чи пошвидшується цей процес? З Ніцци та Гогенборга можемо зробити висновок: може й пошвидшується, проте незначно;

— вимоги, що їх ставить спільнота до країн-асоціатів та потенційних асоціатів — іноді руйнівні, а часто чи не свідомо лобійовані західноєвропейськими виробниками та надавачами послуг;

— дизайн сучасної української «білої» економіки (тіньова — інша розмова) — фордистський, це простір великих промислових підприємств. Хто компенсує нам крах, навіть послідовний і поступовий? Звідки ми візьмемо ту частину ВВП, яку втратимо? Від євродопомоги, єврокредитів, масованих інвестицій? Це так само наївно, як і ідея зони вільної торгівлі з ЄС, яку обстоюють наші урядовці, то з Росією, то з ЄС. Євроспільноту створено як раз із метою запобігти жорсткій конкуренції з боку не-членів, чи то «сусідів», чи то «далеких родичів»;

— усі сучасні члени ЄС — в тій чи іншій мірі парламентські демократії. То що ж нам, і конституцію іншу приймати, під євростандарт?

— чим «європеєць» у сучасному сенсі відмінний від «американця», «японця» — та ні чим! Це три географічно розповсюджені стереотипи «громадянина розвинутої країни». Жителя «вісі», «техносфери», «тріади», «центру» і т.ін. Немає ЄС поза критеріями розвинутості національної економіки та критеріями «сучасності» суспільства;

— для більшості українських єврофілів, переконання у необхідності руху в ЄС грунтуються не на раціональних очiкуваннях відкриття для України ринків ЄС, свободи подорожування і т. ін., а на банальній напівсвідомій тезі «втечі від Росії». «Ми — не совки, ми — євросовки» Такого знущання над ідеєю побудови симетричної взаємозалежності у певному регіоні планети, над ідеєю ствердження довічної гарантії прав людини — ще варто пошукати.

Особливо слід зупинитися на російській тематиці. Давайте визнаємо гірку істину — рівень життя пересічного росіянина, рівень розвитку банківської системи та інтелектуального виробництва (у Москві) в Росії — вищі за такі у нас.

Меншовартість плекати з цієї причини не варто — Росія стартувала з кращої позиції — два промислові та науково-технічні мегаполіси, ресурси, який-не-який золотовалютний фонд СРСР, великi обсяги допомоги з Заходу зумовили сьогоднішній результат.

Крім того, жорстока конкуренція між двома медіа-імперіями підштовхнули розвиток громадянського суспільства, фактична конфедералізація — появу довгої низки автономій-донорів, збройний конфлікт — окреслив для більшості росіян горизонти національного інтересу. Ні для кого не таємниця, що російська економіка лібералізованіша, положення залежних від бюджету категорій населення — пристойніше, а «ядерність» — забезпечує російським урядовцям ширшу автономію, ніж Україні з її благодійницькими відмовами та закриттями.

Враховуючи початкову позицію, Україна досягла неабияких успіхів, яким дивуються навіть наші зверхні сусіди. Не розпалася, на тоталітарний режим не перетворилася, та ще й зростає. У пику тим сотням аналітиків на Заході і Сході, що роками пророкували її кінець. А самокритиці і виваженості наших урядовців за останні роки можна лише позаздрити.

То ж від кого тікають наші єврофіли? Від мільярдів доларів інвестицій у низку зупинених підприємств? Від споживацького ринку у сто мільйонів населення? Від можливостей не-перешкоджання вільному рухові робочої сили, а передусім — зустрічей між родичами? Від нашого єдиного захисту від тиранічного екстремізму, що як чума поширюється Євразією? Ми — придаток країни, з якої імпортуємо передусім ресурси??? Яка нісенітниця — та це ж не ми тоді «класична колонія», а ...! Розламаємо середньовічними сокирами нашу платинову «трубу» та будемо будувати нікому не потрібну в світі альтернативну?

А куди ж тікають наші єврофіли? До світу забобон? Меншовартості, розтягнутої на декади? Туди, де ми будемо молитися, аби нам дозволили продати бодай мішок соняшнику? Оце так справді, колонія ресурсна. Оце так самоідентифікація! Оце так національна ідея!

Жителі Австралії — більші «європейці», ніж ми — бо вони заможніші та особисто вільніші від нас і своїми зв’язками з Китаєм не зневажають. А живуть ними.

Можливо, приклад невдалий, проте демонстративний.

Отже, мої висновки очевидні:

— асоціація, шлях до Європи — не синонім досягнення рівня добробуту, адекватного європейському. Польща переживає інвестиційний бум не завдяки асоціаціям, а завдяки гнучкій, державницькій, виваженій, грамотній політиці;

— єврофілія сегменту українського суспільства грунтується на історизмі, ксенофобії — а отже, не є раціональною, не відповідає реаліям світополітичної ситуації та напрямам розвитку світової економіки;

— розширення сфер співпраці у економічній сфері з російськими компаніями та російським керівництвом (не звертаючи уваги на окремих, маргінальних з точки зору впливу на політику РФ, екстремістів) — в українському національному інтересі. Тим більш, що це вже давно реальність.

На мою думку, наша ціль — це модернізація. Модернізація виробництва, лібералізація економічного законодавства, створення певної подоби ЄС серед промислових(!) держав СНД, модернізація системи соціального захисту та матеріалізація конституційних прав і свобод.

А пошук нового «старшого брата» і перетворення на справжній ресурсний придаток (причому не дуже змістовний) ЄС, пустопорожня євробалаканина, перегони за міфом-панацеєю... Це шлях до вбогості. Чи недостатньо зубожіли?