Де вулиці безіменні

Та якщо вже вам пощастить потрапити туди, будьте готові до того, що ваші уявлення, одержані вами з книжок та розповідей мандрівників, які там побували, виявляться помилковими, розвіються ще з ревом літака. Перше враження, що протвережує: легендарна Пальміра виглядає набагато прозаїчнішою, ніж те, що ти чекав. Все починається з вокзалу. Важко навіть пригадати більш стандартну, просту бетонну коробку, здається, будь-який сільський полустанок на пострадянській батьківщині набагато кращий. Ще більше Венеція спантеличує неймовірною обідраністю. Таке пошарпане місто треба ще попошукати. Мох та руїни, якісь брунатні стіни, статуї, стомлені від самих себе, фарба, що обвалюється. Будинок, стіна якого вигнулася горбом — не рідкість. Тому в першу хвилину побачення — жодних ознак непритомності. Ось набережна, ось юрба людей, ось зеленкувата вода в каналі, на воді — катерок на зразок звичайної моторки, трохи вдалині — чорний, з обох боків заломлений, якийсь безглуздий човен — гондола, а на тому березі темний, з пузатим куполом собор.

Тут нічого не будували останні сто, а то й двісті років.

Невеликі, важкодоступні істини Венеції відкриваються тільки в русі. Пересуватися можна тільки двома способами: або пішки, або водою, жодних тобі автомобілів тут немає і бути не може. Знаходячись на одному місці, не цікавлячись, як і раніше, бачитимеш облізлі будівлі, забиті поверхи над водою і натовпи туристів на тротуарах. Насправді тутешній пейзаж з його перевулочками, канальчиками, містками та мотузками для білизни не схожий ні на який інший у світі. Перша ж спроба пересування ним у повільному водному трамваї, що перевозить дозвільний народ вздовж міста Гранд-каналом, дає разючий результат. У монотонному ритмі палацових фасадів відкривається стіна, яку прикрашає, оточений геральдичними знаками пошани, величезний, весело усміхнений череп. Це явно чийсь герб, але чий, хто жив у цьому будинку, що там коїлося? Наступного дня череп знову гіпнотизує мандрівника.

А третього ранку герб веселої смерті зник. Разом зі стіною. Марно я щоранку і щовечора займав місце то біля одного, то біля іншого борту; марно з небезпекою впустити у воду мусолив у руках фотоапарат, без глузду розпитував різномовних перехожих. Навколо були ті ж фасади, ті ж вікна. Я впізнавав їх, співвідносив із зупинками трамвая. Але тієї стіни саме з тим гербом не було. Потонула? Випарувалася? А коли моєму перебуванню у Венеції виповнився тиждень, я зрозумів, що, можливо, ця дивна прикраса існує як міський привид, являючись тільки тим, хто тут уперше, дає їм зрозуміти, де вони знаходяться.

Проте Венецію, всупереч усьому, не можна назвати містом смерті. Просто життя тут розгортається в особливих координатах. У місцевих жителів, чи то виходять вони на вулицю, чи то виглядають із вікон, завжди надто незалежний вигляд. Яскравий приклад: хлопчик років дев’яти на ходу лупцює футбольний м’яч усіма своїми суглобами — все б нічого, так він іде вздовж каналу, вузенькою бруківкою, а потім — містком. Уже самий процес переживання за те, щоб він, боронь Боже, не впустив м’яча у воду, складає головну турботу перехожих. Хлопчисько жонглює з навмисно-майстерною недбалістю, і хоча б раз він схибив, і ось уже на «сухопутній» вулиці Гарібальді стоїть біля рекламного штандарта і ганяє м’яч вгору-вниз з такою ж байдужістю. Та подорожньому вже не до цього майбутнього Роналдо — з перспективи вулиці впевненою ходою ступає вбивча, невідпорна чорношкіра синьйора, справжнісінька африканська королева, а наввипередки за нею ескорт — зграйка пуделів, настільки ж кучерявих, дрібних і білих, наскільки вона чорна, велика і кучерява.

Любов тутешньої молоді до футболу, щоправда, вражаюча, на цих вузеньких вуличках, де й розмахнутись навіть як слід неможливо, їм удається ганяти м’яча, не влучаючи ані в канали, ані по вітринах. Також вони курять, базікають і зачіпають перехожих. Ще місцеву дітлашню можна відрізнити за тією ознакою, що в них дуже зручне і просте вбрання, а поводяться вони набагато жвавіше, аніж туристи, що в німому замилуванні плентаються вулицями.

Субота й неділя — суворо ритуальні дні. Суботу віддано туристам і жебракам. Перші стають неймовірно численними й активними, другі з’являються немовби нізвідки i поважно сидять собі на кожному людному мосту з класичними капелюхами. А алкоголіки ж не жебракують, вони просто пробігають з дуже стурбованим виглядом. А в неділю не працює абсолютно ніхто, навіть місцевий вельми скромний «Макдональдс». На вулицях напівпорожньо. І всі співають — дівчата в церквах, голосисті гондольєри, бомжі.

Дрібне вуличне підприємництво сягає максимальної багатоманітності на набережній Гранд- каналу. Є навіть сумнозвісні «наперстки». На червоному акуратному клаптику оксамиту — три жовті коробочки та пенопластова кулька. Наперсточник безперервно переміщує все це господарство і сипле неймовірною сумішшю німецької, італійської, англійської мов, жонглює якимись химерними іменами та слівцями, запам’ятовується дивне «Марадона джоб». У парі з ним то «виграють», то «програють» дівчина й парубок досить міцної статури. Кілька іноземних туристів — потенційні жертви — стоять тут же і дивляться з цікавістю. Загалом вулична торгівля чітко корпоративна. Африканці продають сумочки, в’єтнамці — всілякі дрібнички штибу підроблених СD-плеєрів та запальничок. Індуси бігають із букетами і нав’язливо пропонують іноземкам похилого віку червоні троянди, а ще декілька чи то пакистанців, чи то ще когось із вибіленим волоссям, займаються татуюванням. Досить кумедне видовище — блондини з обличчями темніше ночі розмальовують білі кінцівки.

А на знаменитій площі Сан-Марко головний бізнес роблять голуби і продавці кормів для них. Голуби почуваються чимось подібним до священних корів в Індії. Їм можна лазити й паскудити, де завгодно. Вони позують із туристами, які їх годують, а корм треба звідкись узяти. Тут як тут стоять із яткою поважна опасиста пані або бувалого вигляду мужичок у темних окуляри і продають корми — по 2000 лір за пакетик. З метою реклами такий добродійник інколи робить чарівний рух рукою і вмить виявляється буквально обгорнутим справжнісінькою хмарою голубів. Туристи мліють і віддають 2000, аби їх теж обкутали і обкакали. Безпрограшний варіант.

Взагалі, бродячих, безпритульних звірів майже немає. Лише одного разу, проходячи повз крихітну кав’ярню, побачив на її порозі дуже смішного собаку-дворнягу. Пес віддавався вечірній меланхолії. На його шиї була акуратно пов’язана блакитна хустинка. У вітрині рядком виднівся великий почесний фотопортрет собачки в рамі з написом, з якого можна дізнатися, що пса звуть Чико і що він є справжнім господарем закладу. Горобці ще більш нелякані, аніж голуби, запросто підлітають до столиків у кафе і, якщо їм простягнути крихту сиру, перетворюються на колібрі. А у фонтані перед вулицею Гарібальді — справжнє царство дзеркальних коропів та дивовижних черепах. Стереже всю цю живність кам’яний лев — найулюбленіший венеціанський звір.

Кожна церква у Венеції — особливий, окремий світ. Там краще опинитися випадково, непроханим гостем. Найкраще вдати, що нібито шукаєш усього-навсього першу-ліпшу кав’ярню, зробити пару ненавмисних поворотів — і ось ти вже у храмі, свого часу розписаному Тінторетто. Але є таке місце, куди треба відразу йти на поклін — собор Сан-Марко. Він дуже дивний, неправильний. Зовні, на вигляд, викінчена мечеть. Усередині, на золотих мозаїках — потойбічні сюжети, яких не може бути в інших церквах: Христа спокушає бурий диявол (три Христа, три дияволи), Христос ступає ногами по темно-брунатному Петру, який корчиться серед розсипаних ключиків, Христа б’ють списом… Промінь, що прострілює по колу через вікна в куполі… Мозаїковий носоріг на підлозі… Лев з книжкою на місці одного з євангелістів…

Повна протилежність — церква Джованні Паоло, масивне бароко. Величезний зал заставлено мармуровими пам’ятниками та усипальницями, біля кожної стіни мощі святих, могили. Важко звільнитися від відчуття, що ти опинився у величезному склепі, заповненому жалобною святістю.

Навскидку — небаченої краси, біломармурова церква святих Чудес. Всередині на стелі — розпис олією. Юні й дорослі чарівні дівчата в білому розучують хорал Пречистій Діві Марії. А при вході на мармуровій же колоні — різьблений орнамент: усміхнена венеціанська машкара, яку тримають два фавни з цапиними ногами, що спираються на напівоголений жіночий торс — і це в християнському храмі!

Так само випадково вдалося виявити місцеве відділення Італійської компартії. Унікально — у стіні будинку розкішна ікона Ісуса з квітами й лампадкою, і тут же поряд червоний прапор із серпом та молотом, під кумачовою табличкою — непримітні двері. За дверима — партійна лавочка, вона ж книгарня і кафе. Відразу кидається в очі величезне полотнище з портретом команданте Че Гевари. Приємно, що немає й близько ніякого фанатизму. Привітні парубки відразу ж переймають подорожнього, пояснюючи, що до чого.

Наступного разу обов’язково затримаюся в них подовше.

Гондоли — розвага поганого тону, звичайнісінькі «матрьошки», і коштують, як і будь-який кіч, дорого — близько ста доларів за одну поїздку. Тому чудовими венеціанськими каналами плавають здебільшого заможні американці та добре організовані азіати. Дивитися на все доводиться, задерши голову догори, зате ті, що навколо, споглядають тебе в протилежному ракурсі, хіба що не спльовують. Дехто для повного задоволення замовляє ще й куплетиста з акомпанементом. І ось пливе чорний загострений калач каналом, несе у своєму череві гучного баяніста, кілька пасажирів, а перед ними стоїть дядько з кардинально розширеною фізіономією і дере пропиту горлянку.

Венеціанську швидку допомогу не сплутаєш ні з чим. Мчить такий собі катерок, блимає сиренами з оранжевою смужкою, і всі розуміють, що це. Венеціанські поліцейські також пересуваються спеціальними плавзасами. Палиці в них білі, в тон сорочкам.

Машинально звертаю в перший-ліпший перевулок. Він закінчується каналом, через який перекинутий крутий місток, що, у свою чергу, впирається просто в гінкі грати, які закривають вхід до внутрішнього подвір’я будинку на іншому боці каналу. На другому поверсі над гратами — відчинені вікна, чутно, як у кімнатах співають-заливаються канарки. Раптом неподалік у невидимому соборі починають потужно бити дзвони. Важкий залізний дзвін переплітається із щебетом канарок. Під моїми ногами, в каналі, в зеленкуватій воді, під днище саме тут причаленому катерку пропливає спочатку величезна соснова шишка (звідки?), за нею — витончений різьблений листок, потім, одна за одною — червоні пелюстки. Зачаровано дивлюся і думаю: навіть сміття тут красиве…

Сутінки, трамвай, Гранд-канал. Раптом біля самої води перед якимось будинком — рівною низкою спалахують пурпурні вогники, старовинні каганці. Дивлюся у вікна цього палацу і бачу, що на всіх поверхах, у люстрах та величезних канделябрах горять справжні свічки. Жодного промінчика електрики. І видно, як слуга зі свічкою на довгій тичці запалює люстри одну за одною.

Вогонь Венеції, він все ще є в ній.

Цей клубок бруківок, перевулочків, канальчиків та мотузок для білизни розплутати неможливо. Здається, жодна вулиця не має назви, просто на будинку викарбувано скромний номер — «2024» наприклад, і все. Скільки не витріщуйся спочатку в план із назвами, а потім на стінку — ніякої додаткової інформації там не знайдеш, хоч трісни. І тому цими вуличками та мостами не ходять, а саме блукають, немовби загубившись від кохання.

Останній вечір, останнє видіння з вікна поїзда, що йде з Венеції в Мілан, до аеропорту — гірський хребет на заході зібрався в силует дівчини в лежачій позі, з ледь кирпатим носом, у високому уборі. Навіть гори в них такі — і від цієї думки недоречно защіпало під повіками…

А потім ця земля стрімко пішла донизу.

Та мої очі залишилися сухими.