ПОМСТА

У місцевій пресі я провів конкурс під рубрикою «Житейські історії». Така собі напівжартівлива-напівсерйозна витiвка, за розрахунком, повинна була забезпечити мене принаймні десятком свіжих сюжетів, що ніколи не зайве для газетного репортера. Кращі розповіді я мав намір опублікувати в газеті, а переможцеві пообіцяв ще й «іменну» премію. За тиждень я отримав понад чотири десятки листів. Не багато, але й не мало. Різні історії, більшість адресатів були, звісно, людьми похилого віку, за плечима яких ціле життя з усіма його багатющими перипетіями, сюжетами та кульмінаціями. Окремі твори займали по кілька учнівських зошитів. Однак мене, насамперед, зацікавив короткий, на півсторінки лист. Подаю його повністю: «Здрастуйте! Мене звуть Андрій. Мені 13 років. Я вирішив взяти участь у конкурсі. Мені обов'язково треба виграти. Я зараз не живу вдома, і мені дуже потрібні гроші. Але я розповім свою історію тільки після того, як ви мені заплатите. Приносьте гроші наступної п'ятницi в сім годин вечора на базар. Я буду стояти коло центрального входу. Андрій».

Навіть коли це жарт друзів, подумав я, то він цілком вартий десятки. Принаймні, якщо їм закортить посміятися, спостерігаючи за тим, як я безглуздо тупцюю біля базарної хвіртки, то їм теж доведеться попомерзнути.

Наступної п'ятниці, спекавшись насмішкуватих поглядів колег, я поклав до кишені десять гривень (п'ятірка плюс п'ять по одній і вийшов на вулицю під колючий сніг. Була шоста година вечора. Автобусом доїхав до центру. Поблукав біля кінотеатру, випив у кав'ярні чашку кави, з'їв бутерброда, вийшов надвір.

Ліпив сніг. Людей на площі було мало. Я зателефонував з автомата додому, сказав дружині, щоб не турбувалася, спитав, що роблять діти.

— Уже сплять, — мовила дружина. — Приходь скоріш.

— Гаразд, — одказав я і рушив до базару.

Уже добряче хурделило. Гойдався одірваний ліхтар. Скрипіла хвіртка центрального входу. Я зупинився на світлі. Раптом із темряви вигулькнула хлопчача постать в куцому пальтечку.

— Ти хто? — запитав хлопчак.

— А ти — Андрій? — у свою чергу поцікавився я.

— Ти хто? — повторив хлопчик.

— Я з газети. Ось. — Я, простягнув йому гроші. — Тут десять гривень.

— Чесно? — Обличчя хлопчака було насуплене. — Десять рівно?

— Можеш порахувати.

— Ходімо, — сказав він і закрокував попереду. Я — за ним.

Ішли ми недовго. Заради конспірації мій знайомий міг би призначити й більш віддалену місцину. Бо не пройшли ми і п'ятисот метрів, як завернули ліворуч у кущі, якраз навпроти готелю «Славутич», і опинилися на темному вогкому прямокутнику серед білого снігу. То був колодязь тепломережі. Андрій пірнув у люк. Погукав із підземелля:

— Залазь сюди.

У своєму кожусі я ледве протиснувся крізь вузький отвір. Стрибнув. Упав на щось м'яке. У пітьмі спалахнув сірник — Андрій запалив свічку. Приміщення було затісне, проте затишне. Через нього проходили дві товсті труби, од яких аж пашіло жаром. На трубах лежав засмальцьований матрац. У кутку стояв алюмінієвий бідон з водою, валялася бляшанка. Поки я роззирався навсебіч, хлопчина насторожено зиркав на мене.

— Ти тут живеш? — спитав я.

— Дай цигарку, — мовив Андрій.

— Не палю.

— А сірники є?

— Немає.

— То навіщо ти сюди прийшов?

— Послухати твою історію. Ти обіцяв розповісти.

— Еге ж, розкажу. — Малий витягнув із якоїсь шпарини недопалка, припалив, затягнувся. — Але ти повинен ще дещо для мене зробити. Десять гривень плюс некролог — і питай, про що хочеш.

— Який ще некролог? — не зрозумів я.

— Про мене. Напиши про мене в газеті некролога.

— Що-що?

— Некролог, чи як там воно називається. Ну, що я помер чи загинув, розумієш? Щоб це було надруковано в газеті, і щоб це прочитала моя мати.

— Ти хочеш, щоб я?.. — До мене, врешті, почало доходити. — Але навіщо?!

— Я хочу їй помститися.

Я повернуся додому о першій годині ночі. Не склепив очей до ранку. З голови не виходив Андрій, історія, що її він розказав.

Хлопчикові було сім років, коли батько покинув їх. Мати вийшла заміж удруге. Одна за одною в Андрійка з'явилися дві сестрички. Мати тільки те й робила, що прала пелюшки, варила кашу, лаялася з вітчимом, котрий частенько повертався з роботи напідпитку. На сина ніхто не звертав уваги. Одного разу вітчим не прийшов ночувати. Залишивши старшого за няньку, мати запнула хустку й подалася на пошуки. І треба ж таке, не догледів: найменша сестричка сама подибала на кухню і розлила гаряче молоко. Вереску було! Усе ж Андрій заспокоїв малу приклав до опіку мазь, перебинтував. Прийшла мати. Розлючена і без вітчима — його забрали до витверезника. Коли дізналася, що скоїлось, налетіла на Андрія, почала лупцювати. Врешті виштовхала його на вулицю.

Так хлопчик уперше пішов з дому. Була осінь. Дві ночі він спав у покинутій хаті-пустці на околиці містечка. Застудився. Став кашляти. Піднялася температура. Мусив вертати додому.

Мати поклала сина в ліжко, дала таблеток, напоїла чаєм. Зварила бульйону, нагодувала. Та прийшов увечері п'яний вітчим, уздрів Андрія, витягнув з- під ліжка рушницю, почав погрожувати, виганяти з хати. Мати заступилася. Він ударив матір. Цілу ніч вони сварилися. А на ранок, закутавши запухле обличчя хусткою, мати відвела сина до лікарні.

— Тут тобі буде краще.

Увесь час, поки лежав у лікарні, Андрій призбирував хліб. Після виписки вирішив додому не повертатися. Знав: вітчим знову лаятиметься, буде бити.

Поселився у тій самій хаті- пустці. Там уже хтось побував: на долівці валялися рештки їжі, розбита склянка. В кутку лежало купою якесь лахміття.

І справді, тієї ж ночі в хату прийшли «господарі» — троє хлопців, старших за Андрія на кілька років. Верховодив такий собі Вовка, худий і довгий, як жердина. Хлопці довго допитували Андрія, чи не підісланий часом, крутили руки, погрожували. А переконавшись, що він ніякий не шпигун, витягли почату пляшку самогону, пригостили. Після випитого в Андрія попливло перед очима, і все, що відбувалося потім, він бачив немов крізь товсте скло. Хлопці щезли. Повернулися в компанії з якоюсь тіткою. Тітка була товста, п'яна й негарна. Вона лаялася й пила нарівні з хлопцями. А потім влягалася на лахміття, і вони всі почали там вовтузитися, сопіти. Андрій заснув. А коли розплющив очі, був ранок — ясний, прозорий і по-осінньому прохолодний.

Андрієві закортіло... до школи. Закортіло — і квит.

Краще б він туди не потикався. Викликали до учительської, де зібралися майже всі вчителі. Особливо розпікав хлопця історик.

— Хуліган! Прогульник! Вигнати його! Тільки школу соромить!

Вчителька української мови спробувала було захистити хлопця. Та де. Історик і на неї налетів із образами.

Хата-пустка, її «господарі» знову прийняли Андрія. Знову пиятика, знову та тітка. Одного разу хлопці погукали й Андрія, він упирався, не хотів. Вони тримали його за руки й реготали. Андрій вирвався, вискочив із хати, поплентав темною вулицею. Сам не зчувся, як опинився перед знайомою хвірткою.

У вікнах рідної домівки світилося. Він підійшов ближче, притулився лицем до шибки. Вітчим знову лаяв матір. Сестрички спробували її захистити, то й їм перепало. Андрій, забувши про все на світі, кинувся до дверей, убіг у хату.

— А, це ти, щеня! — вигукнув вітчим.

Та Андрій випередив його. Шаснув під ліжко, схопив рушницю. Звів курки. Випростався.

— Ой, Андрійку, що ж ти робиш! — Мати кинулася вперед, закрила собою вітчима.

Гримнув постріл. Зойкнули сестрички. Мати обернулася. Вітчим роззявивши рота, осів на підлогу.

— Ти вбив його! — Мати кинулася до сина, схопила за плечі, почала трясти.

— Ти вбив його!!!

— Не кричи, мамо, — тихо сказав Андрій.

Мати озирнулася, вітчим був живий. Тільки дуже блідий. У шибці за його спиною зяяла дірка.

Андрій поклав рушницю на підлогу, вийшов надвір. Став на ганку. Чекав, поки з'явиться вітчим. Що буде далі — Андрія не турбувало. Він раптом до всього збайдужів.

Вітчим не з'явився. Натомість за спиною стала мати. Мовила мов не своїм голосом:

— Йди до хати й лягай спати.

Хлопець зайшов до хати і ліг спати. З тих пір вітчим став тихше води, нижче трави. Але тільки вдень. А ночами (Андрій чув) у сусідній кімнаті їв матір поїдом. І «відправ свого шибеника в інтернат», і «їсти йому менше давай — не настачиш», і «забирайся, сяка-така, до чортової матері з усіма своїми дітьми». Аж сичав. Була вже зима. Андрій вирішив потерпіти до літа. А там — тепло, яблука, спати можна просто на землі. Піду пішки до бабусі — вирішив хлопчик. Бабуся жила не далеко — не близько, у Дніпропетровській області. Скільки там тієї дороги, думав Андрійко, дійду. Лише б дочекатися тепла.

А вітчим лютував. Щоправда, потай. То викрутить лампочку, поки хлопець готує ввечері уроки, то замкне в комірчині телевізора, то пляшки порожні всі до одної позаховує — аби пасинок не мав і копійки.

Андрій відстав у навчанні. Приніс за чверть п'ять двійок. Матір кілька разів викликали до школи. Сказали, не підтягнеться — виключать. Вона поговорила з сином. Він пообіцяв.

Цілі дні хлопчик просиджував над книжками. У щоденнику стали потроху з'являтися четвірки. Вітчим поїхав у відрядження, він шоферував.

— Може, ще все налагодиться, — усе повторювала мати.

Якоїсь п'ятниці, у травні, вона прала на подвір'ї білизну, поруч гралися дівчатка — дожидали брата зі школи. Коли це прибігла сусідка.

— Ой, горенько — сплеснула руками, — твій Андрій... Ой, біжи скоріше...

Він лежав у садку під деревом. Ліва рука і ліва половина обличчя були закривавлені, губа розсічена.

— Що, що? Що з тобою?

Він спробував посміхнутися.

Два тижні в лікарні. Нудьга. Останні дні були особливо нестерпні за вікном буяло літо. Виписали нарешті. Мати все допитувалася: що та як? Змовчав. Лише одній людині розповів — Вовці, отому хлопцеві з хати- пустки. Андрій хотів помститися історикові: витрусив з відчимових патронів пороху, обмотав ізоляційною стрічкою — вийшла така собі «бомба». Однак помста не вдалася: «бомба» вибухнула в руках хлопця, коли він її начиняв, ховаючись удома в садку. Вовка похвалив Андрія.

— Молодець. — А тоді замислено промовив: — То, кажеш, патрони у вітчима брав?

Через кілька днів він знову перестрів Андрія.

— Хочеш іще з отією тіткою, пам'ятаєш?

Андрій пам'ятав.

— Ні, — сказав він. — Не хочу.

— А отакі карти бачив? — Вовка витягнув з кишені колоду гральних карт, на яких були голі дівчата.

Дівчата Андрієві сподобалися. Молоді, усміхнені, красиві — не те що тітка.

— Давай мінятися; я тобі карти, ти мені десяток патронів, — запропонував Вовка.

Наступного дня патрони перекочували із закапелка в серванті, де їх тримав вітчим, до Вовчиної кишені.

На літні канікули мати сама відправила Андрія до бабусі на Дніпропетровщину. Пішки йти не довелося.

Гарно було в селі. Хлопчина пас корову, купався в річці, пік вечорами з хлопчаками картоплю.

Повернувшись до Канева, Андрій серйозно взявся за навчання. Вітчим, здається, заспокоївся. Не сварився, не бився. Увечері грався з Андрійковими сестричками. У зраненому хлопчиковому серці почуття образи поволі вляглося, завмерло.

Так минула осінь. Знову настала зима. І треба ж було вітчимові зібратися на полювання. Зазирнув у закапелок, а патронів немає.

— Де??? — загорлав до Андрія.

— Не знаю.

— Так, не знаєш.

Вітчим перевернув усе в хаті догори дном і таки знайшов. Колоду карт із дівчатами. Він схопив хлопця за вухо, штовхнув на долівку.

— О, Господи! — вбігла знадвору мати.

— Помилуйся! — Вітчим жбурнув їй карти в обличчя. — Ось чим він займається.

— Та що ж це, Андрійку? — З очей матері закрапали сльози. — Може, ти їх десь знайшов?

— Знайшов, кажеш? Як би не так! Я знаю, де і з ким він ошивається. Знаю, де їхнє кубло! — Вітчим назвав вулицю, край якої стояла хата-пустка.

— Не бий його, — попрохала жалісливо мати. — Воно мале, дурне.

— Та мені плювати! Я знав, що цим усе закінчиться. А от за патрони він мені відповість. Вітчим витягнув із штанів ножа. — Патрони я з нього виб'ю. Ну ж бо, кому зміняв патрони, щеня?

— Тату, тату, не бий Андрійка! — просили сестрички. Та вітчим не зважав. Урешті сів на диван, утер змокріле чоло.

— А тепер іди, — сказав він. — іди і не приходь.

Андрій підвівся.

— Андрійку! — гукнула менша сестричка.

Але він уже не озирнуся.

— ...Так я опинився тут, — закінчив хлопчина розповідь.

— Що думаєш робити далі?

— Помщатися.

— Кому?

— Усім! Матері, вітчиму, історику, Вовці. Усім, хто мене ображав.

— Не треба ображатися на людей... — почав був я.

— Зробиш, некролога? — перебив мене Андрій.

— Давай краще про тебе щось інше напишу.

— Потім напишеш. Як поквитаюся з усіма. А поки що зроби те, що прошу.

— Хочеш, щоб я надрукував про тебе некролог?

— Так.

— Я подумаю. У вівторок увечері зайду, скажу своє рішення.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Добре. — Андрій підвівся.

— До побачення, — сказав я.

— До побачення, — сказав він.

Ні у вівторком, ні в середу, ні в четвер я не зміг прийти — робота, родина, клопоти. Лише наступної п'ятниці вирвався.

У підземеллі нікого не було. Нікого, нічого. Ні матраса. Ні бідона. Ніяких слідів. На гачку біля труби був настромлений клапоть паперу, вирваний з учнівського зошита. «Будь ласка, зроби те, що обіцяв».