Особливості національного газетовидання

Збігло три місяці, як вийшла у світ наша маленька газета, а в мене таке враження, що прожила я довгих три роки. Стільки ті місяці вмістили безсонних ночей і тривожних днів, наповнених метушнею, нескінченними поклонами і благаннями: допоможіть, підтримайте, не дайте пропасти і т.п. На початковому шляху «Дня Новомосковська» передбачали, що справа піде не зовсім рівно і просто, адже газета — це насамперед чималі матеріальні витрати. Спочатку у видавництво платили по 360 гривень за виготовлення 1000 примірників. Возили їм готові дискети з набраним і вичитаним матеріалом, а в дніпропетровській «Зорі» версталися і друкувалися. Безумовно, зібрати ці гроші за рахунок продажу і слабкенької реклами — яка вона в Новомосковську — кожен виткнувся і тихесенько сидить, аби лиш його не чіпали — було неможливо. Почали думати, як здешевити газету. Знайшла я людину, яка непогано знає комп’ютер, і почали ми з ним освоювати комп’ютерну верстку. Куди тільки не їздили, щоб ухопити хоч би невеликі премудрості. Перша наша самостійна верстка була жахливою, я проплакала кілька днів, але жити треба, іти далі треба, тому працювали і продовжуємо в такому темпі по цей момент денно. Набагато здешевило процес виведення макета на кальку, ми її називаємо плівкою. Знайшла у Дніпропетровську фірму, яка виводила свою газету на плівку, позичила у них кілька таких, і почали пробувати самі. Останні два номери нам друкували у видавництві з готових фотоформ. Тепер з мене беруть у «Зорі» по 150 гривень на тиждень. Здешевлення істотне, але ці гроші теж треба знайти. Бо ж зараз я у вільному, самостійному плаванні. «Нові» новомосковці, виявивши бажання на самому початку фінансувати газету, погравшись, набавилися. Оскільки не можна ж було в кожному номері друкувати їхні фото: з дітьми, а потім без них і т. ін. — виходила не газета, а насмішка. Зрозуміла, що треба шукати людей, яким потрібна трибуна, а не домашній альбом. Зараз починаємо співпрацювати з фермерами, сільгосппідприємствами. Те, що відбувається сьогодні на селі, навряд чи можна визначити одним словом. Це трагедія українського селянства. На тлі загального зубожіння подекуди видніються самотні острівці відносного благополуччя. Це і є точки опори.

Через відсутність фінансів довелося також зменшити обсяг газети, що мене дуже засмучує. Багато ділових, потрібних матеріалів нікуди поставити, вони втрачають актуальність. Як тільки намітиться хоч якийсь просвіток у фінансуванні, обов’язково перейдемо на шестисторінковий випуск. За це видавництво братиме 225 гривень. З 1 березня подорожчав і папір. У мене таке враження, що книговидавництво, покладене на лопатки, не перша жертва у нашій державі. За нею підуть газети і будь-яке інше друковане слово.

Мою газету друкують у «Зорі» протягом двох годин. За дві години — плати 150 гривень. Етапи перед видавництвом і після нього — вони нікого не цікавлять. Готову газету я навантажую на возик, пішки проходжу п’ять кілометрів до маршрутки, потім їду до Новомосковська попутками, далі — оббігаю місто, розносячи газету по точках, передаю на район, а потім без задніх ніг падаю сама, і вже нікого і нічого я не потребую — просто немає фізичних сил. У такий момент думаєш: «Ну все, більше не піднімуся». А тут задзвонить телефон: «Дякуємо вам, ви все правильно написали». І знов уперед. Щоправда, вже за допомогою глюкози і корглікону, та ще з допомогою нетлінного оптимізму і любові до людей. Вся проблема — у загальному зубожінні. Немає у людей копійки, щоб купити газету, немає можливості передплатити, тому й занепадає все — навіть не встигає зміцніти. Усвідомлюєш все це, а проте розумієш: жити треба, треба підіймати дітей, треба спробувати самореалізуватися бодай на 10%. І триматися треба. Дякую вам і вашому колективу за підтримку, за допомогу, за те, що ви є, що несете світло туди, де довкола пітьма.

З повагою до улюбленого «Дня»,

Ганна ЮРЧЕНКО
Новомосковськ