Другий Вселенський Cобор єдиної церкви
Другий Собор завершив працю Першого Вселенського Собору (325 рік, місто Нікея) — остаточно сформулював усі основні догмати християнської віри і стисло виклав їх у Нікеє-Константинопольськім символі віри. Його сповідують під час кожної літургії у кожній церкві — це молитва «Вірую» (у католиків Credo). За минулі шістнадцять століть Символ залишився для православних незмінним, а католики додали до нього одне слово.
IV століття — то дуже важливий час в історії християнства. Саме тоді ця релігія була офіційно визнана Римською імперією, тоді ж активно формувалося християнське віровчення — у запеклих дискусіях різних богословських шкіл. У процесі вироблення постулатів віри чимало видатних теологів було визнано єретиками, відправлено у заслання. Активне зацікавлення справами церкви демонстрували імператори. Так, Другий Собор скликав Феодосій I — імператор, який оголосив християнство єдиною й обов’язковою релігією для всіх без виключення жителів Римської імперії.
У період між першими двома соборами (325 — 381 роки) Нікейський символ віри, сформульований на Першому Соборі, був підданий ревізії, критиці, сумнівам. Значна частина християн впала в єресь аріанства — перестала вважати Ісуса Христа істинним Богом. Інші, «правильно й православно розуміючи Сина, клали хулу на Святого Духа». Розбіжності між різними теологічними школами часто виникали через відсутність єдиної термінології, через невизначеність понять, таких, наприклад, як Божа «сутність» або «іпостась». На фоні відходу від рішень Першого Собору багатьох східних єпископів, Нікейського символу віри стійко трималася, серед інших, Римська церква.
Тоді, у міжсоборний період розпочався активний процес узгодження положень, термінів, обов’язкових догматів християнської релігії. На сцену історії виходили перші визначні християнські вчені-теологи — отці Церкви Афанасій Великий, Василій Великий, Амвросій Медіоланський та інші. Ще однією новою рисою церковного життя стала увага отців церкви, особливо східних, до античної філософії, використання теорій давньогрецьких філософів, найчастіше Платона та Аристотеля. Формувалося інтелектуальне обличчя нової — християнської — цивілізації, центрами якої стали Олександрія, Рим, Константинополь, Антиохія.
Окрім затвердження Символу віри та оголошення «єретиками» незгодних з ним християн, II Вселенський Собор прийняв кілька канонічних правил, серед яких найбільш важливими вважаються друге й третє. 2-ге правило твердить, що «обласні єпископи не повинні розширювати свою владу на інші церкви поза своєю областю». Це стало підґрунтям поняття «канонічна територія», яким сьогодні широко користуються деякі православні політики. Третє правило визначає: «Константинопольський єпископ нехай має перевагу честі після римського єпископа (терміни «папа» і «патріарх» тоді ще не вживалися), бо Константинополь є новим Римом». Тим самим Царгороду було надане друге — після Риму — місце в ієрархії єдиної християнської церкви. Після розколу християнства (1054 рік) Константинополь зайняв перше місце у православ’ї.
Не всі проблеми, які раз та на завжди намагалися вирішити отці IV століття, виявилися остаточно врегульованими. Зокрема, далеко не всі сучасні християни однаково тлумачать поняття «канонічні території» та пов’язаної з ним проблеми «прозелітизму». Бо очевидно, що в умовах глобальної міграції людей різних конфесій (2-ге правило не могло передбачити ні глобалізації, ні багатоконфесійності) церквам вельми складно триматися «канонічних територій». Хитким залишається і питання першості церков. Східні християни не визнають верховенства Риму, хоч воно зафіксоване 3-м правилом Собору. З іншого боку, після падіння Константинополя (ХV ст.) неминуче пішов на спад вплив Константинопольської кафедри; на роль лідера світового православ’я вже кілька століть підряд претендує Третій Рим — Москва (попри те саме третє правило).
Невтаємниченому взагалі важко зрозуміти, що мають на увазі ті сучасні теологи, які наполягають на буквальному слідуванні старовинним канонам, виробленим за зовсім інших умов життя на планеті.
