Сімейний альбом України

Листи, що надходять на наш новий конкурс, викликають відчуття гіркоти та пекучого болю за ці долі, за ці роди, сплюндровані, понівечені, перебиті століттям, яке минає. Ніби молох проходиться по людях, не даючи їм розігнутись і спокійно працювати на прекрасній землі, під ясним небом. Але неможливо не вразитись, як зберігаються пам'яттю найменші, але такі промовисті подробиці Правди. Шкода, що поки що мало сторінок щасливих, шкода, що не можете ви, наші читачі, вислати нам ксерокопії гарної якостi з дорогих вам фотографій. А тому ми поки що ілюструємо ваші дописи фотографіями, які були викинуті, так — саме викинуті! — на смітник біля дому на київській Татарці нащадками, які, певно, соромляться дивитися в очі своїх предків з провінційної полтавської Золотоноші. У модному євроремонті київської квартири не потрібні ці безцінні картонки з любовними вензелями «кабінету портретів Брагінського». У нашому «Сімейному альбомі» вони залишаться.

МІЙ ПРАДІД — НЕВІДОМИЙ, АЛЕ ЗНАЙОМИЙ КОЖНОМУ

Моєму прадіду судилася гірка доля. Ще з дитинства йому пророкували славу та успіхи. Та коли він помер, то навіть його молодший друг Михайло Коцюбинський у надгробному слові охарактеризував його як відомого російського вчителя. Так, він дійсно 45 років пропрацював учителем, був улюбленим вихователем славетної української артистки Марії Заньковецької та славетного письменника Леоніда Андреєва. Та починав він як поет. І саме як поет знайомий вам усім. Микола Андрійович Вербицький-Антіох.

Народився 1(13).02.1843 р. у Чернігові, в старовинній дворянській родині. Батько був секретарем губернської управи, брат матері — князь Сергій Голіцин, один з авторів земельної реформи, був призначений 1861 року чернігівським губернатором. 1851 року із заслання приїхав у Чернігів Опанас Маркович і оселився поруч з Вербицькими. Знайомство та дружба з ним, товаришем Пантелеймона Куліша, визначили всю подальшу долю Миколи. 1853 року Опанас надрукував перші Миколині вірші «Міщанка» та «Пісні майданчиків» в «Чернігівських губернських відомостях». Коли тодішньому губернаторові донесли, що автором віршів «на простонародній мові» є десятирічний гімназист, чиновник поклопотався, щоб Вербицького-батька перевели спочатку на Волинь, а потім — до Полтави. Тут Микола вчився разом зі Старицьким, змагався з ним на ниві поезії. 1859 року записався до Київського університету св. Володимира. Здружився тут з братами Рильськими — Йосипом і Тадеєм. Та в ополяченому тоді Києві відчував себе незатишно. А тут Павлусь Чубинський обіцяв познайомити Миколу з Шевченком, нагадав, що в Петербурзі живе Опанас Маркович... Микола перевівся до Петербурзького університету восени 1860 р. Та не довго пропадав на вечорах в «Основі», які влаштовував Панько Куліш. У лютому 1861 р. помер Шевченко. Його похорони збіглись у часі з панахидою по поляках, які загинули при придушенні Варшавського повстання. Почет Шевченка взяв участь у тій панахиді, під час якої пролунала мазурка Домбровського «Єще Польська не згінела...». Усі поляки впали на коліна, підхопили слова гімну. Потім приєдналися до почту Шевченка, і найтепліше слово над його могилою оголосив голова петербурзької гміни Хорошевський.

А потім було слідство з приводу того гімну. Російські студенти стали стіною на захист поляків. Університет закрили. Микола поїхав до Києва, друкувався в київських виданнях: від віршів перейшов до казок, легенд, байок. Вступив у київську «Громаду» разом iз Рильськими та Антоновичем. Саме Антонович тоді висунув ідею, що занепад і зневіру громадівців після смерті Шевченка може подолати пісня, така як «Марсельєза». І от восени 1862 року настав час від'їжджати Миколі до Петербурзького університету. На прощальну вечірку зібралися друзі, як завжди співали. Павлусь Чубинський згадав про похорони Шевченка, брати Рильські заспівали «Єще польська...». Акомпанував Микола. Коли брати скінчили, почав тихенько наспівувати переклад. Тут Чубинський запропонував йому не перекладати польський гімн, а під ту мазурку скласти свої, українські вірші. Микола заспівав: «Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля, ще нам, браття молодії, усміхнеться доля...». А далі писали вже разом. Першими включились брати Рильські, яким не сподобався варіант куплету, де згадувався героєм Павлюк, який вирізав їхніх рідних, аж до грудних дітей, і вони переробили: