Заздрість — мати справедливості
Аж раптом настали інші часи. Ми стали відвертіші. Розмови наші стали конкретнішими, ближчими до життя та окремої особи. Журналіст може тепер спитати людину з вулиці не про те, як гаряче вона схвалює політику рідного уряду, а про те, як часто й кому вона заздрить. І людина відверто відповідає: так, заздрю, комусь і через щось. Або, навпаки, нікому не заздрю, бо «ніколи не вважав себе обділеним долею» (див. «День», № 143). Щоправда, почуття це складне. І, можливо, не завжди словом «заздрість» одна людина позначає те ж почуття, що й інша. Кажуть про білу заздрість і чорну, про білу кажуть відверто, щоб похвалити, про чорну кажуть менше, бо вона й є заздрість. Загалом, не все тут ясно. Проте, нам це можна простити, а й у класиків філософії з цим питанням також вбачається неабияка плутанина.
Темою цією я зацікавився, коли зустрів цитату з П’єра Прудона: «Демократія — це заздрість». Підозріле визначення, чи не так? А самого П. Прудона тобто, його роботи, в якій це визначення дано, не дістати. Що ж він хотів цим сказати? Навіщо зв’язав такий симпатичний для нас сьогодні політичний режим, і навіть спосіб життя з «пороком похмурої пристрасті» (Кант)? Проте згодом дещо прояснилося. І я пропоную таку ось версію. Демократія — це рівність. Це — коли є рівні можливості, тобто всі можуть все, точніше, всі можуть спробувати. Бо не кожному вдається. Не в кожного виходить, ось у чому річ. І тут виникає це саме почуття. При пануванні аристократії етична атмосфера менш насичена заздрістю, ніж за демократії. Вуж, принижений пролетарським письменником, насправді соколові не заздрить: народжений повзати літати не хоче. А ось приклад до цієї думки з історії народних бунтів. Коли селяни палили панські маєтки, майже завжди заодне спалювалися і будинки декого із заможних мужиків. Згодом, при розглядах, з’ясовувалося, що із заздрості палили саме своїх. Ставлення до поміщиків було інше. Його можна назвати класовою ненавистю, або ксенофобією, або ще якось, але це не заздрість. Шляхта для селян — це начебто люди іншої раси. Немислимо, до речі, щоб обиватель позаздрив імператорові. Імператорові заздрить інший імператор. Тільки за демократії, причому, за ранньої демократії, незрілої, можна сказати, штучної, можливий такий заздрісний вигук: «Це ж треба, я з цим Петьком у доміно грав, а тепер він у парламенті сидить!». Така демократія, щоправда, швидко минає.
Демократія — це коли народ вирішує. Якщо дати народові право вирішувати не через Раду чи Думу, а ось так, зібратися й вирішувати, то, скоріше за все, народ вирішуватиме не на користь багатих. І найрадикальнішим з такого роду ухвал буде рішення, щоб багатих не було взагалі. Щоб всі мали рівні прибутки і достатки. Зрозуміло, що мотивом такої ухвали є не що інше, як заздрість. Ось і виходить, що при демократії, як її розумів П.Прудон, заздрість, що раніше зрідка виявлялася в бунтах народу, стає політичним чинником.
А до чого призводить породжений заздрістю і втілений у життя принцип рівності прибутків і достатків, добре показали, спираючись на історичний досвід, класики лібералізму. По-перше, до ненормального становища держави. Вона перестає бути політичним союзом і перетворюється на велике акціонерне товариство, «джерело, з якого добре б викачати побільше». Людвіг фон Мізес, якому належить це яскраве визначення, цитує видного діяча старожитньої Греції Есхіна: «Афіняни розходилися з народних зборів не як з політичної сходки, але як із засідання товариства, на якому ділилися прибутки». По-друге, через по-перше, цей принцип призводить до краху самої такої держави. І на сучасні демократії, спрямовані від політичної рівності до економічної, чекає та ж доля, вважають ліберали. І все — через заздрість. Ну, хіба можна після цього не визнати цей феномен достойним філософського інтересу?
ПРИРОДА ЗАЗДРОСТI
Ні, не можна, і рідко який класик не роздумував на цю тему. Добре б і нам порозумувати. Сьогодні, як ніколи, сприятливий соціальний грунт для зростання цього явища: реклама щосили демонструє розкішне життя людям, що часом не мають грошей на елементарні речі, а відмінність у рівні життя між багатими і бідними дуже швидко досягла немислимих для цивілізованих країн розмірів.
Перша думка про заздрість — це почуття, до якого найкраще пасують слова смуток, незадоволення, навіть — страждання. Від того, що «ми бачимо, як чуже благополуччя затуляє наше власне» (Кант). Заздрісного засмучує «благоденство будь-якої людини, чи воно є заслуженим чи незаслуженим» (Аристотель). Проникливий Давид Юм звернув увагу на те, що наше благополуччя не є чимось об’єктивним. Те, що ми маємо, здається нам більш чи менш значним у залежності від того, що має інший. Якщо, наприклад, я задоволений своїм становищем, але дізнаюся, що мій приятель раптом різко рвонув угору, то моє становище вже не здається мені таким прекрасним, як раніше. Так народжується моє невдоволення, досада, смуток. А стоїк Сенека в таких випадках радив: «Побачивши, скільки людей тебе випередили, подумай про те, скільки їх відстало». Але це почуття є, і викликане воно погіршенням мого становища. І лише через те, що поліпшилося становище іншого. Все це так, але скажіть мені, чому на Сході кажуть, що курка сусіда виглядає гускою, а англійцям здається, що з іншого боку огорожі трава завжди зеленіша? Чи не є заздрість чимось первинним, тим, завдяки чому порівняння достатку і становища майже завжди виявляється не на нашу користь. Ось тут ми й волаємо до справедливості.
Розмiрковуючи про це, пригадав я цитату з К.Маркса: «сюртук не обмінюється на сюртук». Звичайно, поділ праці, різноманіття товарів, обмін — розумно. Сюртук — на чоботи, чи мірку пшениці, чи Біблію. А все-таки, як не крути, а політекономічно однакові сюртуки психологічно не однакові. Сюртук сусіда кращий за мій сюртук. А тому обмін можливий і там, де вчений економ лише руками розведе. Заздрісний хоче чужу річ не тому, що вона краща; вона є кращою тому, що вона — чужа. Але, зрозуміло, в межах міри.
Хоча заздрість вважається вадою і нещастям, не кожен схильний до цієї пристрасті. Як і кохання, до речі. Щось у вдачі людини привертає до неї. Є припущення, що це — невпевненість в собі, просто кажучи, слабкість волі, відчуття свого безсилля, відсутність рішучості кинути виклик. Заздрісні найменш удачливі. Але й горді — до того ж. У того, кому ці риси непритаманні, успіх іншого викличе не заздрість, а азарт змагання. Проте, можливо, заздрість і є рушієм конкуренції та суперництва? Сказав же Пушкін: «заздрість — сестра змагальності, значить, із доброго роду». Очевидячки, ця пристрасть сильно цікавила поета, якщо він присвятив їй маленьку трагедію про Моцарта і Сальєрі.
НАВIЩО САЛЬЄРI ОТРУЇВ МОЦАРТА?
Щоб відновити земну правду! А з чого почалося? Ясно, що із заздрості. Чи не сам Сальєрі нам зізнався? В тому, що до Моцарта не знав він заздрощів, а нині — заздрісник. І заздрить глибоко, болюче. Але як справа обернулася. Не сказав же Сальєрі просто: приберу, мовляв, Моцарта з мого шляху, бо своєю славою він затьмарює мою славу. Ні, зізнався в заздрощах і тут же: «О небо! Де ж правота...». Перепрошую, причому тут небо? А притому, що, на думку Сальєрі, безсмертний геній осяває голову Моцарта несправедливо, незаслужено. Бог не правий, не його, Сальєрі, наділив він священним даром таланту за труди і старанність, а Моцарта-гуляку. Тому й «немає правди на землі. Але правди немає — і вище!»
Що ж, земну правду доведеться відновити самому. «Я обраний, щоб його зупинити», — говорить Сальєрі. Бо Божа необачність може дорого обійтися музиці. Вона загине, якщо Моцарт буде живий. Музика для нього щось дуже легке, несерйозне. Він творить для забави. Чи коли його мучить безсоння. Моцарт — випадкова людина серед жерців, служителів музики. Так, особисто він, завдяки Божому дарові, може досягнути в мистецтві немислимої досконалості. Але «чи підніме він цим мистецтво?». Ні! Моцарт шкодить йому. Він збуджує «в нас, чадах праху, безкриле бажання», підриває довіру до дисципліни, самовідданості, праці та старанності. Він не залишить учнів, не зробить внеску до традиції.
Так на грунті чорної заздрості зрощується... Ні, не злочинний намір, а подвиг справедливості. У свідомості Сальєрі проведено успішну раціоналізацію непевного почуття. Негативне індивідуальне переживання трансформоване в щось позитивно соціальне. Совість Сальєрі звільняється від тягаря пороку. Приходить заспокоєння, бо намічене виконання суспільного боргу, музику буде врятовано. Справедливість переможе. Зазначу ще, що є публікації, в яких цікаво поєднуються міркування про пушкінського Сальєрі з міркуваннями істориків і фахівців-токсикологів. Автори таких публікацій роблять відразу дві справи: повідомляють читачеві масу цікавих фактів і демонструють своє повне нерозуміння сутності художньої літератури.
Така ж драма розігралася між братами Каїном та Авелем. Землероб Каїн, звернімо увагу, був старшим братом. І першим, треба наголосити, приніс від плодів землі дар Господові. Потім і Авель, пастир овець, приніс свій дар, може, в наслідування. І що ж? Бог зглянувся на Авеля і на дар його, і прийняв дар. А дар Каїна не прийняв. Чого ж так вчинив Бог, не нашого розуму справа. Можливо, то був перший в історії випадок випробування заздрістю. Закінчилося воно плачевно — братовбивством.
СПРАВЕДЛИВIСТЬ ПРОТИ ЗАЗДРОСТI
Так, можна сказати, що заздрість — мати справедливості. У тому сенсі, що всяка доброчесність народжується, щоб приборкати споконвічні вітальні жадання, яким закон не писаний. Саме це мають на увазі філософи, кажучи, що людина за своєю природою зла, а не добра. Справедливість є доброчесністю, яка «в поєднанні з ідеалом соціального єднання стримує схильність до заздрості та злоби». Так вважає американський філософ Джон Ролз, чия книга «Теорія справедливості» є сьогодні стандартним підручником у західних університетах.
А взагалі, про справедливість нічого путнього не скажеш, скільки не намагайся. Якщо в найзагальнішому вигляді, то — це складна ментальна конструкція, що суперечливо поєднує в собі ідеї рівності та нерівності. Найкоротша і найбанальніша формула справедливості — «кожному своє!», — це й виражає. Рівність фіксована тут словом «кожному», нерівність — словом «своє». Освоєння цієї конструкції індивідуальною свідомістю починається з визнання рівності. Примітивна свідомість і обмежується рівністю, причому рівністю в розподілі всіх можливих цінностей. Тоді, якщо хтось мене випередив, піднявся над загальним рівнем, я відчуваю, що порушено порядок буття. Це спонукає мене до конкурентної поведінки, до зусиль зрівнятися. А зрівнятися можна двома шляхами: чи піднестися самому, чи опустити, хоча б подумки, того, хто піднісся. Скоріше за все, у першому випадкові заздрощам місця немає. Погано був би влаштований світ, якби заздрість була рушієм поступу. Заздрість є там, де людина прагне встановити, точніше, відновити, рівність шляхом руйнування чужого щастя.
Розвинене, чи цивілізоване, почуття справедливості не сумісне із заздрістю. Справедлива людина визнає необхідність рівності в головному — в свободі. І визнає нерівність індивідуальних життєвих досягнень. Не як порушення порядку буття, а як його сувору правду. Тому справедлива людина може сказати разом із Сенекою: «Насолоджуймося своєю долею, не вдаючись до порівнянь, — ніколи не буде щасливим той, кого мучить вигляд великого щастя». Загалом, доброчесність, як духовний вимір людини, повинна долати тягар плоті. Проте є думка, що філософи, наставляючи народ щодо моральності, не цілком цей тягар відчувають. Добре сказав про них Анрі Бергсон: «Наше захоплення перед умоглядною функцією духу може бути величезним; але коли філософи стверджують, що її досить для того, щоб примусити замовкнути егоїзм і пристрасть, вони виявляють — і ми повинні їх із цим привітати, — що в самих собі вони ніколи не чули, як голосно звучать голоси егоїзму та пристрасті».
