Тетянина квартира
Під час відрядження до Риму я мешкала в центрі міста, поряд із базилікою Санта Марія Маджоре (Св. Марія «Велика»). Це один із найстаріших християнських соборів Вічного Міста, де збереглися мозаїки раннього середньовіччя у візантійському стилі та висока романська кампанілла (дзвіниця), проста й вишукана. А проти моєї домівки, через горбату вузеньку вуличку, за високими мурами ховається жіночий монастир. Кожного дня рано-вранці його дзвони нагадували мені, де перебуваю. Тут, у квартирі на останньому поверсі, з мальовничим запашним садком на даху будинку, куди вели спіральні сходи, менi люб’язно дала притулок землячка й колега Тетяна Шуфлин — редактор Українського радіо Ватикану. На превеликий жаль, я так і не зустрілася з нею, бо на той час Таня була у відпустці й поїхала до родичів у Канаду.
Кожного ранку я бажала доброго ранку красуні-господині, фото якої було прилаштоване десь на нижній книжковій полиці. І хоча мені дуже красномовно розповіла про Тетяну її домівка (про її любов до квітів, наприклад, про музичну освіту та уподобання), вона так і залишилася для мене таємничою незнайомкою. Виправдану цікавість трохи вгамували колеги Тетяни з Українського радіо Ватикану — отець Августин та сестра Лідія. Вони розповіли, що з України родичі вивезли Тетяну до Канади ще дитиною, десь п’ятдесят років тому. Отримавши там середню освіту, обдарована амбітна красива дівчина приїхала «покоряти Рим», що певним чином їй вдалося — закінчила тут Папську консерваторію, співала у Римській опері. Тепер, вже протягом багатьох років, працює на Радіо Ватикану, де зібрала унікальну фонотеку української народної та духовної класичної й сучасної музики у виконанні співаків як України, так і діаспори. Чимало записів зроблено й транслюється на весь український світ голосом самої Тетяни.
Переступивши поріг Тетяниної домівки, вмить розумієш, що тут мешкає хтось iз України. Невелика квартира щедро декорована дерев’яним закарпатським різьбленням, складними художніми вишиванками (рушники, подушки, серветки), фантастичною колекцією писанок з усього світу. В книжкових шафах українські класики, твори сучасних письменників України та українського зарубіжжя, що стоять серед книжок на кількох мовах — італійській, англійській, російській. На стінах ікони у стилі українського бароко, на покуті — портрети Тараса Шевченка та Івана Франка, прикрашені, як було колись заведено, рушниками. Це сучасне житло в самому серці Риму (звідси до Амфітеатру Флавіїв та до Римського форуму всього 20 хвилин ходу) по вінця наповнене українським повітрям, українським духом, закоханістю у культуру свого народу.
Зайшла я вперше до Тетяни, озирнулася навколо і мені стало соромно — за себе, за своє оточення в Києві, за наші космополітичні житла, позбавлені будь-яких ознак приналежності до будь-якої спільноти. В наших квартирах міг би жити хто завгодно, бо вони віддзеркалюють не сутність, не походження чи культуру господарiв, а тільки кількість грошей, які ті господарi заробляють.
Ми майже не помітили, яка девальвація української побутової культури відбулася серед нас за нечисленні роки Незалежності. Я знаю багатьох достойних людей, які вельми пишаються тим, що вийшли за рамки «хуторської культури» (читай — культури своїх батьків) і, таким чином, стали громадянами світу. Забуваючи, зокрема, що для того світового громадянства треба — «всього-на-всього» — бути органічно зрощеними зі звичаями, мовами, культурами кількох інших народів. Що, однак, також не для нас, як ми це добре про себе знаємо. Хіба що на рівні меблів чи сантехніки. То з чим залишаємося?
І «голову схопивши в руки», починаєш думати: можливо для того, щоб відчувати зв’язки зі своїм народом, обов’язково треба бути в ізоляції від нього? Хто знає, може євреї зберегли своє єврейство якраз через тисячолітнє розсіяння по світу, через те, що завжди жили серед чужинців. А нам «не повезло» — живемо собі на землі своїх пращурів і все відхрещуємося від них, все рубаємо ту єдину гілочку, якою тримаємося.
