Спокуса наукою
ЗАНЕПАД НАУКИ?
Хто не знає про тяжке становище української науки? Хто не читав газетні статті вчених, які волають до держави, скаржаться, обурюються? Всі знають, всі читали. І дивується обиватель. Як же так? Наука перетворюється, як нас вчили, в безпосередню продуктивну силу, в усьому світі тільки і розмов, що про наукоємні продукти. То куди ж дивиться наша держава? Чому зменшується фінансування науки?
Що ж, за даними наукознавців, серйозну функціональну кризу переживає вся світова наука. Знижується її соціальний престиж. Не без зусиль активістів контркультури і «зелених» у свідомості платника податків формується образ науки як небезпечної соціо-економічної підсистеми, що дорого коштує, і якщо вона обіцяє дивіденди, то в далекому майбутньому. А сучасна людина не бажає чекати. І взагалі, в розвинених співтовариствах прагматична функція науки сьогодні домінує над пізнавальною. На рівні наукової політики це виявляється в щедрому фінансуванні лише тих програм, які обіцяють швидкий прибуток. На першому місці, звичайно, комп’ютерні технології. Деградує науковий світогляд. Засилля в пресі «ірраціональних бреднів», на що нарікають наші сіячі розумного і вічного, також є загальносвітовим віянням. Популярність чаклунів, хіромантів, екстрасенсів та іншої публіки такого роду зростає в цивілізованих країнах з кожним роком. У Alma Mater Силіконової долини, в штаті Каліфорнія, професійних астрологів більше, ніж професійних фізиків.
ЧОГО ХОЧЕ ВЧЕНИЙ?
То куди ж дивиться держава? Дивиться вона, гадаю, куди слід. А обивателеві давно б слід зрозуміти, що розмови про науку густо заправлені міфологією. Не без старань самих вчених. Мотивацію ж їхнiх занять дуже влучно схоплено у відомому анекдоті. В одному «ящику» науковим співробітникам знизили зарплату. «Нічого, ходять.» Знизили ще. «Ходять.» Зовсім перестали платити. «Все одно, біси, ходять.» І задумалися: чи не ввести вхідні квитки? Про шахтарів, зверніть увагу, такий анекдот не складеш. Про те ж афористично висловився відомий (в минулому) фізик і чесна людина Лев Андрійович Арцимович: «Наука — кращий спосіб задовольнити особисту цікавість за державний рахунок». Сьогодні можна уточнити — за рахунок платників податків.
Ось про цю особливість наукової творчості в газетах не пишуть. Зрозуміло, чому не пишуть вчені, хоча вони добре знають, що до чого. До речі, якщо хто з них не знає і не згодний з Левом Арцимовичем, це означає, що він не на своєму місці, в науці він — людина випадкова. А журналісти не пишуть, тому що вони, як і обивателі, спокушені наукою. Їм здається, що вчені тільки і думають про те, як ощасливити людство новими відкриттями, які прискорюють технічний прогрес.
Пристрасть до пізнання не просто подібна до найсильнiшої з усіх людських пристрастей, вона тієї ж природи. «Адам пізнав Єву, дружину свою; і вона зачала, і народила Каїна» (Бут. 4, 1). «І пізнав Каїн дружину свою; і вона зачала, і народила Еноха» (Бут. 4, 17). І так до цієї пори. Вся історія людська — це історія пізнання Природи і Жінки, що, проте, одне і те ж. Відверта людина Жан Ростан так прямо і сказав: «Радощі дослідника — задирати спідниці природі». А ми торочимо про науково-технічний прогрес. Ні, прогрес прогресом. Однак рушійні його сили і очевидні, і таємничі. Зигмунд Фрейд таємничі сили поставив на перше місце. Він придумав sublimatio. Це — коли низьке лібідо, що у більшості діє за прямим призначенням, то у деяких обраних замість задирання спідниць трансформується в дещо піднесене — в потребу створювати твори науки і мистецтва.
Та що там Фрейд. Про це знав вже язичник Платон. У знаменитому «Бенкеті» він описав шлях любові, або сходження з Землі на Небо. Шлях цей такий. Від потягу до прекрасного тіла, далі — до збагнення краси звичаїв, і далі — краси наук, до кінцевого пункту — Прекрасного самого по собі. Не всі доходять до кінця, чим нижчий рівень, тим більше людей залишається там. Цим шляхом веде людей геній Ерот. Цей шлях Любові=Пізнання є шляхом до безсмертя. Людина не може змиритися зі своєю смертною природою. На землі вона намагається подолати її шляхом розсіювання генів, тобто розмноження себе в дітях. На небі — через приєднання до вічних ідей.
ЧОГО ХОЧЕ НАЧАЛЬНИК?
Повернемося, однак, до речей більш прозаїчних. Наукові заняття самодостатні, нагорода за них — в них самих. Вони ні для чого, вони для самих себе. Про це не відає сьогодні легіон начальників, які прагнуть ступенів і звань. Середняк пішов не тільки в кандидати, але і в лікарі. А пригадаємо, з чого почалося. Ввели колись для вчених ступені. Хтось швиденько захистився, а хтось зволікав: навіщо, мовляв, відволікатися, витрачати час на бюрократичну процедуру. Директор одного НДІ довго впрохував своїх молодих колег, щоб захищалися, загрожував адміністративними заходами. А одного із найталановитiших і впертiших привів за руку на прохідну і тут же віддав вахтеру наказ: «Ось цього не пропускати до мого розпорядження». Доки, значить, не захистить дисертацію. Такі були часи.
Вчений і начальник — люди ніби з різними головами. Багато що вони розуміють по-різному, і головне — наукові заняття. Для начальства наука — могутній засіб для вирішення народногосподарських завдань, для вченого — див. висловлювання Лева Арцимовича. І ось начальство, виходячи із стратегічних цілей, відкриває новий НДІ в надії, що ці самі завдання почнуть успішно вирішуватися. А вони чомусь не вирішуються. Начальство дивується, обурюється і намагається контролювати — вводити різні критерії ефективності. Скажiмо, яка у вас, товариші вчені, віддача на вкладений карбованець (не чув, чи дійшло до гривні). Так начальство розплутувало кашу щедрості. Воно було дійсно щедрим, бо спокусилося наукою за часiв Бомби і Ракети. «Ці хлопці чаклували у себе в підвалі, а потім в пустелі так бахнуло — «яскравіше за тисячу сонць». Якщо дати їм грошей, вони що- небудь крутіше вигадають.» Така приблизно логіка начальства, правильна логіка. І з ракетою так само. Чаклували хлопці у себе в сараї, і найбільше їх цікавило — полетить ось ця штуковина чи не полетить? Полетіла, зрештою, хоч і багато разів вибухала на землі, і шматувала особливо цікавих. Що з цього вийшло, відомо. Правда, і збої бувають. Понад півстоліття фізики всього світу доїтимуть свої уряди, обіцяючи втихомирити термоядерну реакцію. Цікавляться і радіють…
Так, Бомба і Ракета зробили свою справу. Дев’яносто відсотків установ радянської науки за всю її історію було відкрито в 60-ті роки. Туди ринула спокушена маса. Кожний другий школяр хотів стати вченим або космонавтом. «Фізики» впевнено перемогли «ліриків». Їхнiми переживаннями у фільмі «Дев’ять днів одного року» жила вся країна. Через десяток років статистика гордо доповідала — четверта частина світових запасів вчених, кожний четвертий — в СРСР. А скільки, запитували дотепники, Нобелівських лауреатів? І ось раптом, саме раптом, грошей не стало. У колишніх, зрозуміло, об’ємах. Не може, знаєте, бідна держава дозволити собі велику науку. Є думка, що потрібно було б ще тоді різко скоротити чисельність вчених, а тим, що залишать, збільшити зарплату разів у п’ять. Сьогодні ж наука скорочується природним шляхом. Хто виїжджає за кордон, хто йде в інші сфери. (Помітили, що в бізнес і державне управління вчені, які пішли туди, привносять дух критики і раціональності, все ж користь.) Залишаються в науці ті, у кого немає іншого виходу.
Грошей і свободи — ось що потрібно цим хлопцям. Свободи особливо. Ось у нас з’явилася наука при Президенті. І президенти наукою спокушаються. А що може ця наука для Президента придумати, якщо її семінари і конференції — не що інше, як незабутнi засідання партгосп активів. Дав Президент розпорядження — вивчити. Зібрали нараду, вивчили, розвинули, схвалили і доповіли. Де влада, там науки не буває. Адже зрозуміло, що придивлятися потрібно до іншої науки, до науки незалежної. До тієї, якою рухає виключно інтерес до предмета, яка нікому не підзвітна. Крім, хіба що, істини, якщо вам так уже подобається «істина». Така наука у нас є, підживлюється вона грантами міжнародних фондів.
З ЧОГО ПОЧАЛОСЯ І ЧИМ ЗАКІНЧИТЬСЯ?
Спокушеною наукою виявилася і сама західна культура. Почалося з епохи Просвітництва, коли в суспільній свідомості стався вибух матеріалізму і язичества. Тоді народився лозунг «знання — сила». У чиїх руках? — це запитання не вважалося надто вже істотним. «Нехай людський рід тільки оволодіє своїм правом на природу, яке призначила йому божественна милість, і нехай йому буде дана могутність; користування ж буде спрямовуватись вірним розумом і здоровою релігією», — писав Френсіс Бекон. Ідеал упокорювання змінила горда мета підкорення природи і устрою суспільного життя за законами розуму. Всю цю чарівність обіцяла забезпечити наука. Через три-чотири століття пізнавальна самодіяльність одинаків оформилася в могутній соціальний інститут. Професія наукового працівника стала масовою.
До певного часу наука не розглядалася як соціальна діяльність нарівні з іншими видами діяльності. Вважалося, що чиста думка не може мати соціальної позиції; там, де шукають істину, не може бути приватного інтересу. Тому наука протиставлялася ідеології як «помилковій свідомості». Однак в ХХ столітті з’явилися мислителі, які побачили несподівані наслідки просвітницького проектаю. Тоді і народилася думка застосувати до науки звичайний інструментарій дослідження соціальних груп. Особливо досяг успіху в цій справі американський філософ Пол Фейрабенд. Він наполегливо доводив, що наука — «найбільш сучасний, найбільш агресивний і найбільш догматичний релігійний інститут». Цей інститут небезпечний, і в умовах демократії повинен бути під суспільним контролем. Якщо вчений вважає, що немає нічого кращого за науку, то «громадяни демократичної держави можуть не розділяти цієї благочестивої віри». Краще було б взагалі відділити науку від держави, як це вже зроблено відносно релігії. Бо через державу вчені нав’язують людям стандарти тільки однієї з форм мислення, визнаючи всі інші форми просто дурістю. Висловлювання П.Фейрабенда про вчених вельми невтішні. Ризикну навести одне, не найсильнiше: «зграї інтелектуальних паразитів розробляють свої убогі проекти на кошти платників податків і нав’язують їх молодому поколінню як «фундаментальні знання». Це висловлювання — сучасний варіант афоризму Лева Арцимовича. Але враховано істотно новий аспект — владу.
Отже, вчені — люди, і ніщо людське ним не чуже. Вони хочуть займатися своєю справою, хочуть грошей, і використовують для їх добування різні ідеологічні хитрощі. Прикладів тому багато. За часів великого протистояння «таборів» наші вчені вдавалися до принципу «вони нас обганяють», і отримували кошти. Їхнi колеги-суперники за океаном так само успішно користувалися тим же прийомом. Про витівки Трохима Лисенка і згадувати не хочеться. А сьогодні вчені лякають загибеллю нації і всього людства. Ось не дасте грошей, то ця штуковина вибухне і рознесе планету до бісу. Приблизно так. Або Чорне море загориться. Або мала планета Землю стукне. Ось ще дірка в небі утворилася. Часом усі ці «відкриття» нагадують розмови про кінець світу. І все вони досліджують. Звичайно, для користі всього людства, щоб, бува, чого не трапилося. А спробуй, перевір, що там до чого. Сенсація в науці стає приманкою для довірливих і спокушених урядів.
Питання не в тому, чи потрібна наука. Але і не варто закривати очі на те, що внаслідок особливих умов вона придбала ненормально високий статус. У демократичному суспільстві потрібно створювати умови для вільного розвитку кожної культурної традиції. Наука — одна з традицій. І розвиватися їй нарівні з іншими.
