У подорож за синім птахом
У Полтавському музично- драматичному театрі імені Гоголя відбулася прем'єра «Синього птаха» за М.Метерлінком — «різдвяної феєрії для дітей і дорослих», як написано в програмці.
Від прохідного, часто обов'язково-обтяжливого для театрів дитячого спектаклю, цю постановку вигідно відрізняє ряд істотних особливостей.
Передусім, вона — чи не перше втілення знаменитої метерлінської притчі на українській професійній сцені. Навіть дивно, чому досі ніхто не насмілювався доторкнутися до легкої й прозорої матерії цієї філософської казки з добрим кінцем і цілою галереєю найрізноманітніших персонажів — фей, привидів, душ навколишніх предметів, дерев, тварин... Очевидно, п'єса чекала молодих і азартних першопрохідців.
Вони, зрештою, знайшлися — в особі режисера та сценографа дипломника КДІТМ ім. Карпенка-Карого Руслана Проценка («Синій птах» — його дебют на великій сцені), художниці з костюмів Марії Орлової, також дебютантки, і балетмейстера Світлани Мельник. Складена ними сценічна версія надзвичайно лаконічна у виражальних засобах: її головні козирі — динамічність пластичного малюнка (свого роду жива графіка в порожньому просторі сцени), яскравість і зображальність у костюмах, «космічна» піднесеність у музичному оформленні. І, головне, — точність думки.
Ще один важливий штрих: тут разом із дорослими акторами грають діти, що додає спектаклю особливу м'якість, ще більш наближає дію на сцені до таких же дітей, що сидять у залі для глядачів.
«Полтавський театр відрізняється тим, що останнім часом намагається відійти від загального шаблону, — говорить Руслан Проценко. — Тут, наприклад, у досить нестандартній інтерпретації йде «Ой, не ходи, Грицю!» харківського режисера Л.Садовського, в його ж постановці готується «Версальський експромт» за «Жоржем Данденом» Мольєра... Але все одно є проблеми — типові для театру на периферії, де актори знудьгувалися за серйозною роботою, за нормальним репертуаром, за грою. Це взагалі ключове поняття. З театру часто йде головне — ігровий початок, а тут треба було не жити, а саме грати на сцені. І те, що актори намагаються зрозуміти цю гру, увійти в неї, а глядачі також включаються, приймаючи її правила, — напевно, головне, що дійсно вийшло. Зрештою важкий і довгий шлях у пошуках Синього птаха, в пошуках гармонії зі світом і з самим собою — це і є все людське життя».
Що ж, авторам спектаклю і його глядачам зроблено перший і дуже важливий крок на цьому шляху.
