Саме розчарування
Європа, донедавна, здавалося, така спокійна, така благополучна, така лівоцентристська й така об'єднана, раптом стала дивувати. Зокрема, тим, що на австрійських виборах уперше після Другої світової із другим результатом фінішувала партія, чия ідеологія й чия програма, м'яко кажучи, не зовсім вписується в усталені сьогодні і загальновизнані демократичні норми.
Ситуація в Австрії могла б занепокоїти вже сама по собі, але, крім усього, вона склалася на загальному для Західної Європи фоні: ідеї лівоцентристської політики у виконанні передусім Герхарда Шрьодера і Тоні Блера поступово, але вже очевидно втрачають підтримку виборців. Навряд чи справа в ідеях. Просто обиватель розчарований тим, як саме вони реалізуються. Обиватель у Франції розчарований тим, що з наступного року йому доведеться не просто менше працювати, а й менше заробляти. Обиватель-британець незадоволений баталіями навколо яловичини. Обиватель-німець так і не дочекався зменшення податків. І так далі. Загальне відчуття розчарування і привело до австрійського парламенту радикалів. А вже в близькому майбутньому, цілком можливо, потроху почнуть змінюватися й загальні вектори. Які саме і яким чином — на Заході ще не знають, а урядові аналітики виявилися неготовими і до ситуації навколо австрійських виборів, і до того, що, наприклад, у Британії набирають ваги «європобіжні» гасла, під якими збираються перемагати консерватори.
Очевидно, посол Польщі в Україні Єжи Бар мав рацію, коли сказав на зустрічі в редакції «Дня», що сучасне західне суспільство, можливо, нині розвивається не найкращим чином.
Справа, однак, у тому, що на Заході, схоже, роблять помилки — і це природно — для того, щоб на них вчитися. Зокрема, зрозуміли, що не можна стільки років ігнорувати Туреччину, що не можна дозволяти екс-диктаторові Піночету (модель правління якого в нас не так давно намагалися пропагувати) уникнути правосуддя.
Очевидно, і з югославської трагедії буде зроблено, хоч, на жаль, із величезним запізненням, дещо інші висновки, ніж під час бомбувань, — почали ж, нарешті, вести мову про те, що коли югославським містам не надати допомоги паливом, то вони просто не виживуть взимку.
Захід, здається, все ще може дати собі раду і зі своїх проблем, і зі своїм розвитком.
Біда, мабуть, в іншому — вся незахідна Європа, зокрема Україна — немов міститься на іншій планеті. У світі вже звикли до того, що в нас — бідність і корупція, у нас неможливо займатися бізнесом, у нас влада навіть не може нормально провести вибори (з чого починається демократія). Саме тому до нашого голосу, хоч би які правильні слова ми не говорили, не прислухатимуться. Хіба що озиратимуться з побоюванням. Але ж досі мені чомусь здавалося, що й моя країна не лише міститься в Європі, а й усе ще має чим поділитися (не злочинністю, корупцією та бідністю). Дуже б не хотілося в цьому розчаровуватися.
