Три сценарії розчарування та надії
Три сценарії можливого зовнішньополітичного розвитку України змалював експерт Німецького товариства зовнішньої політики Александр Рар у своєму виступі на міжнародній конференції в Парижі, присвяченій проблемам і вибору України, і вибору Європи. (Iдея конференцiї належить Французькому iнституту мiжнародних вiдносин (Париж), Iнституту країн Центральної та Схiдної Європи (Люблiн) i Нiмецькому товариству зовнiшньої полiтики (Берлiн)). Жоден із цих сценаріїв не є неможливим, на чому наголосив Рар, і що, очевидно, найкраще характеризує як обережність Заходу у сприйнятті України якщо не як кандидата, то як серйозного партнера, так і неспроможність самої України інтегруватися в простір, умовно званий Європою.
Перший сценарій передбачає, що повністю розчарована Заходом Україна впаде в обійми СНД (читай — Москви), новий якісно розвиток українсько-російських відносин, пов’язаний з утворенням потужного блоку, спрямованого проти НАТО та Заходу в цілому. Другий вимальовує подальшу мілітаризацію Росії, викликану цим напругу в Середній Азії та на Кавказі й, відповідно, це провокує підвищення ролі США в Європі. Україна ж у результаті протистояння перетворюється на класичну буферну державу без жодної надії на реформи, економічний розвиток та демократизацію. Нарешті, згідно з третім сценарієм, який Рар вважає за найбільш бажаний і найбільш оптимістичний для обох сторін, відбувається повільна, але поступова інтеграція України в загальноєвропейський простір разом з іншими пострадянськими державами. Україна, яка стає ключовим гравцем на Кавказі, в Причорноморському регіоні, на Балканах завдяки своєму геополітичному положенню, при цьому частково перебирає на себе ту роль, яку сьогодні відіграє Туреччина. Цей процес, вважає німецький політолог, може тривати не менше ніж 15 років, але обидві сторони мають його розпочати вже зараз. Три ключові зони співробітництва фактично вже визначені — боротьба з міжнародною злочинністю, незаконним обігом наркотиків, стабілізація Чорноморського та Каспійського регіонів, створення транспортного літака на основі проекту Ан-70. Можлива формула співробітництва — теж: перетворення так званого Веймарського трикутника (Франція—Німеччина—Польща) на чотирикутник із залученням України. Два головнi чинники, які цьому заважають, — відсутність реальних реформ, ринкової економіки, наявність «високорозвиненої» корупції в Україні та небажання Заходу сприймати Україну як гідного партнера й можливого кандидата на вступ до ЄС. Дійшло, вважає Рар, до парадоксу: спочатку Захід критикував Кучму за нерішучість у реформах і за те, що він їх не просуває своєю владою. Коли ж він вирішив застосувати владу і провести референдум — Рада Європи критикує його за недемократичність. Сам же рівень відносин між Україною та ЄС Рар характеризує як «стрибок від надій до розчарування і від розчарування до надій».
До справжньої надії ще досить далеко. Хоча б тому, що на конференції так і не прозвучало відповіді на запитання української дипломатії, чи згодні Франція та Німеччина як локомотиви ЄС бути локомотивом і для України — адже відомо, що обидві країни раніше відкидали ідею про розширення «Веймарського трикутника». Зате з боку західних учасників, представників Франції, Німеччини, ЄС, звучало досить багато балаканини про те, що Україна є важливою країною. Як завжди, західні дипломати та експерти багато говорять про те, що фактично, як вважають у Києві, утворення нової «залізної завіси» на українських кордонах з включенням Польщі та Угорщини до ЄС насправді не призведе ні до ізоляції України, ні до нового поділу європейського континенту. Хоча як нова візова стіна не може автоматично означати її ізоляції — невідомо.
У НАТО можливе членство України називають небажаним. Серед членів ЄС немає одностайності щодо того, як трактувати Україну — деякі, за словами Володимира Огризка, посла України у Відні, не проти того, щоб не завтра, але згодом бачити її у своєму клубі, для інших це неприпустимо. Багато хто продовжує розглядати Україну крізь косовську призму, і Україна їм у цьому допомагає. Західні ринки, як і раніше, наглухо закриті для України за допомогою антидемпінгових процесів — а що буде, коли в разі економічного зростання неминуче зросте її експортний потенціал? Не йдуть далі розмов справи щодо аерокосмічного співробітництва та щодо того ж Ан-70. Ніхто на Заході не в змозі пояснити просто й чітко, яка насправді різниця між нереформованою, неринковою, недемократичною Україною та процвітаючою Румунією, визначеною ЄС як кандидат на вступ у Союз. Візова політика Заходу щодо України — просто відштовхує будь-кого, хто досі вірив у щирість декларативних заяв на підтримку Києва.
Можливо, лише єдина Польща відверто не бажає продовження, якщо не посилення, фактичної міжнародної ізоляції України. Один з присутніх на паризькій конференції польських дипломатів сказав «Дню», що хоча Польща сьогодні більше належить до Заходу, ніж до Сходу, вона не хотіла б просуватися далі на Захід без України з відомих причин. Але в той же час і в Польщі дедалі менше вірять в Україну. Звичайно, з державою, яка досягла б рівня сьогоднішніх Польщі чи Естонії, розмова була б дещо іншою. Тим більше, що зараз ніхто не в змозі сказати, хто кому насправді більше потрібен — ЄС Україні чи навпаки, і що взагалі являтиме собою ЄС після «першої хвилі» свого розширення. Але поки що відчувається значно більше розчарування, ніж надії. Хоча один з українських дипломатів сказав «Дню», що якщо півроку тому в ЄС не спостерігалося жодного руху щодо України, то сьогодні вже з’являються перші питання, а ще за півроку, можливо, будуть і перші результати.
