Позиція в опозиції

У Хмельницькому і довкіл нього не все так, як у Києві. Принаймні тут республіканці порушили партійну дисципліну, не втупили в альянс із соціалістами і не беруть участі у наметовій епопеї.

— Невже не було директиви від лідера партії пана Лук’яненка? — запитав кореспондент «Дня» в голови облорганізації УРП Богдана ТЕЛЕНЬКА.

— Директива була. Однак провід облорганізації після дискусії із цього питання вирішив утриматися від підтримки т. зв. громадського комітету «За Україну без Кучми». Звісно, зважили й на настрої в осередках, де без захоплення зустріли рішення керівництва УРП про підтримку акції.

Аж ніяк не тому, що ми дуже шануємо Леоніда Даниловича Кучму. Якщо згадати, що весь політичний піар оголошеної акції іде до активу товариша Мороза, то виникає запитання: яка ж тоді роль УРП? Соціалісти, як ми тут, на місцях, переконані, — то ті ж ортодокси-комуністи. А хіба УРП не є, передусім, антикомуністичною партією? — звертаюсь до своїх політичних однодумців.

Нам із соціалістами не по дорозі. Тому тут, у своїй провінції, і не впряглися у бойову тачанку лівих.

— Хто ж тоді й навіщо, образно кажучи, впрягає в повільного українського воза бентежну сарну і стару клячу?

— Я особисто достеменно не знаю, хто стоїть за скандалом, підхопленим зацікавленим Морозом і чомусь підтриманим Левком Лук’яненком. Наша партія потрапила в жахливий лабіринт протиріч, вибудуваний, вважаю, через нездатність керівництва держави послідовно йти шляхом декомунізації суспільного життя, принципово вирішувати питання політичної реформи. Однак у ході президентських виборів республіканці, інші праві зробили певні висновки. Морозові не можна вірити. Він, як і всі ліві, зрадливий. Згадаймо драму «канівської четвірки». Поступився Марчукові, а потім його покликали перелякані олігархи, нагадали про фінансові зобов’язання... Де тоді товариш Мороз опинився? Хто ж іще буде вірити особі, яка публічно дає слово, а потім його «назад» бере?

— Схоже на те, що пан Лук’яненко повірив.

— Київська еліта дуже далека від політичного життя периферії. Вона тримається на своїх насиджених місцях, бажаючи зробити нас чорноробами для творення власної харизми. Претендує на роль рятівника нації, хоча часто-густо слабша від лідерів на місцях. Київ — то ще не вся Україна. Перебування у Києві позбавляє еліту ідейних переконань, тверезого погляду на периферію. Однак у провінції уже створюють свої моделі політичного життя.

— Отже, ти, Богдане, заявляєш про перехід до внутріпартійної опозиції?

— Не зовсім так. Я заявив про позицію. Що таке політична опозиція? Це, гадаю, послідовність, а не підтримка якоїсь кон’юнктури. Актуальне в політиці — справа звичайна та зрозуміла, але певний, це аж ніяк не означає, що на догоду якимсь сьогочасним інтересам маємо жертвувати засадницькими ідеями партії, ставати попутниками тих, у кого протилежні погляди й наміри.

— Що ж із цього випливає, пане Богдане? Лідер партії — то одне, а партія — то інше... — Це лише ілюструє непрості процеси, що відбуваються в середовищі націонал- демократичних сил, які змушені шукати ті чи інші форми опозиційності. У цих тяжких пошуках припускаються помилок, набивають гулі на лобі. Перебуваючи в опозиції, певний, треба за будь-якої нагоди йти у владу, щоб вести там лінію своєї партії.

Маю власний досвід. У вже далекому 1992-му відбулося моє входження в місцеву владу. За два роки ми збільшили кількість фермерів від 12 до 64 в окремо взятому Деражнянському районі. Але в ході прямих виборів голів районів 1994-го до влади в районі прийшли комуністи, я став звичайним безробітним. «Нова» влада намагалася поховати їх, фермерів, та це їй не вдалося. І мене особисто тішить, що ці нові українці, як кажуть, стають на ноги, беруть в оренду земельні паї, гарно розраховуються з орендодавцями, створюють на селі конкурентне середовище.

Звісно, справа тут не у фетишизації нашого прагнення до влади, а в усвідомленні того, що конкретна робота ведеться не в наметах чи пікетах. До речі, саме із цих міркувань попереднє керівництво республіканців і рекомендувало Євгенові Марчуку пристати на пропозицію Леоніда Кучми, зайняти посаду секретаря РНБОУ. Отож наразі маємо запитувати, як він на цій високій посаді веде державницьку лінію, чи зміг щось зробити з обіцяного у передвиборних перегонах.

— Натомість нове керівництво УРП дорікає Марчукові, що опинився у команді Кучми.

— Я дуже шаную пана Левка Лук’яненка. За те, що він свого часу, страждаючи, зробив для України. Та нічого не вдієш, від помилок не застраховані навіть харизматичні лідери... Мені важко збагнути, за якими принципами олігархів ділять на «своїх» і «чужих», «патріотів» і «ворогів нації». Олігарх — він і є олігарх, хоч би в яку шкуру вбирався б.

— Отже, пане Богдане, твоя позиція щодо опозиції — займати посаду і працювати. А що ж робити, якщо на посаду, сказати б, не пускають або й виштовхують із влади?

— Якраз це, виштовхування, пережила й наша однопартійка Валентина Плішко. У результаті незаконних дій, зрежисованих головою Ярмолинецької райдержадміністрації Василем Волошуком, вона залишилася без скромної, та помітної посади сільського голови Скаржинець. Яка ж її «провина»? Виконуючи Указ Президента про агрореформи, Валентина допомогла односельцям з’ясувати, хто є хто. Вони, її односельці, повірили, що вже власники землі. Відтак не без сприяння сільського голови Плішко власники віддали в оренду свої земельні паї місцевому фермерові Василеві Горобцю. Це саме тому Горобцю, завважте, успіхи якого обласна влада свого часу із задоволенням, наче свій доробок, демонструвала самому Леонідові Кучмі.

До речі, приїзд глави держави справив і на самого фермера Горобця незабутні враження. Бо Президент подарував йому десять телиць перспективної породи. Ті телиці вже стали високоудійними коровами...

То якою ж має бути наша позиція в ситуації, у якій опинилися Валентина Плішко і ті, які її підтримують? Принциповою. Починаємо акцію під гаслом: «Захищаємо місцеве самоврядування». Лівих на свій бік кликати, звісно, не будемо. Вони й не пішли б. То не в їхніх інтересах. Якраз усе навпаки. Їхні, лівих, поводирі, поставили хрест на місцевому самоврядуванні в Скаржинцях. Обласна влада їм потурає. Ну хоча б тому, що не виявила свою позицію. Та й не лише у скаржинецькому конфлікті вона так поводиться.

— Відсутність явної позиції — це також позиція. Хибна, звісно.

— Саме так. Насправді ж, тиха, замаскована опозиція до Президента. Мене обурює, що Леонід Кучма не відрізняє справжнє від уявного чи вигаданого, показного. Не лише партійна еліта, а й вища влада не знає, що робиться на місцях. Відлуння скандалів, що, буває, зчиняються на периферії, не може докотитися до столиці. Тут, на периферії, немає своїх морозів і мельниченків, невидимих режисерів. Так і живемо: провінція — своїм життям, а Київ — своїм...

А на місцях часто-густо кожен своє робить. Той голова райдержадміністрації щодня за сотню кілометрів наїжджає з обласного центру, щоб покерувати районом. Тут, у Хмельницькому, будує кав’ярні та крамниці. На дочку чи дружину — то ще треба з’ясувати. З іншого району, де, до речі, потужний вплив на маси з боку соціалістів, вивозиться за межі краю вся сільгоспсировина, хоча тут, у районі, потужні, та вже мертві підприємства. Звісно, тамтешні керівники найгучніше говорять про свою відданість Леонідові Кучмі. Ось такі «позиції».

Чому немає аналізу, а відтак висновків щодо того, що, скажімо, в Теофіпольському, Віньковецькому районах беруть гору соціалісти, а в Старокостянтинівському, Славутському — комуністи? Чому не беруть до уваги, що в тому чи тому районі більша заборгованість із зарплатні бюджетній сфері, із соціальної допомоги сім’ям із дітьми, ніж у сусідньому? Хто відповів за те, що не виконано рішення Арбітражного суду щодо Старокостянтинівського заводу сухого знежиреного молока? У процесі приватизації цього заводу «забули» про дороге устаткування, «кинули» державу. Так виколисують у народі ностальгію за минулим. Якось на прес- конференції заступник губернатора Олександр Ступарик, в якого кореспонденти дружно допитувалися про його особисту участь у приватизації деяких привабливих об’єктів, згадав про нові джипи в гаражах облдержадміністрації. Мовляв, джипи — то обличча влади, що ці дорогі машини куплено не за бюджетні кошти. А за які ж? Вдячні комерсанти подарували? Отож питається в задачі: якою ж то частиною владного тіла є турбота про соціально-економічний розвиток краю?

— Довкола того, про що ти кажеш, Богдане, не зчиняються скандали місцевого значення.

— І в столиці було тихо, та раптом, зненацька, пропав наш колега Гонгадзе...

У мене немає жодного бажання теоретизувати довкола визначень. Мусив би вести мову про здорову і конструктивну опозицію, вдаватися до інших пояснень фактів і явища. Це я до того, кому саме потрібні скандали і з яких причин вони зчиняються. Однак у кожному разі має місце позиція. Праведна і грішна. Явна і прихована, коли кажуть одне, думають про інше, роблять... В умовах, коли партії розплоджуються, як найпростіші, способом елементарного поділу, відбуваються лише торги, задовольняються особисті інтереси халіфів на годину. Тому залишається мало місця для праведної позиції. Відтак у масах сіється зневіра до лівих і правих, до центристів і, зрештою, до влади.

Мене дивує і хвилює, що Леонід Кучма досі не зробив висновків щодо свого оточення. Він має досить аргументів, аби нарешті відправити тих, які допустили непрофесіоналізм, тяганину в розслідуванні «справи Гонгадзе». Бо в ділах, а не в їхніх словах про лояльність до Президента виявилися позиції, підходи. Леонід Кучма, якого республіканці підтримали на другому етапі виборів (після призначення Євгена Марчука секретарем ради РНБОУ), запевняв, що побачимо його у новій якості. Вважаю, що він зробить упевнений і рішучий крок у нову якість, вибачившись перед народом за свою недолуге оточення. І так виявить свою позицію.

— Позиція — то особиста справа кожного, якщо він, звісно, не в офіційній опозиції...

— ...або якщо він не у владі. Вважаю: всі біди від того, що держава досі без закону про опозицію.