Ми разом робимо свою справу

Доброго дня, шановна редакціє «Дня»!

Написати вам збирався давно, і підштовхнула мене до цього опублікована в останніх числах газети анкета «День-2000».

Але, з вашого дозволу, не відповідаючи на конкретні запитання анкети, я просто розповім про своє спілкування з «Днем».

Спершу про себе. Я — Бовкун Сергій, маю 22 роки, нині працюю вчителем історії в одній зі шкіл Житомира. А з 1994 до червня 1999 р. я навчався в Києві, на історичному факультеті Національного педагогічного університету імені М.Драгоманова.

Уперше я взяв до рук вашу газету 25 вересня 1996 року: в газетному кіоску серед розмаїття інших видань побачив незнайомий досі логотип. Придбавши газету, побачив — № 3. Отже, це нова газета! З цікавістю прочитав усі шпальти. Приємно вразило все: і гарна аналітика, і соціологія, вдалі фотографії і найвищого рівня дизайн. До цього часу гармонійного поєднання всіх цих чинників я не зустрічав у жодному виданні. Купив наступне число, потім — ще, ще і ще...

І ось уже більше трьох років я не розлучаюся з «Днем»! Я просто не можу жодного дня прожити без «Дня» (вибачайте за каламбур). Іноді пробував паралельно з «Днем» читати інші газети — так би мовити, для різноманітності. Але з часом припинив цей експеримент — я не побачив жодного видання на рівні «Дня». Можливо, це навіть трагедія: у великій державі є лише одна (!) газета справжнього європейського зразка: розважлива, аналітична, об'єктивна, глибока та ще й опозиційна (!).

Саме ці чинники і визначили девіз нашої родини: «Жодного дня без «Дня»! А мені особисто «День» дав дуже багато. З «Днем» я мав і перемоги, і трагедії.

Перший «прямий» контакт із газетою — перемога в конкурсі знавців кіно в серпні 1997 року і приз — квиток на церемонію закриття кінофестивалю «Стожари».

Далі — більше. У листопаді нинішнього року я стаю одним із переможців конкурсу «Поміркуй на привалі» і отримую приз — путівку в Закарпаття, де я й побував 6—12 листопада. Враження — величезні! Дякую «Дню»!

Але головне, що дав мені «День» — це допомога у формуванні власної громадянської позиції. А це набагато більше, ніж перемога в конкурсах.

Ще 1998 року, завдяки «Дню», я побачив Особистість, здатну повести державу в ХХI сторіччя. Бажаючи хоч якось допомогти й іншим побачити це, я поринаю у громадську діяльність. Навесні 1999 р. беру участь у роботі опозиційного Молодіжного кабінету міністрів на посаді міністра культури.

Після закінчення університету повертаюсь додому, до Житомира. Але сидіти, склавши руки, не можу. Пишу листа в «День» про порушення виборчого законодавства в Чуднівському районі Житомирської області (там у селищі Іванопіль живуть родичі). І — о, диво! — 4 вересня «День» публікує листа під заголовком «Чесні вибори? Це запитання до Президента». А за два дні до цього, 2 вересня, до Житомира приїжджає Євген Марчук, і особиста зустріч з ним стає для мене найвидатнішою подією року. І головне — зростає віра в перемогу.

У вересні я стаю працівником міського виборчого штабу Євгена Марчука. Два місяці самовідданої праці: роздавання листівок, брошур, буклетів, участь в акції «Базарний «День» (19 жовтня «День» друкує на першій сторінці моє фото: напередодні ми в Житомирі на ринку роздавали номери «Дня»).

Отже, саме «День» вів мене (і моїх рідних) до перемоги. І саме «День» допоміг нам пережити важкі дні поразки...

Але я не вважаю, що ми програли! Адже і «День», і Особистість, яку газета підтримувала, показали всій Україні, як можна (і треба!) чесно робити свою справу, йти на компроміси, бути відкритим для діалогу, бути свідомими громадянами своєї держави.

Дякую вам, любі друзі!

Я багато чого навчився у вас.

Я й надалі залишаюся разом з «Днем».

Жодного дня без «Дня»!