Бюджет зарплату не захищає

Незважаючи на продекларований нинішнім урядом курс «реформ заради добробуту», рівень життя абсолютної більшості українських громадян продовжує падати. Особливо це відчувають працівники бюджетної сфери. Тому певний інтерес викликала заява міністра фінансів Ігоря Мітюкова, зроблена ним одразу ж після подання до Верховної Ради проекту державного бюджету на 2001 рік. За словами міністра, у наступному році передбачається підвищення посадових окладів бюджетників на чверть, і це тільки перший крок. Щоправда, Ігор Олександрович не уточнив, коли настануть наступні і чи настануть взагалі. Здавалося б, це висловлювання повинне було викликати радість у вчителів, науковців, медиків, працівників культури, заробітна плата яких була фактично заморожена протягом останніх чотирьох років. Але захоплення у їхньому середовищі не відчувається. Аби зрозуміти причини цього, перейдемо до мови цифр, яку так полюбляє прем’єр-міністр, одночасно висвітливши проблеми, що накопичилися в системі оплати праці працівників бюджетної сфери.

Як відомо, нині діючі посадові оклади бюджетників (крім державних службовців) були встановлені ще у серпні 1996 року, і потім жодного разу не переглядалися. З того часу за даними Мінстату інфляція склала 80% і, згідно прогнозів, до кінця цьго року досягне 90 відсотків. Реально ж за цей період споживчі ціни на основні продукти харчування, товари повсякденного вжитку та послуги зросли у 2,5—3 рази. Суттєве відставання зарплати від рівня цін викликало протести освітян, до яких приєдналися медики і науковці. Зрозумівши, що ситуація може вийти з під контролю,уряд передбачив у проекті держбюджету на 2001 рік кошти на підвищення зарплати всім категоріям бюджетників на 25%. Тобто з коефіцієнтом 0,27 від досягнутого за чотири роки рівня інфляції. Якщо оперувати показником реальної заробітної плати, то у бюджетників вона за останні чотири роки знизилася майже вдвічі, причому тільки за цей рік на 16,7%. Тобто зростання добробуту відбувається зі знаком мінус. Якщо врахувати, що за цей же період падіння обсягів ВВП не перевищило 17%, то фактично маємо повторення ситуації 1992— 1993 років, коли реальна заробітна плата скорочувалась у три рази швидше, ніж відбувалося падіння обсягів ВВП. Це є свідченням штучного стримування росту навіть номінальної заробітної плати у бюджетній сфері, яке не має економічного обгрунтування, і продовженням політики перерозподілу ВВП не на користь працюючих.

Заради цього Кабмін не зупиняється й перед порушенням чинного законодавства. Прикладів цьому є багато. Нинішній уряд ще й досі, незважаючи на неодноразові нагадування ВР, не відмінив постанову, прийняту його попередником, яка фактично призупинила індексацію зарплати у бюджетній сфері у зв’язку з інфляцією. Зроблено це було всупереч нормам відповідного закону. Якби його дія була відновлена (до речі, незрозуміло мовчання Конституційного суду, який може розглянути цю справу за власною ініціативою), то посадові оклади бюджетників вже зараз повинні зрости на 60%, а не на 25% у наступному році.

Ігноруються і положення законів «Про освіту» та «Про наукову і науково-технічну діяльність», за якими середня заробітна плата вчителів загальноосвітніх шкіл має дорівнювати середній зарплаті у народному господарстві, а для професорсько-викладацького складу вузів та наукових працівників — подвійній середній зарплаті у промисловості. На 1 серпня 2000 року за даними Мінстату середня зарплата складала: у народному господарстві — 238 грн., а у освіті — 157 грн., у промисловості — 319 грн., а у працівників наукових установ НАНУ — 184 грн. Ще менший цей показник у галузі охорони здоров’я — 143 гривні.

Зараз ситуація з оплатою праці у бюджетній сфері стала просто абсурдною. Останнє підвищення мінімальної заробітної плати до 118 гривень без перегляду всіх посадових окладів призвело до того, що зараз допоміжний персонал (техніки, лаборанти, прибиральниці) отримує зарплату, однакову зі спеціалістами, які мають вищу освіту (вчителями, лікарями, інженерами). Наприклад, у середній школі зарплата прибиральниці становить 118 гривень, а початкуючого вчителя — 118 грн. 56 коп. Якщо так продовжуватиметься й надалі, то зрівняється оплата праці тієї ж прибиральниці і кандидата, а то й доктора наук. Такого немає у жодній цивілізованій країні світу. Наприклад, у Росії діє тарифна сітка, яка містить 18 розрядів, і посадовий оклад по кожному з них визначається множенням відповідного коефіцієнта на мінімальну заробітну плату. Завдяки цьому при черговому підвищенні мінімальної зарплати зберігається різниця у посадових окладах по всій сітці. Слід згадати, що така ж система, яка налічувала 29 тарифних розрядів, діяла і в Україні, але була відмінена Кабміном у 1996 році.

На фоні такого ставлення до оплати праці бюджетників виконавча влада, а разом з нею і законодавці, не забувають про власні інтереси. Ще у грудні 1999 року Кабмін підвищів у два рази посадові оклади державним службовцям, а вже у цьому році те ж саме зробили для себе і народні депутати. Зараз середня зарплата працівників апарату органів державного управління складає 382 гривні.

Викликає занепокоєння й те, що Мінфін поступово стає свого роду «державою у державі», дозволяючи собі при розробці проекту держбюджету ігнорувати не тільки закони, але й укази Президента і доручення прем’єра. Знову були «забуті» указ про суттєве підвищення заробітної плати науковим працівникам НАН України й обіцянки Віктора Ющенка освітянам і медикам підняти зарплату щонайменше на 30 відсотків. Внаслідок відсутності коштів не здійснюються виплати за педагогічний і науковий стаж. Мабуть, в уяві урядових фінансистів підвищення окладів на чверть і є тим сами «суттєвим підвищенням». Як кажуть у народі — ось тобі гривня, і ні в чому собі не відмовляй. А про показники інфляції чомусь забули. Тому й не радують бюджетників нинішні вчасні виплати заробітної плати. Як пояснив один із знайомих науковців, затримки у її виплаті проявлялися у тому, що він щомісяця отримував 70—80% від належного. Але за ті гроші міг купити у 1,5 рази більше, ніж зараз на повну зарплату.

У якості виправдання порушень законодавства уряд посилається на нестачу коштів. Але ніхто не хоче брати до уваги ту ж саму нестачу коштів у пересічного громадянина, вимагаючи від нього сплати комунальних платежів або за проїзд у громадському транспорті. Нехай би хтось з урядовців пояснив це контролеру, який висаджує з тролейбуса вчителя, змушеного їхати на роботу «зайцем».

Проблеми нестачі коштів не існує, про що авторові вже доводилось писати («День», № 120 від 8.07.2000). Існує проблема перерозподілу ВВП, а штучне обмеження доходів працюючих є одним із засобів здійснення цього перерозподілу, завдяки чому в Україні були накопичені значні особисті капітали. І «борцям з олігархією» можна було б вже здійснити перерозподіл ВВП у зворотньому напрямку, оскільки саме у цьому криється головний резерв для підвищення оплати праці. І робити це треба у рамках комплексної реформи оплати праці. Але «уряд реформаторів» ніяк не може (чи не хоче?) зважитись на цей крок.

Тому й доводиться констатувати, що проект бюджету на наступний рік у частині видатків на оплату праці працівників бюджетної сфери є, по суті, продовженням старої політики, яка аж ніяк не узгоджується з проголошеним курсом «реформ заради добробуту». Тож із цим самим добробутом доведеться зачекати.