...Iнакше «пробоїмося» все життя!
Чимало політологів і публіцистів нині займаються проблемою нагнітання атмосфери страху в Росії, яка перманентно воює на Кавказі, та в Україні, яка хвалиться своєю «стабільністю», але зате ще бідніша. Воно, звичайно, зверху видніше, але знизу більш відчутно. Теоретичні викладки навряд чи дозволяють уявити собі на практиці явище, яке таїть у собі значну загрозу нашій демократії, яка хоча й покалічена, але якось ще пробивається.
Автору цих рядків «пощастило». Я народився й провів дитинство в нині сумновідомому місті Волгодонську. Там і тепер живуть мої батьки та багато родичів. І я досить часто там буваю.
Я пам'ятаю Волгодонськ зразка 1994 року. Менш ніж за двісті кілометрів — місто Грозний. Там йде війна (тоді всі називали те, що відбувається, саме так). Приблизно на такій же відстані — Будьонновськ, якому судилося потрапити на перші шпальти газет всього світу. Після гучних терактів — вибухів у громадському транспорті — люди починають панікувати, помітивши в тролейбусі забуту кимсь під сидінням сумку. «Особи кавказької національності», яких завжди було досить багато в цих місцях, вмить зникли з вулиць. Зате вулицями, нікого й наче нічого не боячись, ходять міцні бритоголові парубки в шкірянках зі стилізованим зображенням свастики на рукаві — «стежать за порядком». А в деяких містах горезвісного «червоного поясу» Росії вони, кажуть, «патрулюють» вулиці разом з міліцією...
Це — маленька ілюстрація, лише один візерунок соціальної «мозаїки», що з'являється замість нормальних стосунків в умовах заляканого суспільства. А ось «мозаїка» вітчизняного зразка. Її зручно роздивлятися, наприклад, подорожуючи електричками, що автору доводиться робити доволі часто. Як цілком правильно помітив один з читачів «Дня», справжні політичні вподобання втомлених, озлоблених життям пасажирів приміських поїздів (у своїй більшості — жителів більш-менш глухих сіл і містечок) вельми далекі від нав'язуваного офіційними ЗМІ бажання бачити при владі сьогоднішніх її представників («День» №187). Можу засвідчити: зате не менше ніж третина цих людей жадають «твердої руки Сталіна», або, врештi- решт, «ковбаси по два двадцять, як до перебудови». Звичайно, головна причина — практично жебрацьке життя народу. Але в бажанні «твердої руки» є ще один момент: люди втомилися боятися. Боятися за свої останні копійки та за майбутнє своїх дітей, боятися свавілля грабіжників і представників влади. І вони готові бігти в будь-яку в'язницю, аби не залишитися на тому відкритому просторі, якого їх так старанно вчать боятися.
Мистецтву страху нас навчали завжди. Вчили в радянський час — це я знаю головним чином зi слiв, хоча також встиг побоятися американських імперіалістів. Потім ми боялися повернення «червоних», потім — 1994 року — одні боялися «проросійського» Кучму, інші — «бандерівця» Кравчука. Але таких масштабів залякування, як сьогодні, я особисто ще не бачив. Зараз більше лякають «поверненням до колгоспів» та «приходом до влади КДБістів». Потім, якщо, не дай Бог, розрахунок виправдається, почнуть приділяти особливу увагу «жорстокості» комуністів або лякати урановими копальнями. Тут варто дещо пояснити: я кажу далеко не про тих, хто зараз обіцяє навести лад за допомогою відправки когось на ці самі копальнi. Ці не лякають — ці заробляють собі прихильників. Лякати буде влада — в стилі «от не виберете нас (мене) — вони (він, вона) вас за колючий дріт посадять». А щоб народ не замислювався, а якомога більше відчував (у даному випадку страх), то ось вам і «замінування» будинків — особливо якщо там готується якась акція опозиції, й теракти, що б'ють заразом по найнебезпечніших для нинішньої влади політиках, і безліч газет з аршинними заголовками та докладними описами вбивств, від яких кидає в дрож... І виходить, що основною силою, що дестабілізує суспільство, є влада, яка так хизується нашою горезвісною «стабільністю». А будь-хто, хто має свою точку зору, оголошується ледь не «ворогом народу». А правда стає «нагнітанням нестабільності». Що ж, «тільки сліпий може не помітити позитивних змін...»
Зі «стабільністю», до речі, й зовсім незрозуміло. То ми всьому світу пропагуємо виключну миролюбність України й необхідність розв'язання всіляких конфліктів мирним шляхом, то Президент України висловлює підтримку «будь-яким крокам російського уряду в Чечні» (Інтерфакс-Україна). От вам і позитивний імідж миролюбної України в очах світової спільноти. І вже геть вразив нещодавно бачений плакат, на якому Леонід Данилович на якійсь міжнародній зустрічі «у верхах» і напис: «Відомий у світі політик — шанована в світі держава». Ми що, знаємо ту ж Америку завдяки Клінтону? Можуть заперечити, що супердержавою Америку зробили саме видатні політики. Не порівнюючи Джефферсона або Лінкольна з доморощеними «батьками нації», ризикну припустити, що Америку створили пересічні американці — зокрема й тим, що пішли за видатними людьми. Вони зуміли зробити правильний вибір. А ми?
У Росії я був також і в червні-липні 1996 р., бачив боротьбу «демократів-реформаторів» з «червоним реваншем» в розпал передвиборної кампанії Єльцина. Там в плані залякування робилося багато чого, але все ж, насмілюся сказати, не таке й не настільки, як у нас. І, втім, шість відсотків голосів отримав Жириновський.
Спілкуючись із сільським вчителем, твердо переконаним, що єдина панацея від наших бід — «розстріляти всіх депутатів і чиновників від помічників міністрів і вище», мимоволі думаєш про те, що влада може ненавмисно перестаратися в спекуляціях на страсi, як вже перестаралася з «реформами». Їм там, вгорі, звичайно, видніше, але знизу, знову ж таки, більш відчутно.
Знов-таки, виходить страшно. Але в тім-то й суть, щоб не боятися, а боротися. Спекуляціям на страсi громадян не повинно бути місця в майбутній Україні. Вихід з усіх наших бід у нас один, і дуже простій, — не дати себе обдурити. Інакше так і пробоїмося все життя в «демократичному» удільному князівстві.
