СТРАХИ Й МАГIЇ

А картина режисера П'єра Зануссі-Блісса (це його дебют) розказує якраз про любов. Музикант Сем (режисер і виконав головну роль) чорний, він живе у Берліні, співає приємні пісеньки, але з побутом, довколишньою дійсністю, не дуже ладнає. Фільм і починається з того, що на Сема налітає машина, водій, дуже збентежений, намагається відразу ж надати якусь допомогу, обіцяє відшкодувати збитки, але наш герой, накульгуючи, уникає контакту. Так, він живе тут і тепер, і разом з тим — у якомусь іншому цивілізаційному середовищі. І через те, що чорний, вислуховує іноді безстороннє на зразок «Африка тут, чи що?», і через те, що гей, у нього своя компашка. Її він, щоправда, анітрохи не соромиться. Ось сидить зі своїм коханим другом у кафе, і дівчата на їхню адресу пускають бісики. Тоді вони влаштовують показовий номер — цілуються взасос, смачно й солідно, на очі б не бачити. От і дівчатам тим не сподобалося, відвернулися навіть.

Сем любить чоловіків, а чоловіки люблять його. Пристрасті тут бушують за повною програмою. І ревнощі такі ж, як і у традиційних стосунках. І ніжність, мушу це визнати. Ближче до фіналу Сем зривається з місця і разом зі своїми двома коханцями (один з яких внаслідок автокатастрофи осліпнув) їде до моря. Яке гарне життя їм там випадає на березі відлюдних ласкавих хвиль. У мене навіть переінакшений афоризм склався у голові: жити добре, а жити геєм ще краще. Ні, я не іронізую — коли людям настільки комфортно та гармонійно, значить щось у їхній всесвітній кліточці владналося. Тільки нехай мене, мешканця іншої клітушенції, не чіпають. Не агітують за їхнє світле життя.

Бігали по Берліну двоє, чоловік і жінка, у костюмі голих (саме так, не голими, а в одязі, що зображав голих, з великими енними членами), збуджуючи у населення інтерес і співчуття до проблем людей, чиї тілеса трошки інакше зорієнтовані у просторі. Сидів я собі, мирно каву пив... Раптом хтось мене мацає. Вони, зі своїми нестандартними і величезними. Пані, що сиділа біля мене, сильно збудилася і запрагла, аби я її негайно сфотографував разом з «членоходами». Потім ще страшно хвилювалася: чи вийде фотка? Та все у нас вийде, якщо будемо жити мирно, усвідомлюючи, що ми різні, що розійшлися ми по різних квартирах і компаніях, зберігаючи, втім, єдність і солідарну відповідальність за цей марний світ.

Картина французького режисера Клода Міллера «Жінки й магія» (вона отримала приз критиків, тобто приз журі ФІПРЕССІ) починається з кадрів африканської хроніки — на титрах чогось вони пританцьовують і приспівують. Потім ми знайомимося з героїнею фільму, Клер, яка вивчає антропологію, тобто магічні, ритуальні дійства. Недуга у неї з'являється раптово, мордують її приступи мігрені. Внаслідок цього потрапляє до лікарняної палати, де мешкають ще двоє жінок. Одна — молода, друга — стара, з великим привітом, зі своїми «магіями». Навіть чіпляється до Клер: то раптом у її ліжку опиниться, то ще якийсь там бенц викине. Втім, у підсумку, щось тут і діється — усі ці магічні дійства, бешкети приводять до одужання героїні. Не раціональні вчинки і поради лікаря (не кажучи вже про його лікування, у якому сенсу небагато), не прагматика коханця, від якого вона втікає у фіналі, а ось це саме напівідіотичне шаманство виявляється цілющим. Такий результат.

Майже на фініші картини ми бачимо, як один із родичів старої блукає клінікою і чортихається, побачивши чорні личка. Навіть попісяти без них не можна — відразу ж прилаштовується поряд негр-санітар і, нітрохи не ніяковіючи з приводу хамської нелюб'язності, починає голосити якийсь народний гімн. Щось у цих піснях таїться, і про це, вслід за Леві-Строссом, задумується режисер фільму. Світ складається із різних цивілізаційних систем, і у кожній із них заховано небезкорисні коди. Вони допомагають вилікувати голови, поліпшити травлення і сечовипускання, а головне — краще почувати себе на планеті, все ще не дуже добре обладнаній для веселощів.

Шаманить і Енді Кауфман, головний персонаж картини знаменитого Мілоша Формана «Людина на Місяці» («Срібний ведмідь» за кращу режисуру). Відомий комедійний актор Джим Керрі грає коміка, який реально існував, колись уславленого в Америці. Кауфман змушував публіку виробляти такі колінця. Скажімо, викликав на сцену якусь старушенцію і чимдуху з нею витанцьовував. Доти, поки бабуся не падала мертвою, що й констатував викликаний із залу лікар. Ай-яй! Однак музичка триває, і Енді витанцьовує — чого там через якусь стареньку переживати? Потім, втім, він накидає на бездиханне тіло шаль і починає ворожити: шундри-мундри-встати! І бабусенція піднімається... Розіграш, звичайно. Проте ж як задоволена публіка, яка обманюватись охоча. І так постійно — артист цілковито заморочив усіх, навіть на предмет ідентифікації своєї особистості: часом вона роздвоювалася, її не можна було точно вирахувати.

А потім Кауфман захворів на рак. Ще одна обманка? Ні, на жаль, цього разу правда. Після всіляких лікувань Енді їде на Філіппіни до знаменитих чаклунів, які роблять операції без інструментів і наркозу. Однак його не проведеш — відразу побачив, що фокус-покус. Шаманство тут позбавлене магії, воно простий технічний трюк, до зцілення не придатний. А чи не те саме було й в артистичній машинерії Кауфмана — весь цей цирк, сповнений сміхом, але якось позбавлений душевного ритуалу...

Фокус-покус спробував здійснити й Омелян Пугачов — герой фільму «Російський бунт» режисера Олександра Прошкина, поставленого за «Капітанською дочкою» Олександра Пушкіна. Володимир Машков грає людину, котра досить серйозно ставиться до цього життєвого театру — інші грають, а мені хіба не можна? Кривава виходить гра — у її жорнах перемелено десятки тисяч життів.

На такому фоні вибудовуються відносини Петра Гриньова та Маші Миронової, чиї ролі зіграли молоді польські актори Матеуш Дамецький і Кароліна Грушка. Коли режисера на прес-конференції запитали, чому, мовляв, поляки, невже росіян не знайшлося для екранізації Пушкіна, він дуже серйозно відповів: так, не знайшлося. Російська молодь уражена американізмом і насильством, таких ось чистих і по- справжньому юних осіб не знайти серед дня з вогнем... І взагалі, фільм вийшов актуальним: у Росії знову лихоліття, знову самозванці повилазили на авансцену, йде кривава гра, йде смута й суцільне безголів'я. Єдина надія на сьогоднішніх Петрів і Маш — може віднайдуть фундаментальні етичні й естетичні цінності (через Пушкіна, у тім числі), а з ними настане для Росії новий час...

Зі страхів виникають утопії. В останній вибудовують якусь реальність, під яку добре було б вмонтувати щось прадавнє, добре перевірене. Людина ж билинка у Космосі — здути може вража сила одномоментно. Тому й вслухаємось у вітер колишніх і просто інших цивілізацій: позичити б там яку-небудь гайку і вкрутити в нашенську машину. Та страшно. Нове століття починається, нове тисячоліття... От, послухали через екранне віконце Берлінського фестивалю майбутнє — поки що не дає воно виразної відповіді.

Берлін—Київ

(Закінчення. Початок див. у «Дні» за 25.02)