ПОДОРОЖ ІНОЗЕМЦЯ ДО СИБІРУ

Початок у №161

СИБІРСЬКА ГОСТИННІСТЬ

Іркутський підприємець Олександр Заводов був перший, з ким я познайомився в Сибіру. Дізнавшись, що я в Іркутську вперше, він без зайвих слів посадовив мене у власну «Тойоту» і повіз показувати місто. Саша запропонував мені почати вивчення життя іркутян з відвідин місцевого музею байкальської флори та фауни. Потім у програмі було купання в Ангарі, дегустація місцевих сортів пива і на закінчення — огляд дачі самого пана Заводова.

У музеї я вперше відчув на собі знамениту сибірську гостинність. Ми з великою цікавістю оглянувли опудала вовка, ведмедя і вельми майстерно виконану статую шамана в повному шаманському строї, та були вже рушили до виходу, але тут нашу увагу привернув плакат: «Екзотичні риби південних морів».

— Ех, — замріяно зітхнув Олександр, — коли я відпочивав минулої зими на Червоному морі, там були такі риби!

Його погляд затуманився, і я зрозумів, що оспівана Хемінгуеєм ностальгія за Парижем — ніщо перед ностальгією сибіряка за Єгиптом.

Плакат не брехав: у першому ж акваріумі скромно плавали дві піраньї. Напис пояснював, що саме ці непримітні рибки в південноамериканських річках за раз з'їдають корову. І ось тут мене, як людину, що ніколи не бувала в Південній Америці, охопили сумніви: дуже вже маленькі зуби були в цих піраній.

Олександр поставився до питання з піраньями по-діловому. Він викликав молоденьку дівчину-екскурсовода і повідомив їй: — Наш гість сумнівається, що ці рибки мають такий звірячий апетит. Скільки коштує, наприклад, — і він вказав на акваріум, що стояв поряд, — кинути ось цих золотих рибок до цих піраній?

— Ви що, — обурилася дівчина, — це ж музей!

— Я розумію, що музей, — м'яко відповів, Саша, — але гостеві цікаво подивитися, як ці піраньї їдять. То скільки це коштуватиме?...

Дівчина пішла радитися з завідуючою і, повернувшись через кілька хвилин, пошепки повідомила: — 800 рублів, тільки ви нікому не розказуйте.

Так, воістину сибірська гостинність не знає меж! (Товариству охорони тварин — прохання не турбуватися: моє риболюбство подолало мою цікавість, і золоті рибки тішать і далі відвідувачів іркутського музею. Дівчина, втім, була дуже розчарована. Я думаю, тільки тому, що їй також дуже хотілося догодити гостеві).

Після музею ми подалися на Ангару. Температура води була градусів 14, але я мужньо здійснив заплив метрів на 40 і тим самим, очевидно, пройшов певне випробування. Принаймні Саша бахнув мене по плечу і сказав: — Молодець, не чекав!

По дорозі на його дачу ми здійснили масову закупівлю (з наступною дегустацією) російських сортів пива. З місцевих сортів дуже непоганий «Адмірал Колчак». На етикетці зображений сам бравий адмірал, а з іншого боку на пляшці наводиться коротка біографічна довідка: «Адмірал Колчак (1874 — 1920), герой російсько-японської та Першої світової війни, з 1916 р. командувач Чорноморського флоту, учасник полярних експедицій. Розстріляний у м. Іркутську». По- моєму, цей короткий текст дає ефект набагато більший, ніж увесь короткий тритомний курс Історії КПРС, яку комуністам і на думку б не спало розмістити на пивних етикетках.

Банкового пива в Іркутську практично немає. Із сумом констатую: «Оболоні» також немає. Очевидно, пану Слободяну потрібно всерйоз подумати про великий український пивний шлях на Схід.

На дачі в Заводова був і дерев'яний будиночок з мансардою, і лазня, і тераса, і теплиця з огірками й помідорами, і полуниці, і... та багато чого там було. «А сусіди в мене — нові росіяни», — сказав Саша й показав на сусідню ділянку, де будувався цегляний триповерховий особняк. І тут я себе відчув старим-старим українцем. І про економічні ідеї нобелівського лауреата Хайєка я Саші нічого не казав. Він уже й сам краще за всякого Хайєка знає, як заробляти гроші, хоч, і жалкує деколи з приводу недописаної кандидатської дисертації з хімії.

Саша тим часом дістав із холодильника величезну миску з омулем і запросив нас до столу: «Згідно з сибірською гостинністю!» Згідно з українською повагою до господаря, я дістав із рюкзака спеціально наготовану для такого випадку пляшку «Гетьмана». Ночувати ми залишилися у Заводова...

СЛАВНЕ МОРЕ

Плацкартний вагон потяга «Москва—Благовіщенськ», у якому нам треба було доїхати до селища Слюдянки, розташованого біля південного краю Байкала, вразив затишною, мало не сімейною обстановкою. Пахло гарячим супом, пасажири весело перемовлялися, як старі добрі знайомі, а зазвичай суворий і неприступний провідник весело катав на шиї малят. Все з'ясувалося швидко: з Москви до Іркутська потяг прямує п'ять діб, тож усі давно перезнайомилися і влаштувалися майже по-домашньому.

Порівняно з цим 2,5 години дороги до Слюдянки пролетіли дуже швидко. Оскільки я весь час сумлінно виконував обов'язки мандрівника, тобто милувався мальовничими околицями, від мого цікавого погляду не сховався напис, любовно виконаний величезними білими літерами на стіні якоїсь придорожньої споруди: «Київ ДМБ-91». Якийсь землячок, сам того не усвідомлюючи, увічнив і свій дембель, і дембель всієї Радянської України.

Під'їжджаючи до Байкалу, поїзд проходить через цілий ряд тунелів, таких довгих, що найпалкіші закохані можуть усмак націлуватись у темряві тунелю.

Б'юсь об заклад: 99 співвітчизників зі 100, вийшовши на берег Байкалу, проревуть, заспівають або виразно продекламують: «Славное море, священный Байкал!» І лише один не зробить цього, і тільки тому, що напередодні застудив горло.

— Гей, Баргузин, пошевеливай вал, молодцу быть недалече! — старанно співав і я, уявивши себе тим самим молодцем, і справді «недалече»: прямо на березі Байкалу.

А біля берега найчистішого в світі озера плавають зелені водорості. Не так, щоб дуже багато, але й не зовсім мало. «Це все від Целюлозно-паперового комбінату», — стверджують місцеві жителі. Читачі старші, певно, пам'ятають фільм Сергія Герасимова «Біля озера», присвячений суперечкам навколо будівництва ЦПК. Суперечки тривають досі. Щоб з'ясувати точку зору науки, пізніше в байкальському селі Великі Коти я спеціально зайшов до лабораторії, що займається вивченням байкальських риб, і поставив перед «великокотівськими» ученими питання руба: — Забруднюють озеро відходи ЦПК чи ні?

— Звичайно забруднюють, — відповіли вчені.

— А чому тоді пишуть, що воду після очисних споруд комбінату можна пити?

— Брешуть, — охоче пояснили вони. — Чиновники й мафія такі величезні гроші з ЦПК мають, що його ніколи не закриють. А всі ці нісенітниці про «нешкідливість» комбінату пишуть недобросовісні вчені, яким ці чиновники й мафія гроші платять.

— А самі ви добросовісні вчені? — поцікавився я.

— Звичайно, — гордо відповіли мої співрозмовники, — Ми ні за які гроші неправди не напишемо, навіть за десять тисяч доларів!

— А за сто тисяч? — на всяк випадок поцікавився я.

Вчені похнюпилися й сумно сказали: — А за сто тисяч напишемо.

Знаючи приблизно розміри «чорних» гонорарів за статті на замовлення в українській пресі, можу сказати тільки одне: я вражений непідкупністю сибірських вчених!

БАЙКАЛЬСЬКІ ЗУСТРІЧІ

Селище Слюдянка славиться трьома речами: видобутком мармуру, приватним музеєм мінералів Жигалова і тим, що воно є місцем зустрічі туристів, що приїжджають з усіх кінців колишнього Союзу.

Відбулась і наша запланована півроку тому й активно обговорювана через Інтернет зустріч з Олексієм Фокіним та його дружиною Анею, які прибули до Слюдянки з міста Благовіщенська. Олексій відомий тим, що обійшов усі мислимі й немислимі маршрути від Магадану до Красноярська. (Коли кілька років тому ми вперше привезли його на Чорноморське узбережжя й пішли вздовж моря від Місхора в бік Севастополя, то як гостинні хазяї надали йому право вибору місця для тижневої стоянки. Ми проминули Місхор, Симеїз, Блакитну затоку, а Олексій все йшов і йшов уперед доти, доки ми не додумалися запитати: «Льошо, тобі що, всі ці місця не подобаються?» «Подобаються, — відповів він, — просто чекаю, коли люди закінчаться»).

Та було й безліч незапланованих зустрічей: наприклад, із мандрівником Максимом Харченком, який наодинці їде велосипедом із Владивостока до Санкт-Петербурга (за моїми підрахунками, він зараз має бути десь у районі Красноярська. Успіху тобі, Максе!). Або з громадянином Німеччини Робертом, який знає по-російськи тільки два слова: «плехо» й «карашо», що не заважає йому добиратись автостопом із того ж Владивостока до Москви.

Загалом, панове, варто тільки відірвати свої сідниці від дивана й виїхати хоч би за межі київської окружної дороги, як одразу переконаєшся: величезна і, смію стверджувати, далеко не гірша частина людства, як і колись, подорожує!

Коли нас питали: звідки? Я гордо відповідав: з Києва.

— Ого, куди вас занесло, — здивовано зауважували красноярці, іркутяни і навіть владивостоківці.

— Нас ще й не туди заносить, — казав я. — Наприклад, наші комуністи обіцяють: якщо переможемо на виборах, будемо відновлювати Союз.

На жаль, маю засмутити прихильників слов'янського братства в межах оновленого союзу: народ сприймав цю новину з такою ж цікавістю, наче я говорив про приєднання до Росії якоїсь Сомалі.

Проте наше іноземне громадянство аж ніяк не заважало росіянам ділитися з нами останньою банкою тушкованого м'яса або безповоротно виручати грошима.

ШУМАК

Я думав, що селище Слюдянка — це сибірська глушина, і тільки після того, як ми проїхали п'ять годин автобусом углиб Бурятії, зрозумів, як я помилявся. Автобус приїхав до села Хайтогол, і автомобільна дорога скінчилася. Далі починалося те, заради чого, власне, й затівалася вся наша подорож. А саме: я надів 25-кілограмовий рюкзак і пішов у гори. Нам треба було пройти 120 кілометрів і подолати Шумакський перевал (2900 м). І тут я зрозумів, що мій київський спосіб життя: щонайменше п'ять чашок кави і пачка сигарет на день, а також принцип — не підіймати нічого важчого за ручку — аж ніяк не сприяє гірському туризму. Олексій з 45-кілограмовим сараєм на плечах (назвати цю споруду рюкзаком у мене язик не повертається) весело біг попереду, обганяючи бурятів на конях. Моя дочка йшла з блаженною усмішкою, милуючись Східними Саянами. Я ж ішов, як віслюк, дивлячись під ноги, і думав: «Або сконаю, або піднімуся на перевал». Напевно, багато хто поцікавиться: навіщо так себе катувати? Охоче відповім: а чорт його знає! Проте спробую-таки сформулювати: по- перше, в поході нікуди не подінешся — треба себе перебороти (завжди, звичайно, можна відмовитись іти далі, але це чистий програш). По-друге, всякий дріб'язок і нісенітниці, які в місті здаються важливими речами, в поході вмить вилітають із голови. Навіть дивуєшся: як це я міг хвилюватися через такі нісенітниці? Може, тому з походу повертаєшся вільною людиною! (Якби моя воля, я б усіх жителів України перед президентськими виборами прогнав через Шумак). Крім того, набуваєш маси всіляких корисних навичок і умінь. (Я, наприклад, зараз завжди маю в квартирі шматок сухої берести і впевнений, що в будь-який дощ без великих зусиль запалю свою газову плиту).

І коли я все ж піднявся на Шумакський перевал, то від надміру почуттів заволав рядки Висоцького: «Я все-таки был наверху, и меня не столкнуть с высоты»!

Перевалившись через перевал (тавтологія, але дуже точна: інакше й не скажеш), ми нарешті дійшли до кінцевої точки маршруту — знаменитих Шумакських джерел. Їх тут понад сотню. Уявіть собі отакий абсолютно дикий Трускавець, де буквально з-під кожного каменю б'є своє джерело. На каменях нехитро написано фарбою: нирки, серце, шлунок і навіть «чоловіча впертість» (куди там їхній Віагрі). Незважаючи на первозданну наївність оформлення, все це серйозно: дослідження тут проводили кілька медичних експедицій. Шумак славиться в Сибіру не менше, ніж П'ятигорськ або Мінводи.

Хоч Шумак і дикий курорт, але всі поводяться точнісінько як на водах десь у Баден-Бадені. Тобто статечно ходять із кухлями від джерела до джерела і розкланюються зі знайомими: — Ви вже приймали сьогодні грязі?

— Ні, ми обмежились теплими мінеральними ваннами.

Якось, коли я сидів на колоді, чекаючи своєї черги у ванні (вони просто видовбані в камені й обнесені колодами), до мене підсіла немолода бурятка в стьобаному халаті і теплій хустці на голові.

— Яке варварство, — вона показала на сміття, що валялося поблизу. — Знищуємо природу, що своїм дітям залишимо?

— Чисте варварство, — меланхолійно погодився я.

— Я тут недавно з Парижа повернулася, — сказала вона. — Брала участь у сесії ЮНЕСКО. Привезла проект перетворення Байкальського регіону в етнічно-природний заповідник. Так наші чиновники мене й слухати не хочуть. Кажуть: «Треба продати все американцям, тоді вони порядок наведуть».

Мою меланхолію як вітром здуло. — А, ви, дозвольте поцікавитись, по якій лінії в Юнеско їздили?

— По громадській, — охоче відповіла вона. — Я голова Шаманської ради Бурятії, Степанова Надія Василівна.

— А чим же займається ваша рада?

— Передусім, лікуємо людей. Я часто виступаю по телебаченню Улан-Уде з пропагандою тверезого способу життя. У бурятів, як і в багатьох північних народів, відсутні ферменти, які розщеплюють алкоголь. Алкоголізм для нас — це національна біда, буквально вироджується генофонд нації.

— А в шаманській сфері ви на чому спеціалізуєтеся?

— Я ясновидиця, — просто відповіла Надія Василівна.

Тут я, звичайно, не витримав і поставив їй ще одне, найголовніше запитання. Відповідь головної шаманки Бурятії я зможу вже скоро перевірити — 31 жовтня. А ось те, що вона мені сказала, написати не можу — такою була її умова. На прощання Надія Василівна дала мені… ні, не амулет, не бубон, а свою особисту інтернетівську адресу. От такі тепер шамани живуть у Бурятії.

На зворотному, вже знайомому нам шляху немовби хтось включив перемотку відеокасети назад у страшенно прискореному режимі. І ось, коли нарешті я переступив поріг рідної редакції, колеги радісно здивувалися:— Живий! — і запитали: — Ну, як?»

Я чесно відповів: «Скучив!» Може, тому й треба подорожувати за кордон?