ВПЕРЕД ЧИ НАЗАД

Iсторія внаслідок лише їй одній доступній логіки розділила Горбачова і Єльцина стіною взаємного неприйняття і примусила сучасників повірити в справедливість подібного підходу. І, справдi, з цим підходом важко, на перший погляд, сперечатися.

Горбачов у прагненні демонтувати комуністичну систему нескінченно лавірував, йшов на поступки ортодоксам у партійній верхівці — в той час як Єльцин покінчив з цією системою декількома рішучими ударами.

Горбачов — демократ за внутрішнім переконанням — намагався будь-які розбіжності врегулювати за допомогою переговорів. Єльцин став демократом, швидше, всупереч власній невгамовній натурі. Досягнувши вищої влади, прагнув правити як самодержець.

Горбачов виявився надто м’яким і нерішучим і тому не зміг зберегти цілісність «великої Росії» — Союзу РСР. Єльцин роздачею підприємств бізнесменам при владі та привілеїв регіональним баронам в умовах економічного хаосу зберіг єдність «Росії малої».

Правління Горбачова асоціювалося з пошуками альтернатив майбутнього розвитку для країни, в яких брала участь більшість активного населення. Це супроводжувалося нескінченними дискусіями про історичний вибір. Під час президентства Єльцина були остаточно поховані романтичні ілюзії, в суспільстві небачено розцвіли корупція, цинізм і невіра в краще майбутнє.

Історія — штука така, що змушує політиків, хоч якими б видатними вони були, діяти в певних рамках, нерідко залишаючи лише вузький коридор для вибору. Чи міг Горбачов розпочати соціально-економічні реформи без лібералізації, без періоду широкої мітингової демократії? Напевно, міг. Тільки з цього не вийшло б ані демократії, ані економічних реформ. Тому що для населення спроба демонтажу соціалізму з боку Горбачова без інформаційного «розкупорювання» пізньорадянського суспільства, без належних роз’яснень на тему «що таке добре, що таке погано» обернулася б на черговий тихий пленум ЦК, який розглянув би організаційне питання. А далі на всіляких зборах країна вивчала б «суб’єктивістські і волюнтаристські помилки тов. Горбачова». В умовах гласності, та ще такої, котра направляється і заохочується з найголовнiшого кремлівського кабінету, партійні консерватори за короткий термін втратили політичні орієнтири і були паралізовані. Коли ж вони оговталися, було вже пізно. Суспільство і пізньорадянська еліта вже стали іншими.

Але лібералізм Горбачова, його відмова застосовувати силу для збереження держави привели в дію могутні сили дезінтеграції, які врешті- решт розчленували Радянський Союз. Економіку було зруйновано. Загроза розвалу нависла і над Росією, центр якої на очах втрачав контроль над однією з головних своїх функцій — над грошовим обігом.

За цих умов Єльцин не міг залишатися широким демократом. Були потрібні жорсткість і сила, щоб всі росіяни, включаючи і партгоспноменклатуру, яка прагнула швидше пристосуватися до ринку, знали — влада в державі є, і вона не допустить її розпаду. Єльцин, хоч як це дивно на перший погляд, став, таким чином, логічним продовженням Горбачова.

Єльцин, за природою політичний борець, який трощить підвалини, волею історії опинився в ролі творця, лише загалом і в цілому уявляючи мету, до якої має рухатися Росія, і зовсім погано розуміючи, як це зробити. Після перших невдач гайдарoвських реформ, бунту Верховної Ради, бажання Єльцина змінити навколишню дійсність стало стрімко гаснути. Натомість з’явилася боязнь втратити владу. Звідси виникли нові пріоритети — скоріше консолідувати навколо себе колишню номенклатуру, незалежно від її ідеологічного кольору, створити умови для її найшвидшого вростання в ринок.

Саме цей внутрішній вибір і зумовив все те, за що суперники критикували пізнього Єльцина — фаворитизм, панування придворної камарильї, роздачу національних багатств жменьці бізнесменів, безконтрольність бюрократії.

Але одночасно все це: і напівфеодальні привілеї регіонам, і перетворення «червоних директорів» на нових господарів життя, а секретарів обкомів на губернаторів — остаточно унеможливило реставрацію комунізму в Росії і допомогло зберегти її територіальну цілісність. І в цьому, напевно, полягає головне значення доби Єльцина.

Чи могла історія розвиватися більш сприятливим для Росії шляхом? Чи могла історія забезпечити стрімкий економічний розвиток країни, якби на чолі її постали інші, більш удачливi лідери? На жаль, історія не терпить умовного способу. Наше суспільство само надало перевагу напівавторитарному режиму руху до ліберальної демократії. Само передало всю владу і власність в руки безконтрольнiй елітi. І в цьому контексті наша країна навряд чи могла розраховувати на більш кращий результат, ніж той, до якого призвели її президенти-реформатори.

«БАТЬКО ГОСТРО ВІДЧУВАЄ ЧАС...»

На прохання шеф-редактора журналу «Деловые люди» (Москва) Олега Медведєва дочка Михайла Горбачова Ірина Вірганська розповіла, якою їй бачиться історична роль її батька. Статтю опубліковано в лютнево-березневому номері цього видання.

Батько привів Росію до свободи. Це виявилося випробуванням, яке одні сприйняли як реальність, інші — як довгождану цілющу вологу. Поки одні, припавши, пили, інші плювалися. Однак процес уже неможливо було зупинити.

У російську історію Михайло Сергійович увійшов як людина, яка зруйнувала тоталітарну державу. На жаль, сьогодні багато хто забув, що було зроблено із суспільством і конкретно з кожним із багатьох мільйонів за ті 75 років.

До змін не всі виявилися готовими. Адже проблеми Росії однаковою мірою зосереджені в окремих людях, у суспільстві і в державі. Не можна навести порядок у державі, не почавши наводити порядок у самих собі. Батько це добре розумів і почав «чищення» із себе. Я, передусім, маю на увазі його добровільну відмову від надвлади, зосередженої в одних руках, шляхом активного включення широких мас у процес демократичного формування владних структур у нашій країні.

Світ і Росія запам’ятають Горбачова політиком, який поклав край абсурдній гонці озброєнь і безглуздій «холодній війні». Нині багато хто насилу згадує, що колись ми стояли на межі ядерної катастрофи. Я категорично не згодна з висловлюванням на адресу батька, що він, мовляв, програв «холодну війну». Виграшем у «холодній війні» могло бути тільки знищення протилежної сторони. Ні, він вивів країну з ізоляції і реально включив її у світову спільноту. Він раніше за інших зрозумів, що Росії необхідно переусвідомити своє місце у світовому просторі, що їй треба визнати сучасну реальність, зрозуміти, що майбутнє тільки в справжній демократії.

Батько гостро відчуває час. Думаю, що час саме і розсудить, хто є хто в історії, а багато які докори та недостатнє розуміння значною мірою викликані тим, що перебудову було обірвано наприкінці 1991 року і багатьма її результатами скористалися не за призначенням.

КОМЕНТАР

Мирослав ПОПОВИЧ, філософ:

— Я сказав би, що Горбачов, попри всю суперечливість оцінок, був фігурою першорядного значення у світовій історії. І якби не його свідома чи несвідома діяльність, спрямована на перетворення комуністичного курсу на соціал-демократичний, то, мабудь, у нас був би югославський варіант краху соціалізму із усіма його страшними наслідками.

Можна говорити про непослідовність Горбачова. Він дійсно був налаштований спочатку на «латання дірок» і на абсолютно ілюзорні цілі. І перші його кроки були просто помилковими. Але це було дуже природно, бо на відсутність такої наївності не можна було сподіватися у тодішньому керівному ядрі Комуністичної партії, до якої він належав. Взагалі, на діяльність Михайла Сергійовича краще дивитися не з точки зору того, що він зробив правильно чи неправильно, а з точки зору того, що він побачив. А побачив він, що доки не буде ліквідовано монополію Комуністичної партії, доти не буде жодної можливості зробити крок вперед. І він цілком свідомо робив все для того, щоб монополію КПРС ліквідувати, аж до ліквідації самої партії. Він не міг зробити цього послідовно, бо якби він віддав пост секретаря, то негайно опинився б у в’язниці. З цієї внутрішньої його «достоєвщини», саморозірваності випливає весь трагічний комплекс проблем, який виявлявся і в ставленні Горбачова до України. Він розумів, що з розпуском Радянського Союзу припиниться існування всіх реформаторських груп у всіх регіонах, що відійдуть від Москви. До речі, українська ситуація того часу була зовсім не така, як ситуація в Туркменії чи Узбекистані. Тому що з точки зору України повний розвал Союзу — це велике щастя, а з точки зору інших регіонів — це було великим нещастям, вони ще не дозріли до цього. І певний час конфедеративного об’єднання був би для країн Союзу, не рахуючи України, більш прийнятним як шлях до розпуску. Але на це не могли піти крайні елементи. Тому я вважаю, що М. С. Горбачов — це людина видатна, і її діяльність має бути оцінена дуже високо. Тому що альтернативою «горбачовському» шляху була тільки «гекачепістська» лінія, яка б призвела до руїни, яку Югославія показала нам тільки на карті.

Ні в Росії, ні в Україні Горбачов, на жаль, не одержав адекватної оцінки, оскільки робив все для того, щоб утримати Україну в блоці всіх колишніх союзних республік. Я знаю це як рухівський діяч, бо Горбачов не хотів нічого чути про РУХ, зустрічатися з нами. Я думаю, що ці оцінки діяльності Горбачова зміняться, коли пройде час, ми заспокоїмось і будемо більш об’єктивні.

ДО РЕЧІ

На сайті видавничого дому «Аргументи і факти» було проведене Інтернет-опитування, опубліковане в «АіФ» №9. На запитання «Чого більше принесла Росії перебудова, розпочата М.Горбачовим?», 52% учасників опитування відповіли — «користі», 48% — «шкоди». Ми пропонуємо нашим читачам подумати над тим, що дала перебудова Україні. Одна з відповідей, природно, мається на увазі: логіка подій під час перебудови привела до того, що Україна здобула незалежність. Однак чи є зараз у країни шанс цією незалежністю скористатися для побудови справді демократичної держави, в якій би, нарешті, почав підвищуватися і рівень добробуту народу? Або для нас також не виключена можливість молдавського сценарію! Чекаємо ваших відгуків за адресою: