Микола ТОМЕНКО: «Україна переходить до нового конституційного режиму»

Події січня — лютого у Верховній Раді довгий час були в центрі уваги всього українського суспільства. І хоча підводити остаточні підсумки парламентської «оксамитової революції» дещо зарано, але деяки її попередні наслідки можно помітити вже зараз. При цьому можно відзначити, що існують дві точки зору на сьогоднішній стан речей у ВР — умовно кажучи, «оптимістичний» і «пессимістичний». Ті, хто підтримує першу точку зору, вважають, що парламентська криза закінчилась 8 лютого, коли більшість повернулась до стін парламенту. Натомість прибічники другого варіанту кажуть, що з поверненням «переможців-більшовиків» до сесійної зали конфлікт вступив в нову фазу. До останніх належить директор Інституту політики Микола Томенко.

— Помилились ті, хто прогнозував розпуск Верховної Ради — 16 лютого. Більшість повернулась «в рідні стіни», меншість бере участь у роботі, бюджет прийнято... Чи можна казати, що ситуація в парламенті стабілізувалась?

— Ситуацію в парламенті можна охарактеризувати як тимчасову, позірну стабільність. Найвищою точкою цієї «стабільності» стало прийняття бюджету. Але, на моє переконання, відразу після цього почнеться спад, який буде мати своїми наслідками дуже серйозну політичну кризу. Адже виявиться, що решта питань є надзвичайно конфліктними для більшості, що референдум набирає ваги і треба партіям якось реагувати на нього, тобто формально агітувати проти себе...

Тому я визначив би ситуацію зараз як критичну. І тут є альтернатива. Перший варіант — умовний компроміс між Президентом і парламентом, який був би закріплений чіткими домовленостями між сторонами. Другий варіант — політична війна, яка може початись в березні: як тільки стане зрозуміле, що референдум відбудеться та слабка рівновага, яка існує в більшості, відразу зникне. На жаль, більш можливим мені здається другий варіант.

— Тобто, на Вашу думку, не можна казати про довгострокове більш-менш стабільне існування цього парламенту?

— Справа в тому, що на сьогоднішній день тимчасовість і ситуатівність взагалі є визначальними факторами української політики. Тому мова іде про тимчасову стабілізацію у Верховній Раді, про тимчасовість та ситуативну функціональність і парламента, і уряду. Ця тимчасовість пов’язана з тим, що Україна переходить від одного політичного стану до іншого, до нового конституційного режиму.

Сьогодні, з одного боку, парламент є достатньо сильним стримуючим фактором для Президента. З іншого боку, регіональні корпоративні інтереси розбиваються о систему місцевого самоврядування. Тому для прийняття рішень треба йти на політичні компроміси. Це певною мірою квазідемократична політична модель, яка почала функціонувати в Україні після прийняття Конституції 1996 року. Але навіть цю модель більшість політичних акторів не може сприйняти. Тому ближчим часом Україна буде переходити до іншої конституційної моделі, де система противаг зникає: виконавча влада стає самодостатньою, а парламент перетворюється на символічний орган, який час від часу здійснює акт легітимізації її рішень. Референдум — це і є шлях переходу до нової політичної моделі.

— Питання до референдуму готувались заздалегідь. Тим часом у парламенті, скажімо, вже створено парламентську більшість...

— Так. І очевидно, що Президенту треба було якимось чином зреагувати на нову ситуацію, спробувати запропонувати інші стратегічні моделі. Модель співпраці з парламентською більшістю є поміркованою моделлю: в нас з’явився новий уряд, нова парламентська більшість, яка задекларувала підтримку курсу реформ і новому уряду — очевидно, що і Президенту потрібно ставати новим і працювати з цими новими учасниками. Але вийшло так, що Президент дав згоду на синхронізацію одночасно цілої низки конкурентних процесів: якщо він захоче підтримати парламент, він змушений буде відмінити референдум. Але він казав, що ніколи на це не піде. З іншого боку, активно підтримуючи уряд, треба конфліктувати з деякими групами фінансово-політичних інтересів, бо уряд пропонує певну систему взаємин з бізнесом, із спільними підприємствами...

— Скільки, на Вашу думку, буде існувати «новий» парламент?

— До тих пір, поки переважна частина тих людей, що входять в парламентську більшість не пересвідчиться в тому, що для Президента більш важливе проведення референдуму та збільшення повноважень виконавчої влади, чим збереження існуючій системи із старими повноваженнями парламенту.

— Ви вважаєте, що представники більшості це досі не розуміють?

— Серед більшості існує постійна ілюзія, що вони можуть зберегти своє становище, зробивши ті чи інші кроки. А Президент ці настрої всіляко підтримує — то прес-секретар, то голова Адміністрації заявляє, що Президент не збирається проводити дострокові вибори, «якщо парламент буде нормально працювати». Водночас ілюзії про зміну питань референдуму розвіяв голова Центрвиборчкому, якій заявив, що ці питання не можна редагувати — треба або зупинити референдум взагалі, або його провести. Отже, референдум відбудеться. І як парламентарії збираються функціонувати після нього, якщо за даними наших соціальних опитувань мінімальна цифра недовіри ВР становитиме 70—75%? З суспільної точки зору після референдуму парламент не має жодних підстав існувати.

— Те, що більшість уявляє собою дуже неоднорідне утворення, не визиває сумніву навіть у представників самої більшості. На Вашу думку, які групи в її складі можна виділити?

— Першу групу умовно можна назвати патріотично-реформаторська: вона налічує 70—120 осіб. Друга група — члени депутатських груп і політичних партій, які контролюються фінансово-політичними групами або олігархами. За кількістю вони приблизно рівні до першої групи. І є третя група — незалежних підприємців, які підтримають генеральну лінію Президента.

— За рахунок чого всі ці досить різнорідні сили змогли об’єднатись?

— Я би сказав, що більшість утворилась як союз між некомуністичною частиною парламенту й олігархами. Л. Кучма проголосив, що він стане «новим Президентом» і незабаром мав з’явитись новий уряд. Тоді й виникла ідея парламентської більшості, яку підтримала дуже велика кількість людей, але при створенні більшості технологічно й ресурсно фінансово-політична частина переграла ідейну частину. Водночас в боротьбі за природу та структуру більшості перемогла концепція не проурядової, а пропрезидентської більшості. Це стало однією з причин того, що досі немає повноцінної постійно функціонуючої більшості.

— Здається, період перетворення ситуативної більшості в конституйовану, постійно функціонуючу політичну одиницю в нас дещо затягнувся — досі чітко не визначені повноваження парламентської більшості, не підписано договір про солідарну відповідальність між Президентом, Кабміном та ВР.

— Коли існували різні варіанти того, якої повинна бути ця більшість, ініціатори її створення заявили: уряду зараз немає, давайте підпишемо угоду — а там побачимо. До речі, і Президент тоді заявив, що він обов’язково підпише угоду з більшістю — і це був один із важливих пунктів створення самої більшості. Солідарної відповідальності немає досі. Так виникла тимчасова, ситуативна і нефункціональна більшість. Зараз виходить, що уряд взагалі непричетний до визначення стратегії розвитку політичної ситуації; єдиними гравцями на політичному полі є Президент і парламент, які час від часу домовляються між собою.

— Якщо реформи проваляться, відповідати за це буде головним чином уряд...

— Уряд однозначно є політичної іграшкою в сучасній ситуації. Його рятує Віктор Ющенко, який отримав дуже високу ступінь довіри з боку суспільства.

— Ви кажете, що Ваші прогнози майже завжди, на жаль, збувається. На жаль — тому, що вони, як правило, досить сумні. На скільки збережеться своєрідний status quo в більшості?

— Сучасний парламент не влаштовує представників великих фінансово-політичних груп. Водночас в самих цих групах є розбіжності. Є група людей, яка працює з регіональними корпоративними інтересами. Саме ця група лобіювала двопалатність. І є група, яка боїться, що регіональні олігархи не пустять олігархів загальнонаціональних в регіональний бізнес. Ці люди виступають категорично проти двопалатного парламенту, виходячи з власних економічних інтересів. Загальне спільне для них — послаблений, некомуністичний, контрольований за складом, але не обов’язково двопалатний парламент. Перед обома ціми групами стоїть головне питання — коли і на якої основі треба проводити вибори. Я думаю, що вони ще не дали собі відповіді на нього. Саме цим пояснюється, що спочатку Медведчук говорить: парламентські вибори не потрібні, а потім каже, що після референдуму будуть дострокові вибори. Демсоюз заявляє, що дострокових виборів не буде, але одночасно скрізь «пуляє» свою політичну рекламу.

Можна виділити декілька можливих варіантів того, як будуть розвиватися стосунки в середовищі більшості. Перший — наростання протиріч між групами, що контролюються олігархами й системними партіями. Другий варіант — Президент втрачає цікавість до функціонування більшості й вона відразу провалюється, тому що більшість не може функціонувати в форматі — 230—240 осіб.