Зняти із мас-медіа презумпцію винності!
Журналісти вимагають захистити свободу слова, ображені чиновники подають у суд на газети та розоряють видання в країні, де й без того вони в дефіциті. Верховна Рада вже розглянула у першому читанні низку законопроектів, які мають захистити ЗМІ від свавілля можновладців. Але єдиних підходів до розв’язання проблеми депутати не продемонстрували. Окремі пропозиції законодавців щодо вдосконалення правового поля у цій сфері можна прирівняти до винаходу свого, «суто українського», колеса. Тоді як Україна давно вже перебуває у правовому полі європейського законодавства, яке розклало по поличках усі нюанси у можливому судовому протистоянні позивачів і ЗМІ.
Питання, що торкаються інтересів суспільства, мають обговорюватися неупереджено і максимально відкрито. На цьому принципі будується законодавча база у сфері забезпечення свободи слова в усіх західних демократіях. Свобода слова передбачає відновлення істини. А пошуку істини найбільше сприяє вільний обмін думками та ідеями. Тому судова практика в розвинених країнах фактично обмежує використання законодавства про наклеп, коли мова йде про ЗМІ, що критикує уряд, інших посадових осіб держави та громадських діячів.
У США хрестоматійною є справа про наклеп «Нью- Йорк Таймс» проти Саллівана». Верховний суд США беззастережно підтримав позицію впливової газети, яку позивач звинуватив у наклепі. У цій справі Верховний суд поставив на рівень конституційного права(!), що посадова особа держави, хоч би там ким вона була, не має права отримати через суд відшкодування збитків за вигадки, що дискредитують її, якщо не доведе чітко й переконливо, що це було зроблено «дійсно зі злим наміром». Тобто треба обов’язково довести обізнаність журналіста про те, що виголошені ним твердження є помилковими.
Помилкові міркування у вільній дискусії неминучі. Виходячи із цього, Верховний суд США постановив, що дискредитуючі твердження часом «мають охоронятися судами, якщо ми не хочемо «перекрити кисень» свободі самовираження»… І цьому прецеденту майже п’ятдесят років!
Промовистий приклад — практика позовів про наклеп у німецькому правосудді. Здавалося б, парадокс: відсудити у ЗМІ компенсацію за моральний і матеріальний збиток, якого було завдано (у відносно незначних розмірах), може екс-політик, спортсмен, телезірка, пересічний громадянин. Але чиновнику будь- якого рангу й на думку не спаде звертатися в суд з позовом до телеканалу або газети — це, по-перше, вважається в Європі для політика заняттям непристойним. По-друге, як позивач, політик просто приречений на невдачу. По-третє, журналісти країни, які захищають інтереси свого «ремісницького цеху», просто «розкатають» чиновника на «млинець».
Українська специфіка у цій сфері, на моє переконання, полягає у тому, що вітчизняне законодавство, яке захищає свободу слова, цілком відповідає європейським стандартам. А от практика застосування його судами нічого спільного з європейською не має. Скажімо, Європейський Суд із прав людини, чиї рекомендації обов’язкові для судових органів країн — членів Ради Європи, — рекомендує при розгляді позовів про так званий «наклеп» розмежовувати факти й оцінки, коментарі, висловлювання точок зору. Факти — річ об’єктивна, а коментарі, думки авторів завжди суб’єктивні, бо це думка одного або декількох осіб. Безглуздо, дико примушувати відповідача (журналіста, видання) доводити в суді правдивість своєї думки. Бо Конституція України захищає свободу думки. Але дуже часто суди в Україні не розмежовують поняття «факт» і «коментар». Так що справа не в законах.
Як юрист я вважаю за доцільне боротися з багатомільйонними сумами, що фігурують у позовах про захист честі й гідності, таким чином: ввести в судову практику перекваліфікацію таких справ на суперечки суто майнового порядку. Із таких справ стягається держмито — 5 % від суми позову. Тут не те що громадянин, якому спало на думку легко розбагатіти за рахунок ЗМІ, а й фірма в особі своїх юристів добряче замислиться, перш ніж вимагати у газети, телекомпанії, журналіста нечувані суми.
Ця норма цивільного судочинства, якщо вона діятиме, в поєднанні з використанням рекомендацій Європейського Суду з прав людини, покладе край абсурдній ситуації у протистоянні сильних світу цього та журналістів, які відстоюють свободу слова як надбання всього суспільства.
