ПРОСЛАВИВСЯ

Того дня була дуже гарна погода, але жара починала тиснути. Виходив перебір, тому все невдало стало складатися. І взагалі, часто жовтий колір літа перемішується з чорним — трауру.

Коли я завалив у газету, редактор Лариса Петрівна обдарувала мене аж надто співчутливим поглядом — друга недобра ознака.

— Нікого немає, — сказала вона, зробивши круговий жест рукою по периметру кімнати, що кишіла журналістками, — самі жінки. Вадик поїхав. Так що на труп доведеться їхати тобі.

«Еге ж, — похмуро подумав я, — дуже вдячний. Спочатку на трупи посилають, а потім смішне пиши. А звідки я повинен брати оптимізм? Із моргів?» Вгамувавши обурення, я запитав:

— Що сталося?

— Там одна бабуся померла і засмерділась, — весело зацокотала Лариса Петрівна, — запах розповсюджувався по будинку з божевільною швидкістю, що не дивина в таку спекоту. А вже три дні до них не поспішає труповіз. Приїдуть, бач, тільки за гроші.

— А хіба вони не безкоштовно повинні це робити? — спитав я.

— Безкоштовно, звичайно. Є спеціальна служба. Бери фотоапарат і вперед.

При думці, що в це пекло я повинен буду вдихати сморід, настрій різко не підскочив...

Єдиною чорною хмарою в цей спекотний день наблизився я до зазначеної будівлі. Будиночок був козирний — Радмінівський. Так званого поліпшеного проекту. Особливо це було помітно всередині: просторий хол, стеля з чотири метри. Однак з тих шикарних часів центр влади перемістився в інші будівлі — Кабмінівські. Туди само перенеслись із вестибюлів швейцари і лиск. Радмінівські стіни сиротливо лущилися й облуплювалися.

На шостому поверсі (квартира була п'ятдесятою) я вийшов із ліфта і гидливо пошморгав носом, але запаху розкладання не уловив. Потім, зметикувавши, що трошки схибив, піднявся на поверх вище. Там навіть мухам робилось погано.

Я підійшов до цих жахливих дверей, заткнув носа руками, а потім вдався до роздумів: що ж мені, з фотоапаратом туди ввалюватися? Бабця, либонь, у тому вигляді, що на гостей навряд чи можна справити приємне враження.

Несподівано розчинилися сусідні двері і звідти виглянула жінка років сорока у блакитному халаті з лебедями.

— Ви з газети? — спитала вона.

Я кивнув.

— Ну нарешті, проходьте! — зраділа вона і закричала кудись углиб квартири. — Преса прибула!

Перше ж її повідомлення мені дуже сподобалося:

— А міліція тут була двадцять хвилин назад, і труп забрали.

Мені відразу стало комфортніше.

— ...Як тільки вони дізналися, що ми подзвонили в газету, — через півгодини з'явилися. Домогтися цього ми не могли три дні. Відчуваєте, дихати нічим...

У цей момент рішучою ходою із кухні з'явився чоловік з великим вольовим носом, привітався і так само відважно попрямував назад, де очікуюче зачаївся. Як і більшість особин чоловічої статі, він не був схильним влазити в делікатні ситуації, а повністю віддавав це в ручки представниць жіночої, поблажливо спостерігаючи за їхніми діями здалеку.

— Це мій чоловік, — пояснила господиня і продовжила своє захопливе оповідання. — А Параска Львівна була собі така тиха старенька, вже років двадцять на пенсії. До церкви ходила. І, до речі, ми помітили, що вона якісь свічки вдома почала палити. Так і будинок могла б спалити... Ой, вибачте... А тут чомусь її не видно. Ми, як і всі сучасні сусіди, в основному біля сміттєпроводу зустрічаємося. А вона ж і сміття давно не виносила... А потім я помітила цей запах.

Несподівано з-за дверей вискочив чоловік (він підслухував) і гнівно пробубнив:

— Тільки уявіть собі, і таке твориться у будинку Радміну!

— Знаєте, — кажу, — старенькі подекуди навіть у королівських сім'ях помирають. Так би мовити, у палацах, а про коробки з поліпшеним плануванням годі й згадувати.

Він, моргнувши, витріщився на мене, а потім ретирувався на кухню.

— ...Отож, — продовжила дружина, — чую запах — чим далі, тим сильніший. Дзвонимо, а вони кажуть: заплатіть п'ятдесят гривень — приїдемо. А з якого дива? Вона нам що — родичка? Мені прийшло в голову подзвонити в газету і розповісти про це безчинство. І все владналося. Спасибі вам!

— Будь ласка, — сказав я і, швидко прошмигнувши крізь отруєну напівтемряву, дременув сходами донизу.

На виході з будинку я зіткнувся з молодим ментом, який рулював у під'їзд. Від нього тхнуло спиртним, як із винного складу, зруйнованого землетрусом.

— Я з газети, — сказав я і труснув фотоапаратом. — А ви, ймовірно, з приводу старенької.

— Так. Я дільничий.

— Чом же ви так довго тягнули з машиною? — напосів я.

— Я особисто виявив труп о першій і відразу про це доповів. А далі — не моя справа.

Він закашлявся, і спиртовий запах став інтенсивнішим, неначе з боку зруйнованого винного складу подув сильний вітер. Помітивши, як я машинально відвів голову, щоб горілчаний потік пройшов повз мене, він винувато проказав:

— Від того, що я там побачив, хильнув трішки...

І тут я задав запитання, якого не любить будь-який міліціонер:

— А яке ваше прізвище?

— А навіщо вам? — примруживши око, поцікавився дільничий.

— Я ж статтю пишу.

— А з яким креном?

— Тобто? — не зрозумів я.

— Стаття про міліцію буде з яким креном: хорошим чи поганим? — хитро блиснув він очима.

— Ну ви ж усе правильно зробили: виявили о першій і відразу доповіли. Чого вам боятися?

Він напружено задумався, а потім, розслабивши зморшки на лобі, сказав:

— Тоді добре, пишіть: дільничний, старший лейтенант Мокренко Тимофій Петрович... — він зупинився, а потім мрійливо посміхнувшись додав:

— Може, прославлюся?

Замітка у «Гривенику» закінчувалася так:

«P.S. До речі, нічого не приховуючи, повідомляємо, що труп виявив о першій дня і відразу доповів про свою знахідку саме дільничний, старший лейтенант МОКРЕНКО ТИМОФІЙ ПЕТРОВИЧ. Нам чужа слава не потрібна».

Нехай чолов'яга радіє.