Тарас і Ельміра мріють про райський сад на Землі
У Криму все частіше відбуваються україно-кримськотатарські весілля
За статистикою, понад третина шлюбів у Криму міжнаціональні. А останнім часом домінуючими серед них стали україно-кримськотатарські пари.
Батько Ельміри Айдер Юсупов депортацію пережив семирічною дитиною, однак все пам’ятає і часто розказує дітям, як їх виселяли з-під Балаклави. Пожити довелося і у Ташкенті, і в Баку, але 1993 року, коли молодша з чотирьох його дітей, Ельміра, закінчила школу, переїхали на батьківщину до Криму.
Дівчина вирізнялася посидючістю і старанністю, тому без великих зусиль склала іспити до сільгоспінституту, одного з найкращих вузів Криму, на факультет плодово-ягідних культур. Вирішила спеціалізуватися на суниці — просто з дитинства любила солодке. Вчитися їй подобалося, тягнула на червоний диплом, займатися доводилося багато. Та от уже на четвертому курсі мила вона якось підлогу у кімнаті гуртожитку, як раптом до них постукав Тарас Вольвач, ще один любитель солодкого. Він здивувався, що ніколи її не зустрічав раніше. Виявилося, Ельміра Юсупова тут давно живе, просто всі дні безперервно просиджує то у бібліотеці, то в кімнаті для самопідготовки. Вони не відразу зрозуміли, що це доля. Просто Тарасові сподобалися її великі і чорні очі, відкрите, завжди усміхнене й привітне обличчя, а Ельмірі — навпаки, його серйозність…
Вони й тепер такі — ось сидять за кухонним столом, крають солодкий рулет, запивають чаєм і навперебій розказують про життя: Ельміра намагається якомога веселіше розповісти про те, яка корисна й цікава ягода суниці, а Тарас про свої яблуні розказує з такою серйозністю, неначебто вершить долі всієї землі. Зрозуміло — глава сім’ї, вчився на курс старше, до інституту ще технікум з відзнакою закінчив, а тепер в аспірантурі Нікітського ботанічного саду, і дисертація у нього визріває. Ще б пак — адже Ельмірі довелося з маленьким Максимом сидіти. А особливо останнім часом і Тарас, і вона, та й батьки Тараса, у яких вони живуть, багато пережили — дитина захворіла, довелося непередбачено на лікарню витратитися, багато сил докласти, поки виходили…
Любов до яблунь у Тараса, певно, від батька. Петро Вольвач — відомий у Криму вчений, фахівець із садових культур і знавець життя й діяльності Левка Симиренка. Заходами Вольвача у Криму перевидано книгу Левка Платоновича «Кримське промислове плодівництво». Тарас же на сьогодні вже співавтор двох нових сортів яблунь, виведених колективом вчених Кримської дослідної станції садівництва, де він працює молодшим науковим співробітником. — Внесок мій у нові сорти скромний, — розказує Тарас. — Створення нового сорту — це тривалий процес селекції, не менше 20 років. Я продовжую справу, почату моїм науковим керівником і наставником Антоніною Лепіховою. У нових сортах по 60 — 70 комбінацій старих сортів, у процесі підбору яких селекціонери відбирають бажані властивості рослин і закріплюють їх у потомстві.
Ельміра пише дисертацію «Господарсько-біологічні особливості перспективних сортів суниці». Тарас говорить, що раніше вважав цю культуру несерйозною, однак тепер, поки дружина доглядає за дитиною, а він доглядає за її сортодослідною ділянкою суниці на садстанції, зрозумів, що, як і раніше в дружину, тепер почав закохуватися і в її суниці…
— Це дуже чутлива культура до умов вирощування. Одна сотка може дати до однієї тисячі гривень прибутку! — розказує Тарас.
Садстанція, власне, зіграла у їхньому житті вирішальну роль. Якось трапилося, що після інституту вони деякий час не бачилися. А потім знову несподівано зустрілися в садстанції. «І я зрозумів, що це — доля!», — розказує Тарас. Незабаром вони одружилися…
Я ж, як людина до садівничої науки абсолютно стороння, тепер також починаю розуміти, що саме ці молоді вчені визначатимуть обличчя кримської аграрної науки через якихось п’ять-десять років. Ось підросте і зміцніє їхній Максимко, закінчать вони аспірантуру, захистять свої дисертації…
Саме серйозність Тараса і невгамовна веселість Ельміри народжують той оптимізм, який і веде їх по життю у цей скрутний час. Роздумуємо про майбутнє науки, і у них немає того тужливого побивання про нібито прекрасне минуле.
— Зараз час хоч і важкий, але перспективний, — розказує Тарас. — Наука у складному становищі, однак починає рушати з місця. Закладаються нові сади, відкриваються нові теми для досліджень, впроваджуються нові технології. Потроху створюється законодавча база. Бо ж за рубежем як? Автори сортів отримують десяту частку прибутків від їхнього використання, а у нас раніше навіть поняття про інтелектуальну власність не було. Для того, щоб прожити, нині доводиться багато працювати, на хліб з маслом вистачає, а купити щось серйозне — вже складно. Та ми віримо, що треба працювати, і все зміниться…
— Про що ви мрієте? — запитую.
Ельміра, як завжди, спочатку сміється, а Тарас відповідає надсерйозно: мрія складається з кількох частин. По- перше, створити нові, ще кращі сорти. По-друге, купити будиночок недалеко від роботи на два поверхи зі спортзалом, сауною і садом, мати можливість займатися серйозною наукою, зробити щось солідне і помітне…
— А ще, щоб Максимко виріс і вивчився, знав три мови — українську, кримськотатарську і російську, — говорить Тарас…
— Чотири! — відразу ж додає Ельміра. — Ще й англійську. Лише б видужав і здоровим був…
Ми попрощалися, і виходжу я від цих любителів солодкого чомусь сповнений оптимізмом і впевненістю щодо майбутнього нашої країни: нові сім’ї, нові діти, нові сорти яблунь і суниці. Життя триває…
