Як стати прем’єром

— Льоню, ви — танцівник у третьому поколінні. Але якщо ваші батько й мати та дідусь із бабусею танцювали в ансамблі Павла Вірського, ви несподівано віддали перевагу балету. Як це сталося?

— Я теж мріяв про народний сценічний танець. Мене дуже рано почали брати на репетиції та концерти цього знаменитого ансамблю. Кажуть, що його керівник, Мирослав Михайлович Вантух, навіть тримав мене на руках. Але я цього не пам’ятаю. Вступати до хореографічного училища мене вмовили батьки — вони вважали, що я маю всі дані для того, щоб займатися саме балетом. У десять років я став учнем хореографічного училища. Щоправда, був час, коли хотів його залишити. Замість занять у репетиційному залі хотілося пограти з хлопцями у футбол, відчути більше свободи.

— Педагоги, мабуть, обмежували ваші футбольні поривання щоб не було травм?

— І все одно ми грали! А ще я ганяв на велосипеді, роликовій дошці, роликах. Я б і зараз не проти пограти у футбол. Тільки вже здатен більше, ніж раніше, контролювати свої бажання.

— Прийнято вважати, що для перемоги в спортивних змаганнях, окрім усього іншого, потрібне ще й везіння. А в творчих змаганнях, якими є міжнародні конкурси?

_ Найголовнішим моїм везінням було те, що в училищі мене виховували прекрасні педагоги — Валерій Володимирович Парсєгов та Володимир Андрійович Денисенко, i також те, що пізніше на мене звернула увагу педагог-репетитор з Національної опери Алла В’ячеславівна Лагода. Вона сказала мені, ще зовсім зеленому: «Будеш прем’єром!» І справді, прийшовши працювати до театру, я ніколи не танцював у кордебалеті.

— Саме педагог-репетитор і готувала вас до конкурсів?

— Чесно скажу, якби не вона, я, мабуть, і не поїхав би на конкурс ні в Париж, ні в Москву. Після Будапештського конкурсу, де я в молодшій групі завоював срібну медаль, я вже уявляв всю колосальну напругу підготовки, хвилювання під час змагань. А до того ж, завжди існує загроза, що ти повернешся ні з чим. Алла В’ячеславівна не тільки вірила в мої можливості, а й зуміла мене налаштувати на перемогу, підготувати і фізично, й психологічно. Коли вже працюєш над конкурсною програмою, мусиш відкинути всілякі думки про можливу поразку.

— А перемога на якому з конкурсів стала для вас найважливішою?

— Звичайно, на Московському. У Будапешті в мене було лише срібло, на Дев’ятому міжнародному конкурсі танцю в Парижі, хоч і була золота медаль, та виступав я в соло іще в молодшій групі, а цього року — вже у дуеті в старшій групі. Моя партнерка — Наталя Домрачева — в молодшій групі здобула «срібло». А, крім того, нам, як кращому дуету конкурсу, було ще вручено приз «Ромео і Джульєтта» — красиву статуетку, яка зображає цих героїв.

— Яке із змагань було найкращим за організацією?

— Паризький конкурс. У Москві було надто багато накладок. Весь час зміщувалися години початку репетицій. Часом зали звільнялися зовсім пізно — мало не близько опівночі. Серед людей, залучених до обслуговування конкурсу, не всі виявилися достатньо відповідальними: хтось не забезпечив світло, не залишив ключ тощо.

— А як московські артисти поставилися до перемоги українських колег?

— По-різному. Та загалом визнавали успіх української школи балету. Адже ми здобули три медалі й два дипломи. Один із них — наймолодша учасниця конкурсу Мілена Сидорова — учениця нашого училища. Після гала-концерту Андріс Лієпа схвально вiдгукнувся з приводу нашого репертуару. Адже па де із «Пахіти» на конкурсах виконується рідко. Сподобалась у нашому виконанні й «Тарантела» Джорджа Баланчина. І ще я танцював оригінальний номер «Прощання з джунглями» (постановка київського хореографа Ольги Воробйової).

— Не запрошували працювати в Москву?

— Запрошували. Зокрема, підходив до мене Гедимінас Таранда. Як виявилося, він якийсь час працював разом із моїм батьком в ансамблі під керуванням Ігоря Моїсеєва. Так що маю запрошення на роботу в Російський імперський балет.

— Ця пропозиція не спокусила?

— Національна опера України — театр дуже високого рівня. Тож якщо переходити кудись, то не в менш відомий колектив. Але я ще подумаю.

— А як складається творча доля в рідному театрі?

— На його сцені я дебютував, виконавши соло в Гран па з «Пахіти». А потім почав танцювати й Чиполліно з однойменного балету, й Принців із «Лускунчика», «Сплячої красуні», «Лебединого озера». До речі, в останньому я дебютував під час перебування театру на гастролях в Японії. Виконую й партію Івана-Царевича в балеті «Жар-птиця» на музику Ігоря Стравінського, постановку якого здійснив Віктор Литвинов.

— В якій ролi почуваєтеся особливо комфортно?

— Найбільш люблю танцювати Джеймса в «Сильфіді». В цьому балеті особливо виразно звучить тема вибору між мрією та реальністю. Якщо захочеш торкнутися мрії, обійняти її, вона загине. Мрія повинна лишатися мрією.

— У вашому позасценічному житті теж є мрія, що кличе, надихає?

— Є. Тільки я про неї не розповідаю.

— Після Московського конкурсу вдалося перепочити?

— Два тижні я відпочивав у Туреччині — в Анталії. Сподобалось. А потім знову були репетиції, поїздки. Разом із балетною трупою нашого театру танцював у Будапешті «Лебедине озеро» — на мальовничому острові Маргіт. Виступав у Ризі, а точнiше, в Юрмалі — на сцені, на якій раніше змагалися учасники команди Клубу веселих і винахідливих. Звичайно, вона зовсім не пристосована для виконання балетної класики. До того ж, було досить холодно. Довелося за кулісами чекати свого виступу добре вдягненим. Зате приймали дуже тепло. Солісти балету з великим захопленням говорили про майстер-класи, які раніше проводила з ними Алла В’ячеславівна. А ще я побував у Китаї, куди мене запросили відразу після перемоги в столиці Франції. Виявляється, дирекція Паризького та Шанхайського конкурсів підтримують постійні зв’язки, організовують спільні виступи лауреатів.

— Ви були учасником конкурсу?

— Ні, тільки гостем — виступав у гала-концерті. Тим більше, цікаво було спостерігати за перебігом змагань. Ти не хвилюєшся, маєш вільний час і зауважуєш чимало не дуже помітних, на перший погляд, подробиць. Організатори конкурсу навіть не приховували, що перевагу віддають китайським виконавцям. Але при всьому тому дві танцівниці з України одержали дипломи — це Ганна Шепелєва та Марія Абашова, які нині навчаються в Австрії. Зустрів я в Шанхаї не тільки землячок, а й директора Паризького конкурсу месьє Лафаурі. У відповідь на моє привітання англійською мовою він несподівано спитав: «Как ваше драгоценное здоровье?» На цьому його знання російської мови закінчилося.

— Сьогодні ви вже зі знанням справи можете відповісти на запитання, що дає артистові участь у міжнародних конкурсах?

— Сама підготовка до них змушує мобілізувати і волю, і здібності, і вміння максимально зосереджуватися на роботі. Я хвилювався перед кожним конкурсом, а перед Московським — особливо, бо вже була більша відповідальність після перемоги на двох попередніх. Конкурс дає моральне загартування, можливість порівняти особливості твого виконавського стилю із досягненнями інших артистів, оцінити рівень сучасного балету. Дуже корисне й спілкування з колегами із різних країн. Щоправда, англійську я знаю не дуже добре, але порозумітися можу.

— Де тричі лауреат починає новий сезон?

— В Австралії. Нашу гастрольну групу очолюватиме Алла В’ячеславівна. І цим усе сказано. Вона вміє одночасно бути й педагогом-наставиком, її репетитором, й адміністратором, i перекладачем, дбати і про постановку світла, й про розміщення артистів. Мені здається, вона при потребі змогла б навіть щось станцювати. Взагалі, вона — дуже сильна, вольова людина. Перед поїздкою нам усім добряче дісталося — Алла В’ячеславівна знову й знову репетирувала з нами «Сплячу красуню», доводячи до блиску кожну сцену. Оскільки ми вперше виступатимемо в Австралії, хотілося б, щоб у цій країні склалося якнайкраще враження про український балет.

P.S. Після першої гастрольної вистави, в якій Леонід танцював із Тетяною Голяковою, він зателефонував з Австралії додому. Коли його спитали, як там зустрiли постановку «Сплячої красунi», артист коротко відповів: «Дуже добре».