Перемишль, місто мого дитинства
Місто нездійсненних надій, мрій і любові. Тебе я залишив у стані повного занепаду, в біді та безнадії. Вежі костелів, бані церков, замкові стіни, а між ними — ріка і мости через неї. Бруківка старого Ринку пам'ятає багато подій. Погроми жидівських крамниць, демонстрації, будову міського бомбосховища, першу польську танкетку, яка парадувалась, розвертаючись на бруківці, з горою зброї, кинутої польськими вояками, з німцем, що йшов поряд, з чубатими москалями, що втікали в самій білизні 22 червня 1941 року. Все це я бачив своїми очима. Дитяча цікавість гнала мене на вулиці й затримувала там до пізньої ночі. Закличні удари бубна на Ринку, які збирали біля себе цікавих дізнатися про рішення влади. Русяві українки, чорняві жидівочки, біляві полячки проходжались вулицею Францішканською. Кам'яні фігури костела, схилившись, мовчазно дивилися на цю мішанину народів. Перед моїми очима події різко змінювались, і кожен день приносив щось нове.
Дотепер пам'ятаю чудовий сонячний день. Вдалині синіють гори, на одній з них розлігся замок, котрий і тепер приваблює своєю могутністю і красою. Ріка з чистою гірською водою і луг, осипаний польовими квітами, а я біжу по ньому назустріч сонцю. Хочеться обійняти увесь світ, ще не знайомий, але такий принадний. І враз, ніби сама доля попереджає, що не все в цьому світі гаразд, — я скрикую від болю і присідаю. Нога швидко розпухає на місці бджолиного укусу.
Життя малого містечка тече одноманітно. У місті ранок починається зі співу гендлярів, які ходять від одного подвір'я до наступного і пропонують, виспівуючи, свій товар. Продавці цукерок, точильники, старий, що скуповує лахміття, пропонуючи за нього дрібнички. «Генделе, генделе — купую старі гангани, ножі, бути, холяви». Неповторна пісня в усіх тонах, від низького до найвищого і навпаки. Я нічого не мав поміняти і нічого не міг купить. Мова жида була дивна, і я слухав його, як мешканця іншої планети. Час від часу тривожить поява на стінах і тротуарах надписів «Bez zhydow», а якісь типи пікетують біля крамниць жидівських, заважаючи покупцям заходити в них. Молоді хлопчики ловлять серед білого дня жидків і обрізають їм пейси, жорстоко б'ють. Молодим жидівочкам зав'язують спідниці на шиї і пускають під регіт однодумців і боязкі погляди випадкових глядачів. Ніхто не заважає цим вибрикам, навіть поліціянти одвертаються. Мені, шестирічному, все це незрозуміло.
Найцікавішим було, коли приходив катериняж. Він виводив на своїй катеринці одноманітну мелодію і приспівував, а потім, коли навколо збирались цікаві діти й дорослі, продавав «льоси», які витягував з коробки папуга. За дрібні гроші можна було дізнатись про свою долю. Я все це бачив через вікно, бо переважно сидів у закритому помешканні самотній, чекаючи на маму, яка виходила у пошуках роботи. Часом вона залишала мене на подвір'ї, і тоді я був вільний. Недалеко знаходився костел францисканців і одного разу я, забувши все, пішов з похоронною процесією на цвинтар, а тоді, не знаючи зворотної дороги, заплакав. Мене відвели в поліцію, куди мати зайшла увечері. Відтоді я був частим гостем поліції, мене там навіть підгодовували, а коли мама поспішала до них, шукаючи мене, кричали, кепкуючи: «Ваш синок сидить у нас». Усі розмови велися на польській, але з ранньої свідомості я знав, що не поляк.
Минуло багато років. Одні легко забувають перші кроки й перші образи, за другими це тягнеться усе життя, не відстаючи. Пам'ять повинна жити. Ми не можемо бути безсторонніми спостерігачами на своїй землі. Свідомість, яка виробилась у дитинстві, протягом життя стає національною свідомістю.
