Світло і тіні українського хокею
27 жовтня 2003 року всі українські шанувальники хокею отримають можливість відсвяткувати ювілей. На той час виповниться рівно сорок років із того дня, коли зіграла свій перший офіційний матч перша ж вітчизняна хокейна команда майстрів, яка спочатку виступала під прапором динамівського товариства, але залишила свій слід в історії спорту вже під гордим найменуванням — «Сокіл». Щоправда, є серйозні побоювання із приводу того, в якому саме стані перебуватиме на той час ювіляр. Створена колись, по суті, штучним шляхом із запрошених російських хокеїстів команда київського «Сокола» не тільки пройшла шлях від заштатного «середнячка» нижчої ліги до бронзового призера чемпіонату СРСР 1985 року, що на ті часи означало фактично входження в клубну європейську еліту, — вона заклала основу хокейної інфраструктури в Україні, привернула увагу та заслужила повагу мільйонів уболівальників і стала в один ряд із такими символами українського спорту, як футбольне «Динамо» та гандбольний «Спартак». Тут, у Києві, отримали можливість реалізувати себе гравці, що приїхали з Пензи та Іжевська, Саратова й Ангарська, що протягом багатьох років вірою і правдою захищали кольори українського клубу. Шундров і Степанищев, Шастін і Юлдашев, Горбушин і Наріманов та багато інших — ці майстри льодових битв створювали славу вітчизняного хокею. Своєю майстерністю, мужністю та волею до перемоги вони залучали в хокейні школи сотні хлопчаків, які мріяли коли-небудь вийти на лід у светрі улюбленої команди.
На початку 90-х років було створено передумови для того, щоб команда формувалася вже із власних вихованців. Найімовірніше, саме це і дозволило зберегти український хокей у важкі часи, що настали. Після ліквідації союзного чемпіонату, а згодом — і Міжнаціональної хокейної ліги українські хокеїсти були позбавлені можливості мірятися силами із серйозними суперниками. У знову створеній Східноєвропейській лізі зібралися суперники набагато нижчого класу, через що зацікавлення цими змаганнями було незначним як у вболівальників, так і в потенційних спонсорів. Почався масовий перехід гравців у зарубіжні клуби. Причому також далеко не в першорозрядні. Винятком тут є лише Дмитро Христич, який ось уже десятий сезон грає в клубах НХЛ — «Торонто», «Бостоні» та «Вашингтоні».
Загалом, на сьогодні наш хокей є досить парадоксальним явищем. З одного боку, організаційна та фінансова слабкість загальної хокейної інфраструктури, практична відсутність більш-менш солідної спонсорської підтримки, вимушена участь у далеко не найсильнішій Східноєвропейській лізі та відтік хокеїстів за кордон, що триває. Із другого боку, хокейні традиції в Україні досить сильні для того, щоб готувати, незважаючи ні на які труднощі, молодих, обдарованих гравців, які мають попит на тому ж незмірно багатшому російському ринку і в різних європейських лігах. Національна збірна, що складається переважно з легіонерів, вже другий сезон як реалізувала мрію своїх колег футболістів і виступає на світових чемпіонатах серед найсильніших команд світу.
Відрадним можна назвати факт створення ще однієї могутньої київської хокейної команди — «Беркут». Користуючись підтримкою спонсорів з «Укргазбанку», тренери Олександр Куликов та Сергій Лубнін у стислі строки створили колектив, що всерйоз потіснив «Сокола» із лідерських позицій. По суті, це перший випадок, коли представники великого вітчизняного бізнесу всерйоз звернули свою увагу на цей вид спорту. Керівникам «Беркута» вдалося залучити в команду гравців хоч і не молоденьких, але майстерних та досвідчених, таких, як воротар Є.Бруль, польові гравці — О. Синьков, Є. Аліпов, В. Єловиков, І. Юрченко. Деякі з них грали за «Сокіл» іще в пам’ятному році «бронзового» успіху. У зв’язці з молодими та перспективними гравцями вони досягли потрібного ефекту. Минулого і нинішнього сезону «Беркут» не залишив своїм суперникам жодних шансів, зайнявши перше місце і в чемпіонаті, і в кубку ВЄХЛ. Поява такого клубу, де грає не тільки зовсім «зелена» молодь, але й досвідчені, відомі гравці, з-поміж них навіть російські та білоруські легіонери, — внесла деяке пожвавлення в пріснувате існування Східноєвропейської ліги. До речі, 11 квітня в шанувальників хокею буде можливість востаннє в сезоні спостерігати за зустріччю двох лідерів, які зійдуться у фінальному поєдинку чемпіонату України. Ціна матчу досить висока: йдеться про участь у наступному сезоні в європейських клубних змаганнях. Окрім того, як твердить головний тренер «Беркута» Олександр Куликов, багатьох провідних гравців команди вболівальники того дня побачать, можливо, востаннє: вони вже отримали привабливі пропозиції од відомих клубів російської суперліги. Треба зауважити, що майбутній фінал разюче контрастує з попередньою частиною чемпіонату України, в якій вихованці хокейної школи Харкова змагалися з вихованцями київської хокейної школи, котрі були в різній пропорції поділені між іншими учасниками — командами КПІ, АТЕК і навіть херсонським «Дніпром»(!). Єдиною командою, для якої не знайшлося киян на підтримку, була вже абсолютно любительська команда львівського «Гладіатора». Звичайно, ентузіазм зрілих львівських чоловіків заслуговує на повагу, а от організаторам варто було б подумати, як надалі не зводити в одному турнірі професіоналів з аматорами. Бо зустрічі з результатами, на кшталт 30:0 і 36:3, можуть цікавити хіба що любителів курйозів. А таких, за моїми скрупульозними підрахунками, зібралося на трибуні не більше як п’ять осіб. У той же час і цікавіші зустрічі не зібрали публіки. Адже інформацію про хокейні події можна почерпнути переважно від обізнаних знайомих або, щонайбільше, з матеріалів журналістів-ентузіастів із «Команди» —В’ячеслава Волкова та Юрія Данилова. До речі, для досвідчених поціновувачів на турнірі спалахнув і невеликий скандал. Уже після початку турніру до нього вирішила долучитися команда «Сокола-2», заскочивши зненацька організаторів і змусивши їх ухвалити соломонове рішення. Команда, що зайняла, за підсумками турніру, друге місце, мала провести перехідний матч із тим же «Соколом-2» і в разі успіху грати наступного ранку півфінал із «Беркутом». Таким чином, команда КПІ, яка стала жертвою такого регламенту, мала зіграти три матчі протягом 18 годин (!) Довгі і нудні розбирання закінчилися тим, що політехніки відмовилися грати додатковий матч і були зняті зі змагань, причому разом із «Соколом-2». Унаслідок цього «Беркут» вийшов у фінал без гри.
Усі ці організаційні недоліки не повинні, зрозуміла річ, перекреслювати багаторічну нелегку працю працівників нашого хокейного господарства, що зуміли зберегти український хокей від цілковитої розрухи в найскладніші часи. Цей приклад лише вкотре доводить: керівникам вітчизняного хокею потрібно всерйоз думати не тільки про вирішення сьогочасних завдань, але і про перспективу, запровадити сучасні методи просування, якщо можна так висловитися, специфічної торгової марки «хокей України» на внутрішньому і міжнародному ринку. І тоді проведення того ж чемпіонату України перетвориться з нуднуватого протокольного заходу на справжнє свято безкомпромісної спортивної боротьби.
А поки що в порядку допомоги українському хокею «День» нагадує своїм читачам, що в середу 11 квітня в льодовому палаці «Авангард», на вулиці Мельникова, 46 — фінал першості України: «Сокіл» — «Беркут»! Час початку гри найкраще уточнювати самостійно. А то мало які можуть скластися обставини...
