Подвійний рахунок в економіці породжує подвійний рахунок у моралі і праві
У населення практично не залишилося довір'я до жодної легальної структури. Давно час бити на сполох! Але на сполох ніхто не бив, тому що громадянське суспільство в Росії за фактом було відсутнім. Щоправда, людей ніколи особливо не цікавило, чи є в них самоврядування в регіоні або районі проживання, чи ні, чи порушують місцеві власті закон, а чи сам закон дефектний. Така індиферентність до свого правового буття виникає із традиційного ставлення російських людей до будь-якої влади: громадянин завжди внизу і намагається пристосуватися до неприємностей, що насилаються зверху. Громадянин намагається знайти дірки в законі, а Богом дана влада — завжди вгорі і постійно винаходить, як би їй зістригти чого-небудь зайвого із громадянина. «У нашому казино не вистачає фішок, будь ласка, заплатіть податки!»
У результаті сформувалося абсолютно унікальне поведінкове середовище, яке переробляє під себе в тому числі і будь-який закон. Здавалося б, у чому проблема? Спробуймо скопіювати право звідти, де воно працює. Однак насправді нікого в Росії не цікавить жорстка конструкція права, інтуїтивно (і влада і громадяни) наполягають саме на м'якій аморфній системі, багатій на дірки, лакуни і винятки.
Громадяни бачать у цій аморфності можливість вислизнути з-під перманентного тиску влади, влада — використати свій потенціал на благо тіла влади, тобто конкретного чиновника. Дивно, але це всіх влаштовує, це та комунальність, про яку писав Олександр Зінов'єв. Галас починається тоді, коли, знову ж інтуїтивно, дійові особи розуміють, що щось починає йти не так, а результат далекий від сподіваного.
Кажучи про економіку цього явища, можна передбачити, що в Росії запущено ще одну неявну валюту — винятки і пільги. Коріння цієї валюти ще в Радянському Союзі, і якщо хто пам'ятає, перебудова почалася саме зі скасування привілеїв. Однак минули роки, а валюта пільг, дотацій і винятків на рідкість стабільна.
Простий приклад. У своєму житловому кооперативі я зробив комп'ютерну програму для обрахування квартирної плати. І з'ясувалося, що чи не поголовно всі мають право на пільги і дотації. Причому на якісь нерівні і пусті відсотки, що виникають із суперечливої необхідності підняти квартплату на такий рівень, коли її ще платять. Винахідливість доходить до того, що частина житлової площі однієї окремої квартири обраховується за нормальними розцінками, а частина, названа «соціальною нормою», обраховується за заниженими. Моя програма, написана в Excel, уже з'їла чималу кількість МГб, але влада не заспокоюється. Найостанніший винахід: пільги військовим залежно від звань. Генералу, полковнику, лейтенанту... Природно, ми відразу ж запропонували їм ходити на прийом до бухгалтера у формі і віддавати честь коменданту тітці Нюрі.
Однак справа не в цьому. Це квазідемократія, коли громадяни і держава діють «за уявленнями» і займаються постійною творчістю виживання. Жити в квазідемократії можна як завгодно довго, але вона має одну неприємну межу. Будь- яке невелике розбалансування правил поведінки призводить до ще більшого, лавинного розбалансування, що, власне, і відбувається нині.
Було б смішно, якби не було так сумно, але ось іще один — макроекономічний приклад. Рік усі газети лили сльози із приводу того, що ціни на нафту на світовому ринку впали. Від цього нам нібито не вистачало грошей на пенсії, банки розорилися і всі банкіри втекли з грошима вкладників за кордон. Нарешті щось або хтось у світовому просторі прислухався до скарг, і ціни піднялися. То що, банкіри прибігли, пенсії заплатили, всі ощасливилися?
Нічого схожого, люди стали штовхати машини пішим ходом від колонки до колонки і чекати, що їх захлесне мультиплікаторне підвищення цін. Як же так, чого ж нам тоді треба? Економісти кажуть: «А чого ви дивуєтеся? Світові ціни вищі за місцеві, і природно, продавці йдуть за прибутком. Як цього уникнути? Ніяк, треба, щоб цінові шкали збігалися». Це означає, що не тільки нафта має коштувати адекватно, але й самі люди, їхня праця і решта: від трусів і зубних щіток. Іншими словами, цілковита ліквідація режиму подвійного рахунку, який з радянських часів запроваджений на території проживання росіян.
Економічний «подвійний рахунок» породжує подвійну мораль. До речі, хто-небудь задумувався, чому в нас терпимо ставляться до крадіжки, мафії, замовних убивств? За фактом, терпимо. Викорінюють, але так, що малюк каже: «Я в кілери піду, хай мене навчать». А тому що злочинне середовище — природний регулювальник у режимі подвійного рахунку в економіці. Порушення закону дозволяє здійснити ту необхідну надбавку до дотації, щоб громадянин виконував свою соціальну функцію. Точно так само чайові одержує офіціант, але тільки його чайові в цьому сенсі чистіші.
Іще приклад. Як багаторічний народний засідатель Верховного суду я часто беру участь у досить одноманітних справах: позбавлення федеральних суддів повноважень або, навпаки, поновлення їх на роботі. Так от, часто аргументом служить неправомірне надання квартир. Дійсно, коли квартира надається судді, завжди виникає підозра: чи мав він право на неї, чи не зробив послугу суддя чиновнику, чи не було тут хабара тощо?
Ці справи морочливі, вони не піддаються об'єктивній оцінці, отже, породжують колізії. Проте для дуже багатьох громадян Росії така проблема не може поставати в принципі, ніхто їм жодної квартири ніколи не надасть. У «нормальних» громадян є тільки одна можливість поліпшити своє житлове становище: десь узяти грошей і піти її купити. Однак рух грошей завжди більш визначений і прозорий. І це добре. Якби ми всі перейшли на єдину валюту і мали можливість самі економічно нею розпоряджатися, зник би цілий комплекс правових та етичних питань.
Тепер повернемось до минулого тижня, він нібито ілюструє все вищесказане. Слід дивуватися, що антагоністичні клани російської еліти використали майже узаконений подвійний рахунок у своїх пропагандистських атаках. Діалектика полягає в тому, що ці атаки — продовження свавілля, але тільки беручи участь у них, можна виправити ситуацію.
Минулого тижня дістали продовження такі сюжети. По- перше, особа, «схожа на генерального прокурора», так і залишилася схожою на нього. Загалом же, громадськість завжди хотіла б почути від Скуратова конкретне: це я був на тій плівці, або — це не я, монтаж. Але Скуратов ніколи не зробить такої заяви.
Його позиція прораховується з небажання зробити таку заяву, яку потім можна спростувати на законних підставах. Однак сам він пояснює таким мотивом: «Я всіх хочу навчити — не ставте подібних питань, ви в принципі не маєте права лізти в приватне життя людини». У цьому він має рацію, але експерти прогнозували, уразливість генерального прокурора, що виникла, послабить інститут прокуратури. Так воно і вийшло. Акції прокуратури проти корупції у вищих ешелонах повсюдно стали наштовхуватися на схожість «генпрокурора на самого себе». У всіх судових процесах, в яких бере участь генпрокуратура, адвокати використовують аргумент «а у вас».
Це тут же посилюється олігархією, якій вигідно остаточно розбомбити інститут генпрокуратури і вийти з-під удару.
Цікавий наїзд стався на мера Москви. Політичні противники мера ініціювали дискусію «Права людини в Москві: свавілля влади». Узагалі, в Москві москвич за визначенням більш захищений, аніж росіянин, але критикувати владу в Москві заняття абсолютно безкоштовне. Захист московського ринку праці від «нових іноземців» за допомогою складених московською владою правил реєстрації, егоїстичний захист більш привабливих умов життя в столиці від претензій інших громадян Росії... економічно безальтернативний, і в той же час він же йде врозріз і з російською Конституцією, і з міжнародними нормами.
Своя мафія ближча до тіла, і можна було б віднести наїзд противників мера до курйозів, але правда так само і те, що Москва визначає правовий режим країни. І якщо в столиці, як сказав п. Боровой, «структура влади найбільшою мірою відповідає визначенню, яке дається організованій злочинності», то така структура має тенденцію клонуватися по всій Росії.
І нібито на підтвердження, цікаві правові новації виходили і від самого мера. ЗМІ його клану розкручували сенсацію навколо перевірки фірми «Інтеко», яку очолює дружина мера Олена Батуріна. Мене в цій ситуації цікавить одне: всі сильні світу цього хочуть іти у владу, у всіх сильних світу цього є сім'ї, а члени сімей займаються бізнесом, чи означає це, що їх треба контролювати за якимись іншими законами?
Подібне припущення видається абсурдним тільки на перший погляд. Насправді воно озвучене тим же мером і потрапило на благодатний грунт. В іншій інтерпретації це ідея... гарантій президентові після переобрання. Нинішньому, щоб він забезпечив спадкоємність влади. Тобто провів демократичні, а не фальсифіковані вибори, а потім спокійно пішов, не турбуючись за чесно зароблене. Одночасно це ідея і гарантій усім майбутнім президентам, які будуть поводитися точно так само. Найцікавіше, що ця ідея гарантій вищій посадовій особі органічна для тієї економічної і правової ситуації, в якій перебуває Росія. Це наче шпиль на зведеній спільними зусиллями будівлі.
Не хочу довго полемізувати, зверну увагу тільки на те, як все- таки ця модель відрізняється від моделі, виписаної у фантастичному оповіданні Шеклі. Там, пригадується, президентом міг бути кожний, але йому на шию вішали вибуховий пристрій, і кожний громадянин, якого щось у країні не влаштовувало, міг натиснути на кнопку. У нашій фантастиці громадяни лише питають: «Вірьовку і мило із собою приносити чи як?»
