Тамара МАЗУР: Мама, дізнавшись про мої чергові плани, схопилася за голову!
П ро центральну дитячу поліклініку (ЦДП) Харківського району міста Києва ходять легенди. Про те, що вже у холі відвідувачі можуть ознайомитися з... правами пацієнтів. Потім, не виймаючи малюка з коляски, подорожувати у ліфті поверхами та кабінетами. Підлікувати дитину в оздоровчому басейні й у стоматологів, у яких не плачуть діти. Про просто фантастичне сучасне обладнання, яке вирішило проблему комплексного діагностування. Бібліотеку й Інтернет для медперсоналу. Про сімейних педіатрів. Загалом, такий от «полігон» із впровадження новітніх медичних технологій.
У ДИТИНСТВІ Я «ЛІКУВАЛА» СОБАК ТА КІШОК
— Та що ви, це звичайна дитяча поліклініка, у якій добре, як нам здається, і дітям, і батькам, і медпрацівникам, — розказує ініціатор змін головний лікар ЦДП, заслужений лікар України, депутат райради Харківського району й до того ж просто мила й симпатична жінка Тамара Мазур. — «Полігон» був років 6 тому, коли на пісках молодого житлового масиву з населенням 240 тисяч чоловік, 60 тисяч з яких діти, щойно відкрився новий медзаклад. Катастрофічно бракувало обладнання, лікарів, щодва місяці змінювалися головлікарі, колектив страшно лихоманило... От мені, тоді начальнику відділу лікувальної допомоги матерям і дітям головного управління охорони здоров’я Києва, і запропонували довести поліклініку до ладу.
— Тамаро Миколаївно, а чому ви обрали медицину, а не стали, скажімо, журналістом або юристом? Що передувало вашому призначенню?
— Іноді мені здається, що це медицина «обрала» мене. У дитинстві я «лікувала» собак і кішок, у сьомому класі під час шкільних канікул працювала медсестрою в одній із лікарень Житомирської області, навіть асистувала хірургові. Батьки працювали у лікарні, і медицина була для нашої сім’ї природним середовищем. Хоча, ви праві, вабила мене і журналістика, і право (до речі, тепер заочно закінчую юрфак), і музика, і навіть... залізниця. Після школи за порадою батька, переконаного, що без «блату» до медичного не прорватися, підстрахувалася, вступивши до залізничного технікуму й одночасно подала документи до медінституту. «Перемогла» медицина. Після вузу працювала дільничним лікарем- педіатром у Чапаївці під Києвом, потім — у Московському районі Києва, головним педіатром райздороввідділу...
— І як же вам у такий складний і великотрудний час вдалося створити поліклініку, про яку більшість батьків та їхніх дітей можуть лише мріяти? Адже навіть багатьом вашим колегам, керівникам-чоловікам, це виявилося не під силу.
— Як відомо, сила жінки — у її слабкості. Якщо ж серйозно, то кілька років тому ми поставили собі мету перейти від кількості до якості. Для початку провели анкетування 1200 батьків і медиків з 50 питань, з’ясувавши, що для серйозного прориву необхідне високоякісне обладнання, професійне зростання медиків і згуртована спільною метою команда. Організували медбібліотеку, комп’ютеризували робочі місця, вийшли в Інтернет, що дозволяє відстежувати всі останні досягнення галузі, включаючи постанови нашого МОЗ...
СІМЕЙНИХ ЛІКАРІВ ГОТУЄМО САМІ
— У Міністерстві котрий рік поспіль плекаються ідеї перенести акценти зі стаціонару, у який вкладається зараз велика частина бюджетних коштів, на первинну медико-санітарну та амбулаторно-поліклінічну допомогу. У високорозвинених країнах надзвичайно поширений інститут лікарів загальної практики. Наскільки мені відомо, ви краще за інших знаєте, як перенести цей досвід на наш грунт.
— Першого сімейного лікаря ми готували на кафедрі одного з медвузів. Однак якість навчання не задовольнила ні його, ні нас. Крім того, відривати практикуючого лікаря на півроку — завелика розкіш, адже на рахунку кожний фахівець. І тоді ми взяли на себе сміливість («Ой, що мені за це буде»,— сміється Тамара Миколаївна), не чекаючи всіляких дозвільних документів зверху, перекваліфікувати на сімейних педіатрів... дільничних лікарів, які, як правило, виконують лише роль «диспетчерів», скеровуючи хворого до потрібного лікаря. Нового статусу вони отримують, навчаючись у профільних фахівців, разом ведуть прийоми. Таким чином підготовано вже 20 сімейних педіатрів. Ми забезпечили їх діагностичним інструментарієм: ото- і офтальмоскопами, неврологічними молоточками, тонометрами, апаратами для визначення гостроти зору й слуху, навіть ліхтариками, які заряджаються від мережі. Цікаво, що коли це спорядження побачили знайомі лікарі, які повернулися з Америки, вони були приголомшені — чи треба було їхати за досвідом за океан, щоб побачити те ж саме вдома? На моє переконання, за сімейною медициною — майбутнє. Лікарі загальної практики запобігають близько 80% хвороб, вони ведуть «свої» сім’ї від народження до останнього дня, заощаджують величезні державні кошти. Неспроста ж у високотехнологічних країнах лікарі отримують сертифікати з 12 — 24 спеціальностей, тоді як у нас цей перелік включає... 124 спеціальності.
— Тамаро Миколаївно, чи не могли б ви розказати про результати реформування, так би мовити, в окремо взятій поліклініці?
— Помітно зменшилася кількість запущених хвороб. Завдяки своєчасній профілактиці, багато батьків і дітей звільнилися від необхідності виснажливих «забігів» по кабінетах. До 30 % поменшав потік дітей з парафізіологічним станом до вузьких фахівців та до медичних НДІ, падає крива медикаментозного лікування. До речі, дуже ефективно працює у нас лікувально-консультативна група, до якої входять професор, доцент кафедри загальної практики сімейної медицини Української військово- медичної академії Терентій Набухотний і завідувач сектору охорони материнства та дитинства Інституту громадського здоров’я, доцент Віра Павлюк.
ФРАУ ШРЕДЕР ПЕРЕЙНЯЛАСЯ НАШИМИ ПРОБЛЕМАМИ
— Скажіть, але звідки у звичайній поліклініці кошти на всі ці новинки, дороге обладнання, комп’ютери?
— Шукаємо спонсорів, меценатів, благодійні фонди. Цим самим ми так розбестили нашого «годувальника» райадміністрацію, що відповідь на мої прохання іноді буває такою: у вас же все є, а чого немає — дістанете. Комплектом ендоскопів допоміг свого часу міністр МНС Кальченко. Комплект датчиків до УЗД, які дозволяють «висвітити» всі внутрішні органи, роздобули, наприклад, завдяки допомозі фрау Шредер, яка пройнялася нашими проблемами.
— Якось напрочуд легко й просто у вас все виходить. Невже безліч проблем, від яких потерпає наша охорона здоров’я, обходять дитячу поліклініку стороною, немає ніяких конфліктів у колективі?
— Трапляються. Іноді між батьками, замученими життєвими негараздами, і медиками, які отримують, до речі, за свою працю аж 80 — 130 грн. У таких випадках я раджу жартома, що ви можете для заспокоєння тримати у кишені дулю, але відвідувачів зобов’язані прийняти з усмішкою на вустах. Багато чого засмучує. Низький рівень культури деяких молодих сімей, які не засвоїли елементарних правил догляду за дітьми. Скажімо, одна мама скаржилася, що лікар призначив дитині свічки, які та з огидою жує, а вони їй не допомагають... Плануємо свою міні друкарню, щоб зайнятися санпросвітою. Поки що ж запровадили цілодобові консультації по телефону. Нещодавно зателефонувала перелякана мама: «У малюка вена роздулася!» Примчались — виявилося, важка форма захворювання крові.
Ще один мій біль — забруднення екологічного середовища, від якого потерпають усі, але над усе — діти. У Харківському районі зростання захворюваності дітей особливо високе у Бортничах, де знаходяться відстійники міської каналізації, отруєні земля та вода. Отруйний дим, нездоров’я й хвороби видихає сміттєспалювальний завод «Енергія». Коли він не працює, орди пацюків розбігаються по озерах, завдяки чому захворюваність на лептоспіроз одна з найвищих у місті. Скільки було розмов про це у райраді, скільки слів і чорнила вилито на захист екології по всій країні, і як мало зроблено.
ЕЙФОРІЯ ВІД ПЕРЕМОГ МЕНІ НЕ ВЛАСТИВА
— Ваша поліклініка одна з тих, що обслуговують багатьох дітей-«чорнобильців»? — Може, я висловлю крамольну думку, але за результатами медобстежень, усі школярі страждають сьогодні однаковою мірою. І не стільки від наслідків Чорнобиля, скільки від низької якості життя, недоїдання, «брудного» повітря, їжі, води. Бюветна вода — не панацея, оскільки у ній мало фтору. Немає його і у водопровідній воді, яку забули коли фторували, що приводить до карієсу у 95% дітей і підлітків. Серед школярів переважають захворювання шлунково-кишкового тракту, ендокринної, сечовидільної, серцево-судинної систем, органів дихання. Проаналізувавши стан їхнього здоров’я у минулому році, а це майже 20 тисяч дітей, ми виявили, що здоровий лише кожен 5-й школяр, понад 60% мають функціональні відхилення, а 17% — органічні. Страждають всі, тому важко погодитися з тим, що 8% чорнобильських дітей отримують у школі харчування вартістю 7 грн., а інші ковтають слину. Важко зрозуміти, чому адміністративним рішенням мають «намір загнати» до першого класу всіх шестилітніх, тоді як багато дітей за своїми психомоторними здібностями до школи не готові. Безліч проблем неможливо вирішити на рівні районної влади, і це одна з причин мого рішення балотуватися у депутати Київміськради.
— Які якості, на вашу думку, повинен мати керівник у нинішніх умовах?
— У всі часи він має залишатися передусім людиною порядною. Дуже важливо клопотатися малими й великими справами. Дисциплінують і тримають у тонусі щоденні плани. У мене вони виконуються на 70—80%. Мабуть, потрібно бути також лідером, здатним захопити колектив і дати кожному можливість розкритися. І ні в якому разі не можна заспокоюватися. Ейфорія від перемог мені, наприклад, зовсім не властива. Я відразу ж ставлю перед собою нове завдання.
— І вам завжди вдається досягти бажаної мети?
— Якось мама відкопала, тоді я щойно закінчила медінститут, мій шкільний щоденник із «комплексним планом» на найближче післяшкільне майбутнє. «Томо, — вигукнула вона, прочитавши його. — Гітара, фортепіано, освіта, діти, робота, автомобіль — все збулося. Що ти ще хочеш від цього життя?» І тоді я виклала їй чергові мої плани. Мама схопилася за голову.
