Невідворотність демократії

Двісті років тому Еммануїл Кант описав у своєму есе «Вічний мир» майбутній «союз ліберальних республік». Однак 1795 року ліберальні республіки були не більше ніж абстрактними ідеями. І все ж Кант описав нашу теперішню дійсність процвітаючих ліберальних демократій. Більше за те, кантівська ідея про вічний мир видається не такою вже штучною, оскільки жодна демократична держава не воювала з такою ж демократичною державою.

Учені підтвердили істинність цього. Професор Р. Дж. Раммел із Гавайського університету досліджував 353 пари ворогуючих сторін у період із 1816-го по 1991 рік. Демократична держава воювала з недемократичною у 155 випадках. Диктаторська держава воювала з диктаторською державою у 198 випадках. Він не знайшов жодного прикладу, коли демократична держава вступала у війну з демократичною державою. Деякі доктринери граються словами, твердячи, що існують винятки. Проте вивчіть деталі — і ви пересвідчитеся, що конфлікти, поставлені під сумнів, були або якимось із виявів громадянської війни, або один з учасників не був справді демократичною державою, або загиблих людей було дуже мало, щоб узагалі називати конфлікт війною.

Це не звичайна статистична помилка або щасливий збіг. У демократичній державі практично було б неможливо забезпечити громадянську підтримку збройної конфронтації з іншою демократичною державою. Народи демократичних держав знають один одного і довіряють один одному. Уряди демократичних держав вважають природним проводити один з одним переговори.

Ціна, яку людству довелося заплатити в очікуванні здійснення кантівського бачення найближчої реальності, є страхітливою, і її заплатили не на полях битви. У період із 1900-го по 1987 рік майже 170 мільйонів осіб було вбито з політичних причин, які не стосуються війни. Тоталітарні держави умертвили 138 мільйонів із цих 170 мільйонів осіб.

Значна частина цього масового вбивства була викликана марксистсько-ленінським об’єднанням абсолютистської ідеології та абсолютної влади. Перефразовуючи вислів Лорда Ектона, можна сказати: влада вбиває, і абсолютна влада вбиває абсолютно.

Багато хто приходить до інших висновків. Коли марксисти були сильні, а лібералізм був слабким, письменники, політики, політичні партії і газети часто провадили: демократія не важлива для країн третього світу. Свобода в таких державах є «формальністю». Набагато насущнішою є проблема — не голодувати. Таким чином, нас учили: лібералізм не є вирішенням для країн, що розвиваються.

«Не міряйте інших нашими мірками», — писав провідний шведський письменник-новеліст у той час, як режим Пол Пота винищив чверть населення Камбоджі. Він мав на увазі те, що масове вбивство камбоджійців не таке сумне, як масове вбивство європейців. Це інвертований расизм: ви прикидаєтеся, що поважаєте інших людей, коли фактично ви їх зневажаєте.

Насправді, ті на Заході, котрі вихваляли Мао, Кастро чи Хонекера, рідко мали бажання імпортувати їхній терор. Спробуйте запровадити найменше обмеження свободи слова в будь-якій західній країні, і ви зустрінете бурю протесту з боку тих, які рідко захищали свободу слова в державах третього світу. Придушення прийнятне тільки стосовно інших.

Лицемірство, звичайно, не обмежується Європою. Коли лідери, скажімо, в Сінгапурі, Малайзії або континентальному Китаї кажуть про «азіатські цінності» задля романтизації своїх режимів, вони також кидають виклик цінностям демократії. Проте колишній президент Тайваню Лі Тен-хуї вважає, що ці аргументи є слабким алібі для антидемократичної політики. Коли йдеться про права людини, каже п. Лі, не існує ніяких особливих азіатських цінностей. Свобода — універсальна цінність.

Незважаючи на розвал комунізму, нападки на лібералізм тривають. Амартья Сен, лауреат Нобелівської премії у сфері економіки, емпірично довела, що в країні, де правлять демократично, ніколи не буває голоду — масового недоїдання, яке призводить до масової смерті. Під час бенгальського голоду 1943 року від двох до трьох мільйонів осіб загинуло від голоду. Це сталося під управлінням британського закону. Відтоді як Індія 1947 року стала незалежною державою з багатопартійною демократичною системою, ця країна ніколи більше не страждала від таких катастроф. Недоїдання, погане харчування, втрата урожаю та дефіцит продовольства бували, але голоду не було.

Порівняйте з «Великим стрибком уперед» Мао в період із 1958-го по 1961 рік, коли 30 мільйонів китайців померло від голоду. Це в десять разів перевищує кількість індійців, які померли вiд величезного недоїдання в Британській Індії менш як за двадцять років до цього.

Сен також вивчає різні африканські країни, які пережили втрати урожаю та дефіцит продовольства. Під демократичним тиском уряди звичайно рішуче та дієво реагують на подібні явища; в державах із диктаторським режимом люди часто голодують, і це викликано та маніпульовано урядом.

Там, де політична опозиція і вільна преса сильні, уряди не можуть нехтувати тисячами людей, чиє голодування призводить до смерті. Коли опозиція мовчить і голос засобів масової інформації є тільки диктаторською пропагандою, мільйони людей, котрі помирають від голоду, можуть ігноруватися.

Еліє Візель, в’язень Освенциму та Бухенвальду, лауреат Нобелівської премії, якось мовив: «Пригадаймо героїв Варшави, мучеників Треблінки, дітей Освенциму. Вони боролися поодинці, вони страждали поодинці, вони жили поодинці, але вони не вмирали поодинці, оскільки щось у всіх нас умирало разом із ними». Що померло разом із ними? Моя відповідь: ідея про межі людської жорстокості. Тепер ми визнаємо, що таких меж не існує. Знаючи з досвіду переваги, які дає демократія (мир і добробут), ми маємо ще раз підтвердити нашу прихильність і необхідність поширення ідей демократії.

P. S. Пер Альмарк у минулому прем’єр-міністр Швеції.