ХХ століття Єлизавети Ромасевич
Чи знаєте ви, скільки в Києві мешкає довгожителів, які перейшли сторічний рубіж? Виявляється, що на все наше 2,6 мільйонне місто їх всього 33 особи! Входить у їхнє число й Єлизавета Федорівна Ромасевич. Останні двадцять років вона живе на Печерську біля Ботанічного саду, в звичайній п’ятиповерхівці. Сусіди пишаються, що в їхньому будинку є така легендарна особистість — ровесниця століття, мати трьох дітей, чотирьох онуків і правнуків та п’яти пра-пра-правнуків.
Йдучи на зустріч із історичною бабусею я трохи переживала, як вона поставиться до цього візиту. Адже домовляючись про час свого приходу, чула по телефону її здивоване запитання: «Я ж не зірка й не артистка, а проста людина, то про шо в нас буде мова?» Єлизавета Федорівна виявилася дивовижно м’якою, світлою, компанійською жінкою, невеликого зросту з натрудженими руками. Все своє життя вона займалася сільським господарством.
— Я ніколи не думала, що так довго житиму на світі, — призналася Єлизавета Федорівна. — На це Різдво застудилася. Все, подумала, напевно, моя остання година настає! Страху смерті не було зовсім... Дочка заметушилася, почала викликати лікаря, але я їй заборонила. Так вона мене перехитрила. Сказала, що лікар прийде до неї.
Тут до розмови приєднується Ніна Павлівна: «А що було робити? На моїх очах мама почала згасати, задихатися. Наш дільничний лікар Юлія Григорівна Колчина швидко поставила діагноз — хронічний бронхіт, виписала ліки. За все життя можна на пальцях порахувати скільки мама випила таблеток. Вона їх фактично ніколи не приймала. Благо, в мене є досвід як робити уколи. Адже покійний мій чоловік багато років хворів. Він був ветераном війни, інвалідом другої групи».
— Та що ми все про болячки говоримо, — усміхається Єлизавета Федорівна. — Вас, напевно, рецепт мого довголіття цікавить? Змушена розчарувати, немає в мене ніякого секрету. Все в руках Божих — скільки кому відміряно на цьому світі жити. Коли я 1979 року переїхала до Києва, то не могла собі місця знайти. Сидіти склавши руки не звикла. Ось і вигадала собі заняття — посадила грядку з зеленню під вікнами будинку. Ще до минулої весни доглядала за палісадником, а тепер не знаю, чи справлюся. Я про одне переживаю, що сили убувають і зараз можу лише борщ варити та пироги пекти.
Ніяких дієт Єлизавета Федорівна ніколи не дотримувалася. Дуже любить овочі (картопля, огірки, цибуля, часник), оселедці й гарячий чай, настояний на чорноплідній горобині, лимоннику та м’яті. На пам’ять моя співрозмовниця не скаржиться. От тільки в останні роки стала гірше чути. Вона народилася в селі Пугачівка Уманського району Черкаської області 1900 року. Батьки були селянами середнього достатку. Мали кілька коней, овець, курей. Єлизавета була найстаршою в сім’ї. Тому вже в шість років допомагала батькові орати в полі. Пам’ятає як у царські часи вчилася в церковнопарафіяльній школі. Досі не забула латину й читає вірші, розучені в дитинстві. Про революцію дізналася, коли разом із батьками поїхала до Умані за покупками. Мітинги, схвильовані натовпи народу, транспаранти «Землю — селянам, фабрики — робітникам!» Багато хто зрадів, думали, що перестануть голодувати, настануть світлі дні. На словах усе було чудово, а на ділі повний хаос. Громадянська війна принесла багато горя. Село переходило з рук у руки. Як у калейдоскопі приходили то білі, то червоні, а то бандити.
— Відносний порядок навів Петлюра. Всіх мужиків, хто міг тримати зброю, він мобілізував. Правда, потім, коли встановилася радянська влада, цим бійцям довелося у в’язницях посидіти, — із зітханням згадує Є. Ромасевич. — Але життя є життя... Мій брат познайомив мене з парубком із сусіднього села. Коли ми з Павлом вирішили одружитися, то мої подруги заздрили. Парубок він був видний, майстровий. Шив взуття для всієї округи. 1921 року ми вінчалися в церкві. Я переїхала жити до його батьків у село Черповоди. Правда, зі свекрухою ми не змогли порозумітися. Через кілька років пішли жити самостійно в недобудовану хату без даху й вікон. Там народилися наші діти. Олена в 1924, через п’ять років Ніна. Микола з’явився в найстрашніший 1933 рік. Коли один за одним від голоду загинули мати, батько, два брати й сестра.
Тоді півсела вимерло, а їхній сім’ї пощастило. Вона не знала, що доля ще багато разів принесе їй випробування, біль і сльози. За словами Єлизавети Федорівни, тріщини в сімейному житті з чоловіком у неї почалися давно. В Павла руки були «золоті», кожний йому старався виставити «могорич» за хорошу роботу. Почав пити, але вона все терпіла. 1936 року голова колгоспу поставив питання руба: «Або ви вступаєте до колгоспу, або забирайтеся з села!» Павло поїхав на заробітки в Одеську область, а вона з трьома дітьми залишилася в селі. Стала колгоспницею, вирощувала цукровий буряк. Чоловік іноді приїздив відвідувати, й щоразу напідпитку, а потім знайшов собі молодуху. Потім ще одну, другу, третю... Всього в нього було вісім дружин! Так через шістнадцять років їхній шлюб розпався. Дітей Єлизавета Федорівна ставила на ноги сама.
У Вітчизняну війну їй також довелося не солодко. Тому так раділа перемозі. На той час підросли діти. Й уже Олена та Ніна допомагали розраховувати податки. «Оброк» був чималий, зарплату в колгоспі не платили, виписували тільки трудодні. Щорічно з її господарства забирали 40 кг м’яса, 120 яєць, 50 кг картоплі та за кожне дерево в саду доводилося платити по 5 карбованців. Виходило, що самі недоїдали, а державі все одно віддавали. За її словами, коли до влади прийшов Маленков і зменшив податки, всі хоч трохи підбадьорилися. А взагалі, про наших колишніх правителів Єлизавета Федорівна вважає за краще не говорити. Хто їх знає, якими вони були насправді? «Скажу одне, що при Брежнєві почали платити колгоспникам гроші, — каже моя співрозмовниця, — й це добре! Могла хоч якусь копійку зібрати. А тепер на 43 гривні не сильно розживешся».
До 79 років вона працювала. Встигаючи й у полі, й удома. Господарство було невелике, але клопітливе: поросятко, коза, кури, город, сад. Діти «вилетіли з батьківського гнізда», поїхали з села, завели свої сім’ї. Кликали матір до себе, але вона ніяк не погоджувалося. Але коли з 62 хатин залишилося лише дві, де продовжували жити її сусідки, Ніна наполягла на переїзді до неї до Києва. Саме тут, у дочки, Єлизавета Федорівна вперше побачила телевізор. А тепер переконана, що саме від цього «ящика» стала гірше бачити. Адже ще кілька років тому читала без окулярів. Свій вік унікальним не вважає. От тільки нарікає, що стала повільно ходити й по господарству від неї мало допомоги.
На сторічний ювілей зібратися всією сімейною династією не вдалося. Через хворобу не приїхала старша дочка Олена, яка живе в Дніпродзержинську. Вона довгі роки працювала сестрою-господаркою в міській лікарні. Єлизавета Федорівна своїми дітьми задоволена. Всі стали хорошими професіоналами. Микола — слюсар, токар і механік. Досі працює в київському доку. Будь-який мотлох у його руках «оживає». Ніна завідувала складом в конторi лiсної та деревообробної промисловостi. Після виходу на пенсію пішла розносити телеграми. В травні минулого року її чоловік помер і тепер мама з дочкою господарюють удвох. Онуки та правнуки живуть окремо, але про бабусю не забувають, забігають у гості. Довгі вечори Єлизаветі Федорівні та Ніні Павлівні допомагають коротати дві симпатичні кішки — Пуся та Зіта. Ці чотириногі дами з характером чужих не вітають і весь мій візит одна провела на антресолях у коридорі, а інша — на кухонній шафі.
Від міської влади ніяких поздоровлень іменинниця не отримала. Хоча в Києві діє програма «Турбота», покликана допомагати соціально слабо захищеним громадянам. Ні мати, ні дочка нікуди з проханнями не зверталися. Їхній сімейний бюджет становлять дві пенсії й зарплата листоноші Ніни Павлівни. Правда, на пошті вже попередили, що з 1 квітня всіх пенсіонерів звільнять. «Нічого, — кажуть жінки, — якось проживемо. Вже весна. Скоро посадимо картоплю й перезимуємо».
На прощання Єлизавета Федорівна побажала нашим читачам жити довго, щасливо й не хворіти.
ДО РЕЧІ
Кияни, котрі досягли 100-річного віку, з 1 березня отримуватимуть щомісяця з міського бюджету 50 грн. Розпорядження про це підписав мер Києва Олександр Омельченко, повідомляє Інтерфакс-Україна. Щомісячна адресна допомога виплачуватиметься довгожителям Києва додатково до державної допомоги, яка надається згідно із законом «Про основи соціального захисту ветеранів праці й інших громадян похилого віку в Україні», за умови, що вони перебувають на обліку в органах соціального захисту населення. Дані виплати здійснюватимуться в рамках комплексної програми «Турбота».
