Комуністичнi химери

СТАРИЙ ЛАД У НОВОМУ ОБЛИЧЧІ

У будь-якому суспільстві відверті ретрогради просто противляться будь- яким змінам, але більшість (за суттю також консервативна) хоче змін на краще, але так, щоб нове було схоже на звичне старе. Маркс і Ленін виконали соціальне замовлення цієї частини суспільства. Їхній новий суспільний устрій — повернення до монократичної влади, аналогічної феодалізму й рабовласництву. Зародки прогресивнішої полікратичної влади, що виникла в Європі в середні віки, а в Росії на рубежі ХХ століття, комуністи відкинули. В запозичених у соціалістів-утопістів написаних у формі благих побажань працях Маркса й Енгельса це лише малося на увазі. Але Ленін уже чітко формулював, що лад, що пропонується як новий, — це тоталітаризм і «диктатура пролетаріату» з «абсолютною, нічим не обмеженою владою рад» — монократична влада чиновників, які контролюють ці ради. Сталін втілив це в формі жорстокої, але, з історичної точки зору, неефективної імперії.

Капіталізм, що прийшов до Європи після середніх віків, а до Росії — на рубежі ХХ століття, не відразу показав свої переваги. Потрібен був час, щоб технічний прогрес зробив життя народів комфортним. Зараз уже ніхто в Європі не хоче іншого, й навіть у найбіднішій її східній частині принесений на радянських багнетах соціалізм за першої ж можливості було одностайно відкинуто. Але в ХIХ столітті консервативна більшість ще шкодувала за «добрим старим» феодалізмом.

Марксизм виникнув у Європі, а ленінізм — у Росії за «дикого» капіталізму, коли експлуатацію перестав пом'якшувати патерналізм феодальних відносин у селах і в міських цехах ремісників. Погіршення життя асоціювалося з класом буржуазії, що виникнув. Люди полюбляють прості рецепти розв'язання складних проблем, і їм сподобалася примітивна ідея Маркса — цей клас треба просто знищити. Оскільки ті, хто підлягає знищенню, не тільки володіли заводами, але й виконували потрібну роботу управління виробництвом, Маркс рекомендував робітникам виконувати її самим, як це робилося раніше в ремісників.

Заразом він рекомендував їм перебрати на себе й керівництво державою (Ленін конкретизував це в абсурдному лозунгові, що управляти державою може будь-яка куховарка). Відомо, що така думка в Маркса виникла, коли він уперше побачив паровоз. Кабінетного вченого вразив робітник, який упевнено керував чудовиськом, що вивергає вогонь і пару й везе багато вагонів. Він вирішив, що здатні керувати такими складними машинами люди справляться з управлінням і заводами, й державою.

Але перша ж практична перевірка показала неспроможність цієї теорії. Спроби членів робочих комісій Паризької комуни управляти міським господарством і життям міста у вільний від роботи час призвели до хаосу й завершилися поразкою комуни. Врахувавши це, Ленін, виходець із чиновників, привніс у марксизм принципове виправлення, що ще більше наблизило новий лад до феодалізму. Зразком системи управління він вважав департаменти післяпетрівської Росії. За Леніним, керувати заводами й державою мають не робітники, а від їхнього імені «слуги народу» — чиновники. Контролювати директорів також мають не робітники через ради (Ленін на заводах їх відкидав), а правляча партія, що складається переважно з тих самих чиновників. Всевладдя чиновників визначило суть комунізму, коли їх багато, вони складають значну частину суспільства, й вони бідні й залежні.

А щоб марксизм був доступним для безграмотних мас, фундатори додали йому форми своєрідної релігії, з богами й раєм. Але на відміну від традиційних релігій, обожнювалися вожді, а рай (комунізм) відділяв від життя не простір, а час. І за популярністю це вчення набагато перевершило схожі теорії анархо-синдикалізму Бакуніна й націонал-соціалізму Муссоліні й Гітлера.

УМОВИ ПРИХОДУ КОМУНІСТІВ ДО ВЛАДИ

Народам притаманний не тільки консерватизм, але й здоровий глузд. Марксизм був популярним у романських країнах, Східній Європі, частині Азії, але майже ніде комуністи не змогли прийти до влади законно, шляхом виборів. І насильно вони брали владу на хвилі протестів, після поразок у війнах, під час розрухи, голоду, падіння рівня життя. Це було необхідною умовою їхнього приходу до влади.

Але ще неодмінною умовою були (притаманна всім тоталітарним тиранам) рішучість, відсутність боязні відповідальності й прагнення влади їхніх лідерів — Леніна, Мао, Кастро й інших. Парадокс психології полягав в тому, що чим жорстокішим і нерозсудливішим був правитель, тим більший авторитет він мав. В історії Росії титул «великих» отримували лише царі — тирани, які вбили тисячі людей разом з близькими родичами (Іван і Петро вбили синів, Катерина — чоловіка). Перетворення, що вони здійснювали, майже завжди були рухом назад, оскільки придушення ініціативи мас гальмувало зростання продуктивних сил. У той же час убитий попередниками комуністів дійсно великий реформатор — Олександр II, який покінчив з віковим рабством, цього титулу не отримав.

За останні роки розруха, безробіття, погіршення умов життя, зумовлені переходом до ринкової економіки й прорахунками влади, викликали, хоч і в різній мірі, протест у всіх посткомуністичних країнах. У Білорусі відновлення монократії влади під лозунгом боротьби з корупцією вдало провів «бацька», який мав особисті якості тоталітарного лідера.

РОСІЙСЬКИЙ СЦЕНАРІЙ ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ У НАС СПРАЦЮВАВ

Незважаючи на розруху й безробіття, українські ліві цього року не мали реальних шансів прийти до влади. У Симоненка не було харизми Лукашенка, а Україна, з її промисловими центрами і західною частиною, що відкидає комунізм, — не сільська Білорусь, що вірить у популістські лозунги. За декілька днів до виборів комуніст намагався на ходу змінити своє обличчя на соціал-демократичне, говорячи про любов до ринкової економіки, що у нього виникла, мабуть, раптово. Але це настільки суперечило партійній програмі й розходилося з колишніми висловлюваннями, що виборці цьому не повірили.

Однак під час оголошення результатів виборів він не виглядав засмученим. Мабуть, отримана кількість голосів перевершила те, на що він розраховував. Але головне — посада президента передбачає втілення в життя реальної програми виходу з кризи, якої в комуністів просто немає. Продовжувати нинішню економічну політику балансування між держзамовленням (тим же планом) і ринком, переділивши власність на користь своїх прихильників — не є перспективним. Але ще менш перспективним є намагання повернути, як Білорусь, планову економіку. В обох випадках на комуністів незабаром чекав би такий само крах, як і їхніх болгарських колег. Тому збереження статусу наймасовішої опозиційної партії було «синицею в руках».

Нинішні комуністичні лідери — це, в основному, колишні комсомольські діячі й другорозрядні партійні функціонери (другі секретарі). Їхніх старших товаришів, які перебувають зараз при владі, варіант збереження сильної комуністичної опозиції також цілком влаштовує, і вони роблять усе, щоб підтримати комуністів, але не настільки, щоб ті могли реально претендувати на владу. Для влади небезпечніші не вони, а реальна права опозиція.

Тому перевірений російський варіант президентських виборів із залякуванням виборця привидом комунізму був успішно втілений у життя й спрацював. Здоровий глузд більшості електорату перевищив протестні настрої, й із запропонованих двох зол виборці, як і чекали власті, віддали перевагу меншому. Вибір між олігархічною державою, яка може згодом бути перетвореною на демократичну, й відвертим тоталітаризмом був на користь першої.

Чи могли бути результати виборів іншими? Невдоволення нинішнім режимом було на момент виборів великим. У принципі, міг перемогти авторитетний центристський або правий претендент (наприклад, Марчук), об'єднавши велику частину опозиції. До союзу з ним могли ввійти й ліві лідери за умови відмови від найодіозніших на рубежі ХХI століття марксистських догм. Створення «канівської четвірки» вселило певні надії, але протягом останніх днів перед першим туром виборів її ліві учасники недооцінили здоровий глузд виборців і знову зробили ставку на популістські обіцянки й на критику влади.

ЧИ ВИДНО СВІТЛО В КІНЦІ ТУНЕЛЮ?

Формально підходячи до результатів виборів 1999 року, їх слід би оцінити як крок України назад, як торжество прихильників тоталітаризму, як поразку прихильників демократії. Уперше після 1991 року на найвищий пост претендував комуніст, і він отримав загалом більше як 1/3, а в сільських районах східних областей — більше як половину всіх голосів виборців. Більшість у країні голосувала за збереження на п'ять років нинішньої системи влади, далекої від демократії. А демократи, персоніфіковані в очах виборців в особі Є.Марчука і лідерів Руху, зібрали 1/8 від загальної кількості голосів. Вочевидь, це голосування відображає нинішні погляди нашого консервативного суспільства, де, як зазначалося вище, найактивніша частина — чиновники. Однак проявилися і нові тенденції, які дозволяють оцінювати ситуацію більш оптимістично.

Перемога в Другій світовій, а потім у «холодній» війні держав, що забезпечили за рахунок полікратичної форми правління динамічний розвиток, зумовила крах комуністичної системи і змінила світовий порядок.

Західні країни не тільки показують приклад забезпечення високого рівня життя своїх громадян, але й фінансово стимулюють поширення своєї моделі та державного суспільного устрою у світі, включаючи його посткомуністичну частину. Однак для консервативної більшості суспільств і правлячих еліт інших країн ця модель дуже незвична. Спроби, прийнявши ринкову економіку і подібну до демократії форму державного устрою, якомога більше зберегти звичні побудови, що залишилися від тоталітарного минулого, спричинили появу інших моделей, перехідних від тоталітаризму до демократії.

Кожна країна має свої особливості, але за загальними ознаками виокремлюють п'ять перехідних моделей. Це: східно-азіатська (Японія та «азіатські тигри»), нафтодобувних країн, латиноамериканська, афро-азіатська і пострадянська. Дві перші забезпечили стабільний розвиток економіки, позитивний баланс зовнішньої торгівлі, високий рівень життя і політичну стабільність. Східна Азія цього досягла за рахунок дисциплінованості та працьовитості народів і традиційного патерналізму колишніх феодалів, що стали бізнесменами; нафтодобувні країни — за рахунок природних ресурсів.

Усі перехідні моделі відрізняються від західної тим, що їм, хоча й різною мірою, властиві олігархії: зрощення бізнесу з державним апаратом, надання державі функції керівництва економікою і використання її правлячою елітою для збагачення.

Біда не тільки в тому, що в міру корумпованості пострадянські країни перебувають «попереду всієї планети». Біда в неефективності державного керівництва економікою і в тому, що суспільство із цим звиклося. І ця корумпованість та неефективність державного керівництва роблять, незважаючи на високий розвиток продуктивних сил і кваліфікацію робочої сили, пострадянську модель ще більш далекою від західної, аніж, скажімо, латиноамериканська.

З одного боку, небезпека комуністичного реваншу (з неминучим знеціненням грошей, загрозою експропріації і перерозподілу власності), із другого — неефективність нинішнього державного управління сприяють корупції державного апарату і штовхають бізнесменів на вивіз капіталу з пострадянських країн. Те, що таку загрозу щонайменше на п'ять років відсунуто, вселяє певну надію на реформування управління і, отже, на поліпшення економічної ситуації.

Прогресивною для України тенденцією є неминуче охолодження союзницьких відносин між владою і комуністами. Нинішній Президент першого разу прийшов до влади за підтримки комуністів і, вочевидь, це значною мірою визначало його пасивність під час проведення реформ. Нині становище інше. Хоч він спільно з комуністами розіграв необхідний сценарій виборів, але вони публічно виступили конкурентами. Президента підтримали прихильники західної моделі розвитку, і це накладає на нього певні зобов'язання, які кожний політик, котрий не бажає втратити обличчя, має виконувати. Призначення Марчука і кадрові заміни в адміністрації є свідченням того, що Леонід Кучма це розуміє і робить відповідні кроки. Це вселяє певний оптимізм.

Проте найбільше значення мають зміни в суспільстві та хоча й повільна, але неухильна зміна поглядів його більшості. Вибори засвідчили, що молодь сьогодні не така політично пасивна, як раніше. Політизуються бізнесмени і дрібні торгівці, які починають розуміти, що ніхто, крім створених ними організацій, не захистить їх від свавілля чиновників. Унаслідок цього починається поступове відродження громадянського суспільства, знищеного за роки комуністичного правління, без чого західна модель неможлива.

З урахуванням цих тенденцій потрібно сподіватися, що в незалежній Україні ХХI ст., як у Європі ХIХ ст., зникне загроза матеріалізації привиду комунізму.